Паралельні світи існують поруч із нами, і, як водиться, виходячи зі значення терміну, не перетинаються з нашою реальністю. Хоча наполягати і переконувати ні в чому не буду. Тема така, що після кожного твердження необхідно ставити знак запитання чи піддавати сумніву вставкою «можливо». Тому, перефразовуючи власне твердження, скажу так: паралельні світи, можливо, існують поруч із нами і, можливо, не перетинаються з нашою реальністю?

***

В одній із попередніх публікацій тема паралельних світів уже частково зачіпалася. Тепер хочеться підійти до неї ближче.

 Очевидці, якщо їх можна такими назвати, стверджують, що заглянути в іншу реальність цілком можливо.

Є шанс побачити інший світ під час пробудження, коли існуюча справжність ще не повністю заполонила розум і після блукання останнього незвіданим лише починає повертатися у спорожнений мозок. Коли оточуючі предмети ще не встигли набрати чітких обрисів, а все навкруги розпливається перед очима й здається напівпрозорим. У цій напівпрозорості, немов у викривленому дзеркалі, іноді можна вгледіти дивовижні речі, подеколи кумедні, а іноді й моторошні до жаху.

Той же ефект спостерігається під час спеки, коли починає туманитися в очах, а навколишній світ, здається, переламується навпіл.

Але найпригомшливіші видовища очікують нас під час сну. Здебільшого картинки, які бачимо, не залишають сліду в свідомості, бо, як стверджують фахівці, наш недосконалий розум не здатний усвідомити отриману інформацію. Вона настільки не в’яжеться зі звичним і буденним, що просто відкидається, аби не засмічувати свідомість усіляким непотребом.

Звісно, не вся. Буває, що запобіжники не спрацьовують, і тоді ми просинаємося в холодному поті й з калатаючим, немов навіжене, серцем, яке, здається, поставило собі за мету виламати грудну клітину й вирватися назовні. Якщо ж зважити, що це лише крихти із усього побаченого, а найголовніше й, відповідно, найстрашніше, сховалося за кадром, лишається тільки дякувати генетиці за неймовірно вдалу конструкцію мозку, котрий здатний фільтрувати інформацію й таким чином оберігати нашу психіку.

***

Та повернімося від теорії до практики. Для початку розповім сон свого товариша, кіровоградського підприємця. Таке йому наснилося після відвідин однієї із презентацій.

***

Приміщення вологе й незатишне. Неозброєним оком видно, що дуже старе, навіть, древнє. Стіни викладені з тесаного граніту, каменів, різних за розміром, недбало підігнаних один до одного. Волога майже повністю знищила вапняний розчин між ними, і в деякі щілини можна просунути руку.

Кімната кругла, висока, немов величезний колодязь. Стелі не видно, ховається в темряві. Можливо її зовсім немає. Хоча, навряд. У такому разі можна було б розгледіти зорі.

Кілька тьмяних факелів, вони встромлені в іржаві майже до трухляви кільця, ледь розганяють важку, начебто відчутну на дотик, пітьму. Але їхнього світла досить, щоб розгледіти склепіння арки у найвіддаленішій стіні.

Під ногами скриплять пісок і дрібний щебінь. Неголосно. Сирість скрадає звуки. Вони сприймаються не стільки на слух, скільки відчуттями.

Наступна кімната значно більша. Її обриси вгадати неможливо, маячків-факелів тут немає. Тільки посередині, досить-таки далеко, виситься тринога з підвішеним на ній величезним казаном. Низ посудини весело облизують язички полум’я, ароматний пар клубочиться догори й розсіюється по кімнаті. Слина наповнила рот, голодним спазмом звело шлунок.

Як завжди невчасно оживає телефон. Його бадьора мелодія здається непристойно гучною і недоречною.

Кому не терпиться? Третя година ночі...

На примарно-зеленому дисплеї надпис «дім».

- Так, дорогенька. Усе нормально. Скоро буду.

Від казана відділяється темна фігура й повільно йде назустріч. Потроху риси обличчя стають чіткішими. Без сумніву, хтось із знайомих. Тільки, хто? Пам’ять немов заклинило. Може разом вчилися чи працювали?

- Зголоднів із дороги? - голос теж дуже знайомий.

