13 жовтня 2016, 14:00
Дівчина на візку з несподівано відкритим, приязним обличчям. Такому б безперестанку миготіти в телевізорі, намовляючи витратитись на дорогущий крем. Але світова рекордсменка й багатократна медалістка двох останніх Паралімпіад, українська плавчиня Ольга Свідерська публічності без потреби уникає. Через кожну таку розмову доводиться перекроювати день, майже нічого не залишаючи на рідних із друзями.
«Точка доступу» набралася терпіння, вислухала всі відмовки, послалася на всіх знайомих, що спілкуються з візочниками, переждала тижневу паузу і знову набралася терпіння. І благо, крига скресла. До вашої уваги перше інтерв’ю переможниці із моменту її сходження на п’єдестал в Ріо-де-Жанейро.
Кор.: Майже три тижні тому ви повернулися з бразильської параолімпіади. Вона не стала найдорожчою в історії Олімпійських ігор, але серйозність підготовки до зустрічі спортсменів з усього світу, вочевидь, відчувалася. Як вам жилося в олімпійському селищі? Що оточувало?
Про зручність проживання... Існують певні міжнародні стандарти, не дотримуватися яких сторона, що приймає, не може. Нас розселили в ті ж корпуси, на ті ж майданчики, що й олімпійців. Буквально олімпійське селище – це масив багатоповерхових будинків, які невдовзі розпродадуть населенню. Для життя там було передбачено все. Окрім цього, в нашому розпорядженні була низка спортивних об’єктів, що за потреби компактно розбираються і знову збираються вже на новому місці. У тому числі й басейн із треком потрібної довжини. Дещо з цього залишиться як стаціонарний об’єкт, а щось – переробиться. Наш блок розміщувався у квартирі на дві кімнати з окремим санвузлом для кожної. У душі є спеціальний стілець, на який можна було перелізти з візка, вздовж стін – зручні поруччя. Автоматизованих пристроїв, які полегшують самообслуговування людей моєї категорії у помешканні не було, втім, їх не вимагають і стандарти. Головним чином зручності зосереджувалися на вулиці. Наприклад, курсували автобуси зі спеціальними підйомниками для інвалідних візків. Постійно. Ними тебе підвозять, скажімо, до їдальні або до інформаційного центру.
Кор.: За вами був прикріплений куратор чи навіть група волонтерів?
Так, тренери, менеджери й адміністраційна команда, яка приїхала з Ріо, щоб корегувати наші переміщення.
Кор.: Поміж тренуваннями знайшовся час для дослідження бразильської екзотики? Чим вам запам’яталася ця країна?
Вже після змагань нас возили на екскурсії. А так, якщо щось встигла роздивитися, то лише дорогою від аеропорту до селища. Окрім власне селища автобуси розвозили нас в різні напрямки, до майданчиків, де готувалися спортсмени інших видів спорту. На відомому пляжі Копакабана можна було побувати у складі екскурсійної групи, але збирали їх не централізовано. Хто хотів, той зголошувався. Тож я можу лише приблизно описати краєвиди з вікна.
Кор.: Як довго ви йшли до своїх сьогоднішніх перемог? Що знаєте про конкуренток – вони ж, напевно, постійні?
Звісно, у майбутньому хотілося б взяти і золото, встановити часовий рекорд на своїй дистанції. Приміром, на 100 м кролем золото для нашої збірної взято із часом 1 хв. 30 сек. Потрапити на змагання такого рівня – мрія для більшості, це головне спортивне свято чотирьохріччя. І підготовка до нього має бути тривала. Мені зазвичай випадає конкурувати з Китаєм, другою чергою – з Казахстаном, Росією, Німеччиною та Голландією.
Найбільше, а втім, як і завжди, інтригував Китай. Там більші ставки роблять саме на параолімпійську збірну, слідкують за тим, аби в неті відібрані спортсмени без потреби не світилися, а на самому підході до змагань можуть ще й оновити свій склад. Так, якщо на минулій олімпіаді моєю головною суперницею була китаянка-однолітка, цього року постали значно молодшу, і навіть не одну… Конкуренція, щільність результату величезні! На моє місце, приміром, претендувало ще 20 спортсменок, у півфінал виходило три українки і три спортсменки з Китаю.
Кор.: Як на вашу думку, така таємничість – частина державної політики?
