03 липня 2014, 09:05
Це — справді енергетично сильне місце. Воно здатне себе захистити і, вистоявши тисячоліття, нинішніх вандалів також переживе. Хоча б відсіюючи неугодних, яким там не місце, і не допускаючи їх у святая святих.
Два тижні тому, суботнього ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував знайомий, з яким уже кілька років не спілкувався.
— Як проїхати на Монастирище? — крізь гамір голосів і гуркіт двигуна ледь розібрав його стурбований голос.
— А де ви зараз?
— Біля Інгульського.
Як зумів, пояснив дорогу і зі спокійною совістю заснув далі. Годин через п’ять знову дзвінок і те ж сакральне запитання:
— Як проїхати на Монастирище?
Чи дісталася група, в якій перебував мій товариш, до бажаної мети, історія замовчує, бо більше ні того дня, ні наступного він мене не турбував. А мені згадалися містичні випадки, які траплялися зі мною на цьому, безсумнівно, таємничому й цікавому місці. Частково я вже описував їх у романі «Врата в преисподнюю», який три роки тому вийшов друком в Німеччині, але, сподіваюся, нашим читачам також буде цікаво.
***
Вперше про Монастирище я почув від однокурсника. Він мені три роки морочив голову розповідями про нього. Але я пропускав сповнені щирого захоплення слова повз вуха. Чомусь назва Монастирище не надихала. Здавалася буденною, прісною. В ній не відчувалося інтриги, яка, в моєму розумінні, мала бути присутня в назві місця, котре обіцяє щось дійсно цікаве, таємниче.
Згадав я про Монастирище через кілька років, коли працював у газеті. В ті часи всі начебто з глузду з’їхали від всіляких загадок: НЛО, барабашок, іншої нечисті... Деякі газети завдяки таким казкам мільйонні тиражі робили. Ось і наш редактор, аби не ляпнутися обличчям в калюжу, вирішив віддати належне моді й поставив перед журналістами завдання: якщо не відшукати, то хоча б придумати щось таємниче й цікаве...
Я тоді ще був молодий, амбіційний. Байки вигадувати не хотілося. Вирішив навідатися до однокурсника в гості, подивитися на диво, про яке він усі вуха прогудів...
***
Коли вперше побачив Монастирище, особливих емоцій воно не викликало. Звичайна скеля в глибокій улоговині на березі річки. Дивним здавалося нагромадження каменів на ній, але й тільки. Я слухав захоплену розповідь однокурсника про те, що це статуї стародавніх богів, а сама скеля — рукотворна піраміда, яка, цілком можливо, приховує під собою незліченні скарби, і подумки сміявся над його ентузіазмом. Однак слухав уважно, дещо навіть занотовував до блокнота, щоб потім використати у статті.
Істину глаголив товариш чи ні, матеріал накльовувався чудовий. Нехай навіть це — звичайнісінька скеля. Нафантазувати можна що завгодно. Для цього й існує зручне поняття — гіпотеза. Взявши його на озброєння, будь-якій нісенітниці можна надати вигляду науковості...
До честі однокурсника, йому майже вдалося мене переконати. Навіть незважаючи на повний скептицизм, я не зміг заперечити, що на одному з білих каменів, що вистилають площу біля скелі, дійсно відбився слід людської ступні. Настільки ж важко було не згодитися, що на напівфабрикаті статуї, яку чомусь, якщо вірити словам однокурсника, не підняли на вершину, збереглися сліди опалубки. Свого часу мені довелося попрацювати на будівництві, я знав, як виглядає застиглий бетон, коли з нього знімають дерев'яну форму. І вже тоді я був морально готовий повірити у рукотворність деяких статуй.
Зі мною був фотоапарат, я відзняв на Монастирищі всю плівку. Коли її проявив, на мене чекало потрясіння.
По-перше, вийшло всього два кадри: загальний вигляд і крупний план одного з каменів. Все інше — прозора смуга без будь-яких натяків на зображення. Чому так сталося — незрозуміло. Ніякої видимої причини. Тим паче, що отримані кадри розташовувалися не підряд. Один — на початку плівки, другий — десь посередині. Ще більше я здивувався, коли надрукував фотографії. На знятому камені розрізнялися чіткі обриси викарбованого на ньому людського обличчя. Дивно, що я не запам'ятав цей камінь і, перебуваючи поруч, нічого такого не помітив.
Знімки стали чудовою ілюстрацією для матеріалу, який я подав, як сенсацію: порівняв Монастирище з єгипетськими пірамідами й пірамідами майя і майже дослівно повторив найнеймовірніші теорії однокурсника.
Коли стаття побачила світ, зі мною почало коїтися щось дивне. Монастирище снилося кожної ночі. То воно розкривало переді мною схованки, наповнені скарбами, то з’являлося в образі маяка для інопланетних літаючих тарілок, або ж узагалі нісенітниці, які навіть переповісти важко...
