Після початку повномасштабного вторгнення сільським музеям Кіровоградщини, як і всім іншим, довелося змінюватися. Спершу хтось пакував найцінніші експонати, готуючись до можливої евакуації. Згодом — розкладав усе назад, бо зрозумів: ніхто нікуди не поїде. Поруч із музеями відкривають пункти незламності, а самі музейники волонтерять, проводять пам’ятні заходи й навчають дітей. Музеї продовжують об’єднувати громади навколо спільної пам’яті — і минулої, і теперішньої. Сьогодні їхня робота — це не лише збереження старовинних речей. Вони збирають історії війни, речі з фронту, фотографії односельців, які стали на захист країни.
Точка доступу дізнавалася, як нині працюють сільські музеї Кіровоградщини, з якими труднощами вони стикаються, як виживають у воєнний час і що для них означає зберігати пам’ять сьогодні.
Попри війну, більшість музеїв Кіровоградщини залишаються відкритими. Станом на осінь 2025 року в області працюють 29 комунальних музеїв та ще 98 музеїв, що працюють при підприємствах, організаціях і школах. Таку інформацію Точці доступу надали в Департаменті культури та туризму Кіровоградської ОВА.
Після початку повномасштабного вторгнення в області стало на вісім музеїв менше — переважно тих, що працювали при школах, підприємствах чи організаціях і фактично припинили існування. Натомість комунальні музеї, тобто ті, що мають статус юридичної особи, — збереглися повністю.
Працювали в комунальних музеях на початку цього року 220 працівників проти 217 у 2022 році. При школах та інших закладах в той же період нараховували 50 працівників проти 70 у 2022 році.
Серед закритих — музей фельдмаршала Голеніщева-Кутузова в Кропивницькому, музей бойової слави в Устинівці, Музей-виставка творів Г. Г Пилипишина, музей землеробства в селі Шепилове, а також музеї історії у Високих Байраках, Ємилівці, Свірневому та Знам’янці.
Лише один заклад серед них трансформували — зокрема, Музей-виставку творів Г. Г Пилипишина перетворили на відділ Гайворонського краєзнавчого музею.
Водночас нових музеїв у регіоні за цей період не відкривали.
У липні 2025 року на сайті Кабміну з’явилася електронна петиція з вимогою підвищити зарплату працівникам культури, зокрема музейникам. Її автори наголошували, що саме культура “цементує суспільство та тримає духовний фронт”, однак працівники галузі “залишаються найменше захищеними державою”. Відповідна петиція не набрала необхідної кількості голосів.
За даними Державної служби статистики України, середня зарплата працівників музеїв у 2024 році становила лише 13,1 тисячі гривень, а в сільській місцевості — близько 6,5–8 тисяч.
В Департаменті культури та туризму Кіровоградської ОВА також додали, що підтримка музеїв тримається на кількох програмах — Стратегії розвитку Кіровоградської області до 2027 року, обласних програмах розвитку культури й мови, а також на національній Стратегії розвитку культури до 2030 року.
У 2022–2025 роках музеї області також отримували міжнародну допомогу — через Центр допомоги мистецтву України (Ukraine Art Aid Centre). Деяким із них передавали ноутбуки, зарядні станції, осушувачі повітря, павербанки, вогнегасники, термогігрометри та спеціальні алюмінієві бокси для збереження експонатів.
“Всі отримані матеріали допомагають убезпечити музейні колекції від втрат та створюють належні умови для зберігання музейних колекцій та роботи закладів”, – зазначила у відповідь на запит Точки доступу заступниця голови обласної державної адміністрації Наталія Ревенко.
У Злинці на Кіровоградщині в перші дні повномасштабного вторгнення музей зупинився: стенди зняли, ціні речі сховали і перенесли. Це музей історії села при місцевому ліцеї, де працює одна працівниця – директорка Ольга Голованова. Відтоді ліцей тимчасово змінив напрямок робот і став пунктом незламності та гуманітарним штабом для допомоги переселенцям.
У школі стояли ліжка, пакували гуманітарку, готували їжу — тут був великий рух допомоги, — згадує директорка Ольга Голованова.
Коли стало безпечніше, експозицію повернули й додали новий розділ про теперішню війну.