Скоріше, стратегія їхньої збірної. Досягнення кожного відображені в міжнародних рейтингах – на них ми й орієнтуємося, готуючись до наступних змагань. Але коли до збірної включили нових людей, поліпшення результату китайців аж на п’ять секунд було великою несподіванкою. Ці п’ять секунд багато важать. Справжній ривок. Що ж – працюємо на випередження.
Кор.: Спостерігаючи за подіями в Ріо-де-Жанейро, українці нарікали на низькі результати основної збірної та непокоїлись дивним панібрацтвом українських спортсменів з росіянами – ті частенько публікували спільні селфі в мережах. Згадувалось і про спроби російських ЗМІ спровокувати наших спортсменів на якісь нерозважливі висловлювання. Параолімпійців це якось зачепило?
По приїзді на Параолімпіаду всі добре пам’ятали, що ми втратили тренувальну базу в Криму (м. Євпаторія). Це був майданчик, що дозволяв комплексно готуватися до змагань. Національний центр дефлімпійської і параолімпійської підготовки та реабілітації інвалідів, – туди могли приїздити представники різних видів спорту, щоб тренуватися в справді гарних умовах, ну і, звісно, якісно оздоровлюватися. Я от втратила трек потрібної довжини: 50 м – міжнародний стандарт. В Україні загалом небагато місць, що підходять для потреб тренування дефлімпійців (тобто глухих спортсменів) та параолімпійців. 50-метровий басейн – першою чергою, оскільки запливи на довжину 25 і 50 м – дуже різні речі. Необхідні й комфортні умови проживання – справді функціональні пандуси, ліфти, підйомники, транспорт під рукою та інструктори. Щоб двічі на день збираючись на тренування, не морочити голови ще й питаннями типу: «Ого, а як же я тепер на третій поверх видерусь?» У 2014-му році, з відомих причин, нас цього всього позбавили. Як викручувались? Їздили і до Миколаєва, і в Бровари, і до Дніпродзержинська – головним чином на збори. Перед самою Олімпіадою дістали можливість потренуватися на Кіпрі. Керівництво все-таки знайшло на це кошти. Становище ускладнювалося ще й тим, що без оздоровлення братися за добування медалі немає сенсу. Чи не всі спортсмени-інваліди від природи дуже хворобливі, тож коли твоє основне захворювання загострюється, дає про себе знати низка супутніх недуг, доводиться все починати спочатку.
З конкурентами з інших країн, у тому числі з росіянами, в межах селища перетиналися, але політичної теми ніхто не порушував. Усі думки зосередились на боротьбі у басейні.
Кор.: Час-від-часу зірки українського спорту знімаються в рекламі. Олександр Усик з Євгеном Вірастюком рекламували телефони й послуги Інтернет-зв’язку, Андрій Шевченко – засоби для гоління, тоді як плавчиня Яна Клочкова разом із маленьким сином позувала на тлі логотипу «Агуші». Чи отримують такі пропозиції паралімпійці? Можливо, вас запрошували на відкриття якогось закладу, благодійну акцію абощо?
Особисто мене ніколи не запрошували, і про решту параолімпійців нічого такого не чула. Чи хотіла б? Та як сказати… Я не прихильник публічності загалом. У нашій справі слава – річ миттєва. Переміг – усі тебе вітають, незнайомі люди вивідують телефонний номер, а ні – то ніхто й не озирнеться. Наші імена у всіх на устах тільки через те, що ми привезли додому медалі. А як щодо тих молодих спортсменів, у яких ще немає перемог у міжнародних змаганнях? Регулярно бачу таких на змаганнях українського кубку. То їм що – підтримка не потрібна? Чи цікавить когось, в яких умовах, якими зусиллями добувається відповідний рівень професіоналізму? У цьому вся несправедливість. Так що отруєння славою мені не загрожує.
Кор.: Згадаєте перші хвилини після оголошення переможних результатів та сходження на п’єдестал? Що побачили вдома?