Я втратив спокій і невдовзі зрозумів, що кошмари не припиняться, поки знову не побуваю на Монастирищі.
Мені вдалося переконати редактора, що читацький інтерес вимагає продовження теми, і він згодився на нове відрядження.
От тільки з приводу читацького інтересу виходило щось незрозуміле. Матеріал зацікавив звичайних читачів, тоді як вчені мужі зберігали вперте мовчання. Я ж розраховував на зворотний ефект, очікував гнівних викривальних відгуків. Але...
Побувавши знову на Монастирищі, я відзняв кодаківську плівку. Ледве відшукав камінь, який мене так вразив, і зрозумів, що іноді на фото можна побачити значно більше, ніж перебуваючи поруч з об'єктом. Лінії, які на знімку здавалися чіткими й рельєфними, насправді ледь проглядалися, і їх майже неможливо помітити, якщо не шукати спеціально.
Вдома я переконався, що цього разу жоден кадр не пропав. От тільки, коли прийшов час забирати готові знімки, з'ясувалося, що працівники майстерні загубили плівку...
Не розповідатиму, скільки нервів витрачено на вияснення стосунків із ними. Відшукати пропажу не вдалося. Мені повернули нову плівку, відшкодували збитки за бензин, і я залишився, як кажуть, при своїх інтересах.
Після цього випадку я почав серйозно замислюватися над містичним впливом Монастирища.
Під час наступної поїздки до урочища на редакційній «Таврії» заклинили гальмівні колодки, і я півдня простояв на дорозі, марно намагаючись усунути поломку. Пам'ятаю, майнула думка, що Монастирище не бажає пускати до себе, я навіть збирався повернутися, але впертість взяла гору. На щастя, неприємність, яка спіткала, була єдиною.
Цього разу я відзняв дві плівки, і з ними потім нічого не сталося. От тільки знімки вийшли розмиті й нечіткі. Розрізнити деталі заважав камуфляж із моху.
Надалі я неодноразово відвідував Монастирище. Просто так. Не по роботі, а за бажанням. Воно наполегливо притягувало, вабило до себе. Я немов захворів ним. І нерідко зі мною траплялося щось незвичайне. Наприклад, заблукавши, несподівано опинився біля самого підніжжя скелі, хоча товариш божився, що під'їзної дороги до неї не існує.
Якось взяв із собою товариша. У нього, як тільки прибули до урочища, страшенно розболілася голова. Пояснити, що сталося, ніхто не міг. Однокурсник розповів легенду, згідно з якою, цигани бояться урочища і обходять його стороною. Товариш зізнався, що по батьківській лінії в нього є циганська кров.
Таке визнання ще більше мене заплутало. Раніше я вже змирився з думкою, що Монастирище таїть у собі загадку і якимось чином здатне впливати на свідомість, але як людина, котра вважала себе розсудливою, відганяв крамолу, намагався відшукати зрозуміле пояснення. І, за браком здорових аргументів, заспокоював себе непереконливими про звичайнісінький ланцюжок випадковостей.
***
Нині Монастирище зовсім не те, яким було наприкінці вісімдесятих минулого століття, коли відвідав його вперше.
Тисячолітні камені нікуди не ділися, та й ландшафт залишився незмінним. От тільки дещо значиме в його аурі, як на мій погляд, втратилося. Зараз в урочищі не відчути вікової тиші, яка тисячоліттями панувала над руїнами язичницького капища, а усамітнитися можна хіба що за допомогою медитації.
Останнім часом Монастирище стало своєрідною Меккою для релігійних сект чи просто гуртків по інтересам, члени яких проводять на скелі лише їм зрозумілі обряди. Можливо, в цьому й немає нічого поганого, однак написи-графіті на гранітних брилах, сміття і пляшки під ногами наштовхують на протилежну думку. Відповідно, й почуття вини: чи не надто багато писав про Монастирище, можливо, краще б про нього не знали?
Заспокоює лише думка про те, що Монастирище — справді енергетично сильне місце. Воно здатне себе захистити і, вистоявши тисячоліття, нинішніх вандалів також переживе. Хоча б відсіюючи неугодних, яким там не місце, і не допускаючи їх у святая святих.
Нещодавно довелося почути ще одну легенду. Про містичного Сторожа, який інколи блукає по капищу та його околицями і забирає недбайливих туристів. Скільки таких вдалося приборкати, достеменно невідомо.
Маю підозру, що легенду вигадали місцеві жителі, аби уберегти святе для них місце і відлякувати потенційних вандалів. Якщо це так, щиро їм аплодую. І охоче приймаю вигадану байку. Бо кожна легенда має право на існування, тим паче, якщо від неї є реальна користь.
Головне сьогодні
