Важко бути оптимістом, знаючи історію. Проте, погодьтесь, що остання подія — вибори президента — вселяє деяку надію на хороше майбутнє. Вдруге за новітню історію наша держава отримала гаранта Конституції у першому турі. Особисто я далекий від думки, що так сталося через те, що він запропонував якусь особливу президентську програму. Та й, власне, українці ніколи не голосували за якісь програми, для них куди більш важливішим є особистісне ставлення до кандидата. Тож Петро Порошенко став Президентом скоріше від того, що у сучасній ситуації він виявився більш прихильним українцям як людина, бізнесмен, політик, ніж інші кандидати. Крім того, як хтось сказав, українці вперше голосували прагматично, розуміючи необхідність обрання Президента в один тур.
Тим не менш, результати виборів спонукають до багатьох роздумів і дають змогу зробити ряд важливих узагальнень.
Цьогорічні президентські вибори були особливими. По-перше, вони дострокові, а по-друге — як ніколи важливі. Можна сказати, що від них залежало майбутнє України, а у ширшому контексті — Східної Європи. Розправившись із попереднім авторитарно-корупційним режимом та провівши, за всіма ознаками, найбільш чесні вибори, українці вкотре, якщо можна так висловитися, успішно здали екзамен на демократію. Це означає, як мінімум, декілька речей.
Перше, найважливіше, — авторитарна влада не може надовго перемогти на теренах України. Навіть режим Януковича важко було назвати авторитарним, радше це був якийсь беззубий авторитаризм, без жодних відчутних політичних репресій, культурних утисків, однієї панівної ідеології. Таке враження, що цей режим був орієнтований лише на збагачення «сім’ї» (в широкому сенсі) Януковича і побудований за принципом особистих зв’язків. Умовою успішної кар’єри у такій системі була безумовна лояльність до лідера, а суспільна вага вимірювалася рівнем «доступу до його тіла». Якщо говорити про європейські прецеденти, то найближчим аналогом є принципи побудови сицилійської мафії.
І якщо Януковича вже немає, то подібна структурна організація української політичної еліти залишилася. Її ліквідація є одним із важливих викликів, що стоїть перед новою Україною чи, точніше, новою українською владою. Хоча цілком можливо, що ця нова влада не зовсім зацікавлена у докорінній зміні системи. І новий Президент, «вбивши дракона, сам стане драконом». Була ж у нашій історії така подія, як ХХ з’їзд КПРС 1956 року, де Хрущов із неабияким запалом критикував режим свого попередника — Сталіна, говорячи про його злочини. Результат, я думаю, відомий: розвінчавши культ Сталіна, Хрущов створив власний не менш одіозний культ. Як буде у нашому випадку, покаже лише час. Єдине, що можна більш-менш вірогідно стверджувати, так це те, що зараз Україна має великий і, з огляду на сучасну ситуацію, останній шанс стати демократичною країною. Нехтувати цим шансом смертельно. Вже раз знехтували, маю на увазі президентство Ющенка, і отримали режим Януковича, який «покращував» своє життя і вбивав українців.
Чи буде нова Україна по-справжньому демократичною і суверенною, важливо не лише для нас — українців, але й для нашого зовсім недоброго сусіда — Росії. Колись один із американських дослідників, який ще задовго до горбачовської перебудови передбачив крах комунізму і розпад СРСР, — Збігнєв Бжезінський — назвав появу незалежної України «однією з трьох найбільших геополітичних подій ХХ століття». Першою такою подією, на його думку, був розпад у 1918 році Австро-Угорської імперії. Другою — поділ Європи у 1945-му на два блоки. «Поява незалежної України, — стверджує професор Бжезінський, — може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії. А це більше, ніж кінець комуністичного СРСР, це кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, своєю чергою, обумовлює цілий ряд інших важливих політичних змін. Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною і європейською...»
Сучасна Росія є ще однією спробою побудувати в одній окремо взятій країні економічне щастя без демократії. Чи вдасться росіянам цього разу — не знаю. Історики — погані пророки. Можна лише сказати, що всі попередні подібні спроби таки провалилися (ні Російської, ні Радянської імперій вже не існує), і не тільки в Росії, а й у інших країнах. Згадаймо хоча б Німеччину періоду Гітлера чи Іспанію часів диктатора Франко. Хоча недобросовісно буде не зауважити, що авторитаризм на якомусь окремому етапі відіграє позитивну роль в економічному розвитку. Прикладом є сучасний Китай. Попри те, що там довгий час править одна партія, він демонструє значні економічні успіхи. Але це є короткотривала перспектива. Все ж таки на довгій дистанції авторитаризм поступається демократії. Та й Росія — не Китай. І Україна, на жаль чи на щастя, має свій найдовший кордон не з Піднебесною. Тому ми не можемо дозволити собі щасливої пози обивателя, котрий, розвалившись з пивом на дивані, спостерігає за цікавим телевізійним шоу про те, буде Російська держава демократичною чи авторитарною? Україна надто близько від Росії.
Проте давайте повернемося до України і виборів Президента. Ще одним результатом останніх стало підтвердження тези про хронічне несприйняття українцями політичного радикалізму. Дійсно, якщо подивитися на підсумки будь-яких виборів, то можна помітити, що основою виборчої поведінки українських громадян є дуже раціональне і по-людськи зрозуміле бажання мінімізувати ризик та прагнення до стабільності й передбачуваності. Тому навряд чи в Україні до влади легітимним шляхом прийдуть ті партії чи кандидати, які сповідують політичний екстремізм — байдуже, лівий (комуністи) чи правий (націоналісти). Радикалізм же Ляшка є хіба що уявним і обмежується його виступами, котрі більшість сприймає як дотепну театральну постанову, де головні ролі грають Ляшко і вила. Реальні ж кандидати-радикали — Ярош чи Тягнибок — підтримки від українців не отримали. Переміг поміркований Порошенко, який має всі шанси зробити з України європейську державу. Подібний шанс мав Ющенко у 2004 році.
І наостанок не про політику, а про те, як бути з сучасними українцями. Адже перед нинішніми українськими політиками й інтелектуалами стоїть завдання, яке понад сто років тому влучно сформулював один з лідерів італійського Рісорджіменто (Відродження) стосовно Італії: «Ми зробили Італію, тепер ми повинні зробити італійців». Українські діячі зробили нову Україну, тепер вони повинні зробити нових українців. А це дуже важке завдання…
Останні новини