“Приблизно два роки тому розклали все назад і почали збирати нові матеріали. Діти мають бачити і розуміти, що відбувається”, — каже Ольга Голованова.
Жінка говорить, що найцікавіша зона для дітей в музеї нині — там де лежать деактивовані трофеї: гільзи, тубуси від РПГ, уламки, мотор від ракети “повітря–повітря”.
“Усі вони безпечні, у нас є всі необхідні дозволи. Я розповідаю дітям, що це не “цікаві штуки”, це ціна захисту. Вони це розуміють”, — додає директорка.
Артефакти привозять військові — земляки та друзі громади.
“Хлопці приносять прапори, елементи спорядження, розповідають, як цим користуються. Діти слухають уважно і розуміють: допомога армії — не абстракція”.
Також в музеї створили стенди про загиблих.
Музей постійно поповнюється предметами побуту і родинними реліквіями, які приносять жителі. Нещодавно передали сорочку, хустину, кілька рушників, глечики, пояснює директорка.
Ольга Голованова також є вчителькою молодших класів. Паралельно з роботою у школі та музеї вона з односельцями включені у волонтерську роботу. Нещодавно жителі зібрали 20 тисяч гривень на авто для захисника.
“Регулярно проводимо збори, зокрема і під час ярмарків, підтримуємо військових грошима та іншою допомогою”, – каже Ольга Голованова.
Проблеми у будні теж є: вже понад 15 років музеєм опікується одна працівниця, дрібні витрати Ольга часто бере на себе. Інколи з міркувань безпеки вона не розповідає, де і що зберігають у музеї.
“Ми свідомо не розголошуємо надто широко, що і де зберігається: боїмося крадіжок, і безпекова ситуація все ще нестабільна”.
Відвідувачів найбільше влітку — приїздять випускники, гості села, туристи Каскадів, учні з Кропивницького та сіл поблизу.
Про постійне закриття музею, каже Ольга Голованова, мови не було.
“Бо це для нас цінне. Музей — скарбниця пам’яті. Тут можна зайти, згадати, подивитися, навчитися. Діти бачать, як жили їхні предки, і як їхні сусіди сьогодні захищають Україну. Це тримає громаду разом. Я відчуваю цінність і музею, і цієї кімнати, і себе як носійки історії нашої землі. За кожною річчю — людська історія. Наша робота — не просто зберігати, а давати сенс”.
В Іванівці музей у стінах колишньої школи став місцем, куди люди приходять не тільки подивитися, а й згадати.
Усе почалося у 2015-му, коли загинув випускник школи, житель села Анатолій Бузуляк, боєць 3-го полку спецпризначення. У класі зробили невелику кімнату пам’яті. Принесли його фото, особисті речі.
Ми зрозуміли: війна вже тут. І про цю людину треба пам’ятати. Найкращий спосіб — створити для цього простір пам’яті, – каже завідувач.
Музей сьогодні веде вчитель фізкультури Соколівської школи Сергій Сергієнко. Раніше він працював в Іванівській школі, яку закрили через малу кількість учнів.
З часом кімната розрослася, у ній з’явилися речі, які розповідають про інших воїнів, які загинули. Принесли форму Сергія Грицая, прострелений військовий квиток Дмитра Щербаня. Додали листи, прапори, перші волонтерські сухпайки. Військові передали деактивовані тубуси РПГ, гільзи, касетний елемент С-300, важку 155-мм гільзу.
Після 24 лютого експозиція знову змінилася. З’явився зошит територіальної оборони з номерами автівок, що в’їжджали в село, та саморобний “їжак” із блокпоста.
Коли школу закрили, це також вплинуло на життя музею, каже завідувач. Зникли шкільні семінари та екскурсії “за розкладом”, важче залучати групи. Водночас про простір дбає громада. Сюди приїздять учасники змагань на честь Анатолія Бузуляка, заходять делегації з інших сіл, батьки й діти.
“Коли на святі називаємо імена загиблих, учні плачуть. Бо це про сусіда, про родича”, — говорить Сергій.