- Так.

- Тоді підкріпись, а потім поговоримо.

Миска, наповнена пшоняною кашею, яка з’явилася невідомо звідки, здається найбажанішою в світі. Непотрібні думки й сумніви одразу зникають безслідно. Каша — надзвичайно смачна, ніколи такої не їв. Насолода гурмана. Нею не насичуватися, ласувати треба. Навіть дивно. Адже — звичайна пшонка. Раніш від однієї назви вернув носа. Це ж як потрібно було зголодніти...

Звідкілясь здалеку увірвався сторонній звук. Із наближенням він стає голоснішим і неприємнішим.

Миска з кашею, котел на тринозі, знайомий незнайомець, сама кімната втрачають чіткість, немов розпливаються, а потім і зовсім зникають...

***

Можливо, мій товариш ніколи б і не згадав цей сон, який так нахабно перервав дзвінок будильника, і тим паче не переповідав би його кожному зустрічному, якби не одне «але».

Вранці його дружина прала сорочку, й чомусь засумнівалася, що чоловік справді був на фуршеті.

- На фуршеті, де ж іще? - виправдовувався бідолаха.

- І вас там пшонкою пригощали?

- Звісно, ні.

- Тоді, що це таке? - і жбурнула йому в обличчя сорочку, забруднену пшоняною кашею.

***

Цю історію швидше можна віднести до категорії кумедних, аніж страшних. Кілька подряпин на обличчі товариша в рахунок не йдуть. Шрами лише прикрашають справжніх чоловіків.

Однак далеко не завжди і далеко не для кожного спілкування з позамежним закінчується настільки вдало і майже без втрат. Не наводитимемо статистики зниклих безвісти, та таких, що спочивають в палатах психіатрічних лікарень. Безумовно, якась їхня частина випробувала на своїй шкірі «принади» спілкування з потойбічними світами, от тільки розповісти вони навряд чи щось зможуть. Тому й доводиться обмежуватися «умовно-лагідними» історіями.

Одну із них розкажу із власного досвіду. Ми з сім’єю щойно переїхали в нову квартиру. Нарешті я отримав у власне розпорядження окрему кімнату, в якій облаштував кабінет. Меблів було небагато: переїжджали з однокімнатної малосімейки, на чотири кімнати нового житла їх не вистачало. Тому попервах вся обстановка в кабінеті обмежувалася диваном і книжковою шафою.

На долівці — нічого, ніякого покриття, лише плитка з лінолеуму, перед цим надраєна, якщо й не до первозданного, то до блискучого вигляду — точно.

Уночі мені снилися жахи. Щось на мене нападало, від чогось я відбивався. Смутно пам'ятаю якусь тварюку в пір'ї, яка лапами зі здоровецькими кігтями намагалася вчепитися в горло. Я щосили відштовхував її від себе, але сил залишалося все менше, вони швидко танули, і я підсвідомо розумів, що із цього двобою мені переможцем не вийти.

Відчай, розпач від неминучості поразки пригнічували не менше, ніж фатальна слабкість у порівнянні з неймовірною силою нападника.

Навіть прокинувшись, я ще довго не міг позбутися панічного стану. До того ж, я відчував себе повністю виснаженим фізично. І ще довго не міг розчепити пальці, які немов досі стискували гидку потвору.

Потім я взагалі засумнівався, що прокинувся.

Коли повернув голову до дверей, у тьмяному світлі місяця, який скупо проникав крізь скло вікна, побачив довжелезну, майже до стелі, постать у довгому темному вбранні, схожому чи на плащ чи на сутану. Я чомусь не відчував у ній ворога. Незнайомець не здавався мені страшним, навіть коли я побачив, що з-під темного капюшона виглядає довжелезний, спочатку подумав — ніс, але придивившись пильніше, зрозумів — дзьоб.

Можливо, подумалось тоді, саме ця істота й захистила мене від монстра, що нападав?

Далі чи я знову заснув, якщо, звісно, прокидався взагалі, чи сон змилосердився наді мною, але таємнича постать зникла, немов розтанула в повітрі. Я поринув у повне небуття й до ранку більше нічого не бачив.

