02 березня 2023, 19:00
Найскладніше на фронті – приймати рішення. А найважливіше – зберегти людське життя. 27-річний кропивничанин Валентин Вовк став на захист країни від початку активної фази війни. Боронив українські міста на Сході та Півдні, аж поки восени не отримав поранення. Про те, що відняв та подарував йому минулий рік, чоловік розповів журналістам Точки доступу.
Це фото було зроблене за Сєвєродонецьком на позиціях. Взагалі я не дуже багато робив фотографій, бо було не до цього.
Із захисником ми зустрілися в Музеї мистецтв у Кропивницькому, у залі, де експонується виставка пам'яті загиблих "азовців". На інтерв’ю він приїхав із процедур у лікарні. Чоловік ще у вересні отримав поранення, але досі не відновився та ходить із милицею.
Валентин Вовк народився у Кропивницькому, закінчив школу №6, а потім – льотну академію. Останнім часом працював бортпровідником, жив у селі Гореничі Бучанського району Київської області.
Про те, що почалася велика війна, йому, згадує, повідомила мама.
Близько шостої ранку мені подзвонила мама і сказала збиратися й приїжджати, бо почалася повномасштабна війна. Я не міг повірити. Прокидаюся, читаю новини і бачу першу новину про те, що авіаційний простір над Україною повністю закритий. Потім прочитав інформацію про перші бої, тож зібрав речі та поїхав додому.
Невдовзі Валентин долучився до лав ЗСУ. Потрапив у 9-й окремий стрілецький батальйон.
Я закінчив військову кафедру, тож пішов наприкінці лютого до військкомату. 1 березня вже був сформований батальйон. На фото – Луганська область. Це одне з місць, де в нас була невеличка база. Це все, що залишилося після прильоту "Граду" з фосфорними зарядами. Обстрілювали всім і дуже багато.
Валентин показує світлини з передової в телефоні. Скромний і навіть трохи сором’язливий, він обіймав посаду командира взводу. Зізнається, від початку свій авторитет треба було довести.
Моя штатна посада – це командир взводу. І я там був майже наймолодший. Спочатку були деякі моменти, але врешті ми знайшли спільну мову з усіма.
Чоловік підкреслює, що, як і в мирному житті, так і на фронті, важливо сповідувати єдине правило – лишатися людиною.
Треба залишатися людиною, я так вважаю. Може, в складні моменти це не завжди допомагає, але я старався залишатися перш за все людиною. Перед тим, як давати якісь накази – обмірковував. Для мене найголовніше було і командиром бути, і людиною залишитись.
На передову підрозділ Валентина потрапив у травні.
І там вже був перший бойовий досвід. Це біля Лисичанська, за Сєвєродонецьком. Через деякий час нас вивели й почався наступний етап – коли на Південь відправили.
На Півдні у вересні чоловік отримав бойове поранення, потрапивши під танковий обстріл.
Коли по тобі прилітає, ти прильоту не чуєш. Якщо біля тебе десь, то ти можеш почути характерний свист. А так як прямо по нам прилетіло, то я лівим оком помітив, що воно наче лягло поряд і так отримав поранення. Зачепило руку та ногу. Потім дістали з руки уламок розміром чотири сантиметри, два уламки з ноги, вирізали також з ноги чотири сантиметри пошкодженого нерва.
Найскладніше на фронті, говорить захисник, – приймати рішення. А найважливіше – зберегти людське життя. В побутовому ж плані можна до всього звикнути. На момент, коли отримав поранення, Валентин виконував обов’язки командира роти. Каже, паніки не було, та і травмами перейматися ніколи – треба було виконувати завдання.
Я був у свідомості, в мене не було такої можливості, про різне думати, бо на той час я виконував обов’язки командира роти. Мало того, що ти отримав поранення, тобі ще й треба якось керувати, щоб потім передати на іншого командування.
Коли військового евакуювали й надали допомогу, він подзвонив рідним. Загалом, говорить, завжди старався бути на зв’язку, аби сім’я не так хвилювалася.
Нині, зізнається, приємно, коли дзвонять побратими, які говорять, що його не вистачає. А йому самому, каже, не вистачає і тих, хто лишився на фронті, і тих, хто звідти вже ніколи не повернеться.
Розриває серце, коли ти розумієш, що віддавав якісь накази і в результаті загинули деякі хлопці… Але всі давали присягу, всі розуміли, на що йшли. Але мене як командира це розриває зсередини, весь час думаєш, чи міг ти щось змінити. Але… Таке життя, напевне, такий час… Але герої не вмирають.
Питаю Валентина, чи важко було влитися в мирне життя по поверненню додому.
Коли приїжджаєш у місто, де відносно спокійно, у голові такі речі відбуваються… Не розумієш – тут така війна йде, а люди собі там живуть, не помічаючи. Але, з іншого боку, ти усвідомлюєш – ти ж за це і воюєш там, щоб тут всі люди могли жити далі.
Через отриману травму на фронт Валентин не повернеться.
Як будуватиме подальше життя, поки розмірковує. Можливо, повернеться до професії бортпровідника, коли закінчиться війна і відновлять польоти цивільних літаків. Працевлаштування колишніх військових, вважає він, – одне із найперших завдань держави.
Крім того, важливо, аби колишні військові почувалися захищеними і потрібними. Потрібна реабілітація перш за все – психологічна, фізична, щоб люди змогли повернутися й відчувати себе повносправними громадянами України. Необхідно створювати робочі місця, аби колишні військові змогли знайти себе по завершенню служби.
А до наближення перемоги, зазначає він, має долучитися кожен.
Говорити про нашу війну, аби світ не забував про Україну, волонтерити. Прийшов час, коли військовим треба на ротацію. Багато хто, можливо, боїться йти до військкоматів. Бояться, що в них немає досвіду. І в мене його так само особливо не було. Але хто, як не ми? Якщо ти дійсно хочеш щось зробити, ти маєш стати на захист Батьківщини.
Валентин Вовк нагороджений відзнакою "За жертовність і любов до України" Православної церкви України, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного "Сталевий хрест", орденом "За мужність" третього ступеня указом Президента України.
Звичайно, це приємно, що відзначають, але головне, що ти розумієш, що ти щось зробив і це оцінили.
Попри всі випробування, зізнається Валентин, минулий рік приніс і хороше – кохання. Каже, вдячний товаришу, який познайомив його з коханою – з нею спокійно, легко.
Який би цей рік не був поганий, але подарував мені найкраще.
Кор.: Тобто, буде весілля скоро?
Посміхається: Буде, буде.
Читайте також: Військовий освідчився дівчині в Кропивницькому: історія закоханої пари
Головне сьогодні