Громада продовжує приносити речі до музею. Хтось — світлину, хтось — значок, хтось — лист. Зараз музею вже тісно, шукають більшу кімнату в тому ж приміщенні, хочуть упорядкувати експозицію і частіше приймати групи.
“Матеріалів дуже багато. Кожен приносить свою маленьку частинку — так складається велика пам’ять”, — каже завідувач.
Тут проводять спортивні дні до Дня захисників і захисниць, читають імена загиблих, пояснюють дітям, що таке каска, як працює бронежилет, чому варто дякувати військовим.
“Поставити тільки фото — замало. Про людей треба говорити і показувати їхні речі, щоб не забули”.
Сергій Сергієнко зазначає, що такі музеї мають жити й після закінчення війни.
“Війна завершиться, але ці музеї мають жити. Люди, що виїхали, повернуться — приїдуть їхні діти, захочуть побачити ці місця. Місцеві теж приходитимуть. Музеї працюватимуть і далі, бо це історія. І я вірю: перемога буде за нами”, – каже чоловік.
У Хмельовому сільський музей працює без опалення й офіційного статусу, у будівлі місцевого будинку культури, частина якого перебуває в аварійному стані. Попри це тут проводять екскурсії, збирають артефакти й говорять про пам’ять — завдяки історикині Зінаїді Шевченко та волонтерам.
Я не могла інакше, ніж відродити його. Для мене на першому місці — сільське музейництво як ідея, що гуртує громаду. Бути на одній хвилі, спілкуватися й працювати разом — надзвичайно важливо, – каже жінка.
Коли Зінаїда Шевченко взялася відновлювати музеї у 2018 році, який довгий час стояв законсервованим, одна зала 1980-х була майже ціла — її зберегли як “музей у музеї”. Натомість на місці розбитого природничого відділу місцеві жителі зробили ремонт і створили експозицію “Нова мова пам’яті”.
Відродження музею припало спершу на пандемію, потім — на війну. Попри це робота тривала: місцеві жителі приходили допомагати на толоки, лагодили підлогу, фарбували стіни.
Експонати музею показують релігійне життя громади, Голодомор 1932–1933 років, спротив радянізації, локальні історії та персональні архіви (листи, фото).
За словами Зінаїди Шевченко, зараз сільський музей повертає зв’язок між тими, хто був, і тими, хто є.
“В мене вже не один десяток людей приходять шукати корені — пишуть родовід від початків Хмельового, знаходять сліди родин у наших фондах. Це дивовижні зустрічі”, — каже Зінаїда Шевченко.
Музейниця називає два приклади цього. Перед виїздом на фронт місцевий військовий залишив у музеї власну річ — згодом він зник безвісти, тож для матері цей предмет став символом пам’яті й надії. Інший відвідувач, заїхавши дорогою за кордон, у фондах побачив фото свого пращура і його спогади 1966 року — і поїхав далі вже з відчуттям знайденого коріння.
“Жодної копійки, жодної мотивації з боку місцевої влади — це ганьба. Але я тримаюся: називаю себе просто — музейна волонтерка”, — каже Шевченко.
Юридично інституція “висить у повітрі”, після адмінреформи ні музей, ні Будинок культури не внесли до переліку майна Смолінської громади. За словами музейниці, це означає — без опалення, без охорони, без гарантій.
Зінаїді Шевченко пропонували перенесли музей до місцевої школи. Проте вона не підтримує перевезення експозиції. Пояснює це ризиком втратити створений у Хмелівському будинку культури сенс — збережену залу 1980-х (“музей у музеї”) та результат спільної волонтерської праці.
Наразі музей працює “за запитом”: приходять школярі, родини, дослідники. Люди приносять свої речі й історії. Також у музеї інколи проводять тематичні зустрічі й пам’ятні події.
“Музей — це мій духовний простір і водночас місце згуртування. Тут люди приходять не лише дивитися, а працювати разом, ділитися спогадами, шукати свої корені. Коли є спільний голос громади, музей живе””, – каже Зінаїда Шевченко.
Цей матеріал створено за підтримки гранту Фундації польсько-німецької співпраці.
Читайте також: Від мультимедійних книг до пандусів: як у музеях Кропивницького та Черкас створюють безбар’єрне середовище
Останні новини