Знову ж таки, можна було забути й не згадувати. Мало що може привидітися, тим паче, бачити жахи уві сні — не така вже й дивина. Навпаки, явище досить поширене і на лаври унікальності не претендує. От тільки.

Коли я встав із дивана, погляд мимоволі сковзнув по місцю, де перебувала таємнича постать. І тоді я відчув, як волосся піднімається на маківці, у прямому, а не в переносному смислі.

На плитці лінолеуму чітко виднівся слід схожої на курячу лапи, тільки значно більшого розміру. Чорного кольору із якоїсь смолянистої субстанції. Відмити його мені так і не вдалося: мило, порошок інші хімічні засоби виявилися безсилими. Довелося чимало попотіти, щоб відшкребти його лезом для гоління.

Кількома днями пізніше дружина розповіла, що також бачила незвичне й непритаманне нашій реальності. Вже в іншій кімнаті, і що дивно — вдень. Лягла спочити, а коли прокинулася, побачила в сонячних променях дивну істоту. Вона, немов равлик, приклеїлася до полірованої поверхні, але на вигляд була схожа на велетенського морського коника.

До речі, лише після цього випадку дружина перестала насміхатися наді мною з приводу моїх нічних видінь, повірила, що я розповів правду. І не заспокоїлася, поки не окропила всю квартиру святою водою. З тих пір у моєму житлі, на щастя, більше нічого дивного не відбувається.

***

Загалом інші виміри чи, інакше, паралельні світи не настільки примарні, як це здається на перший погляд. Якоюсь мірою ці поняття можна назвати умовними, адже, не виключено, що кожен із нас переступав за грань реального, навіть не помічаючи цього.

Потрапити до паралельного світу інколи буває зовсім нескладно. І навіть повернутися звідти живим і неушкодженим. Мені пощастило особисто спілкуватися з одним із таких щасливчиків.

Того вечора молодий науковий працівник виступав із лекцією у військовій частині. Після виступу, як водиться, застілля. Потім військові запропонували відвести хлопця додому, однак, йому негоже було пасувати перед бравими бійцями-десантниками.

- Сам дійду! - твердо заявив він і нетвердою ходою рушив вулицею від КПП.

Вже було пізно, а це були дев’яності, коли ліхтарі навіть на центральних вулицях міста траплялися лише вряди-годи.

- Розумієш, - розповідав він мені потім, - йду я йду. Довго йду, уже, начебто, кудись і прийти повинен. Але жодного знайомого орієнтира не бачу. І людей не видно. Тільки якась довга-довга висока стіна і, здається, кінця краю їй не буде. Чесно скажу, страшно стало. Не можу зрозуміти, що коїться, чи то зі мною, чи з навколишнім світом. Раптом закралася думка, що я в загалі не в Кіровограді, а в Миколаєві. Чому в Миколаєві, сам зрозуміти не можу? Але налаштував себе і сам цьому повірив. Одразу так капосно на душі стало. Ніч, незнайоме місто, в якому ні рідних, ні близьких, ні, навіть, знайомих. Від відчаю, що охопив, навіть хміль із голови вивітрився. В думках лише: що робити, як дістатися додому і як потім пояснити дружині? Аж раптом бачу, назустріч пара йде: чоловік із жінкою. Я до них, привітався, яке це місто запитую? Вони глянули на мене, немов на останнього дурня, чи на психічного хворого. Та все ж відповіли — Кіровоград. Як одразу легко на душі стало, який тягар з плечей звалився і немов пелена з очей щезла. Почувши таке, я готовий був розцілувати їх обох, але вони, напевне, не зрозуміли моїх добрих намірів, бо так хутко щезли, що я навіть і помітити не встиг. Роздивився навколо вже іншими очима і легко почав впізнавати знайомі місця. Навіть довжелезну стіну, яка остаточно збила з пантелику, нею виявилася огорожа стадіону на Медвєдєва. Тільки якого біса мене туди понесло, ніяк зрозуміти не можу.

***

Тож, як бачите, шляхи до паралельних світів бувають різні. Вони завжди відкриті, чатують на нас і заманюють у власні тенета, варто нам, хоч на хвилинку, розслабитися і втратити пильність. Тож будьмо обачними і не забуваймо про це!

Головне сьогодні