Ну, так. Я обійшла китаянку… Навіть не просіть назвати ім’я – вони у них такі складні! Раділа, але відчуття завершеності, якоїсь важливої риски у цьому двобої не було. Слабший спортсмен за рік-два може тебе побороти, сильніший – перенервуватися, втратити всі установки і не зуміти вчасно сконцентруватися на трасі. Після всього залишалося переждати доволі важкий переліт – 24 години з пересадками. Так наша група летіла до Амстердаму 11 годин, там наступного рейсу чекала близько двох, і тільки потім сіли на Київ. З Борисполя додому дорога самі знаєте яка. То мені було трохи тяжко, ледве говорила. Про медалі сповістили, і все одно на такі вітання ми не сподівалися. Надзвичайно приємно. І батьки, й журналісти, і міністр спорту… Відчувалося, що нами дуже пишаються, країна зголодніла за хорошими новинами.
Кор.: Три роки тому, під час нашої першої розмови, раптом з’ясувалося, що за освітою ви – бухгалтер, і навіть збиралися застосувати свій диплом, у вільний час робите приємні дрібнички з бісеру та вишиваєте, а ще – ходите на побачення. Що змінилося у житті Олі-не спортсменки з того часу?
З бухгалтерією я зав’язала, тому що весь свій час присвячую спорту. За основною професію поки що не працюю. Поки що… Загалом часу було дуже мало, адже весь поточний рік я готувалася до основного змагання року не вдома. До речі, а вдома ж я не була сім місяців!.. Я не бачила батьків! Зараз інтенсивно не тренуюсь, але намагаюсь не пропускати походів у басейн. І мені за радість спілкуватися з рідними, бачити друзів, коханого, коли неочікувано зазирне на тренування... Кіно, прогулянки парком, природа – це все тепер моє.
Кор.: Ага, то ви зараз у стосунках?..
Так.
Кор.: І все йде до того…
Так, у нас все серйозно.
Кор.: А обручки вже вибирали?
Ні, пропозиції ще не було, але у нас це таке, знаєте… Можна одного дня зробити. Лише справа часу. Досі я напружено працювала на олімпійський результат, багато трудилася, і зрештою виклалась у Ріо, як тільки могла зі своїм сьогоднішнім рівнем підготовки.
Кор.: Про умови тренувальних баз світового рівня доводиться забути, коли їдеш додому. І тут, у рідному місті, людину на візку оточує чимало перешкод, які доводиться долати самостійно. Можете назвати найбільш незручні як для себе перехрестя, ділянки тротуарів чи будівлі Кропивницького?
Наскільки мені відомо, у 2011 році вичерпався строк дії програми адаптації міської інфраструктури до потреб людей з обмеженими можливостями. Якісь зрушення після того спостерігаються – наприклад, поробили з’їзди з тротуарів, але навіть те, що з’явилося, мало полегшує наше життя. Пандуси настільки круті, що виїхати на них можна, якщо тільки тебе хтось знизу підпихає. Вони бувають завузькими, зі слизькою поверхнею, і ними не може скористатися ні інвалід-візочник, ні молода мама, яка вийшла з дитиною на закупи. А це вже нехтування потребами населення загалом, адже дитячі візки в магазини заїздять значно частіше від наших. Маршрутні таксі й автобуси не адаптовані до нашого розміщенні у салонах, знаю, що й ходячим там не завжди знаходять місце. Обурюють випадки, коли людей, які зовсім недавно захищали територіальну цілісність України на Сході, виганяють із транспорту через спробу проїхати за пільговим посвідченням.
Кор.: До речі, параолімпійська збірна України свої перемоги присвятила саме ветеранам нашої першої війни…
Цими перемогами ми хочемо показати суспільству і світу в цілому, що, можливо, ми не в змозі фізично взяти до рук зброю, спиняти ворога на кордоні, як це роблять всі ті хлопці, але надихаємось їхньою стійкістю. Ми їх шануємо. Одним словом, вони захищають нашу державу там, а наша справа – захищати імідж України на спортивних теренах.
Кор.: Що ви хотіли б побажати нашим читачам наостанок?
Які б страхи не затискали вас, чим би не хворіли, неодмінно рухайтеся вперед. Для Ольги Свідерської все почалося одного дня в дитинстві, коли батьки записали мене в басейн на реабілітацію.
За якийсь час Оля включиться у новий графік тренувань, мета якого – перемога на всесвітньому чемпіонаті у Мексиці. Побажаймо нашій рибці усього найкращого!
Читайте також: Марина Говорухіна: «Не бійтесь генерувати нестандартні ідеї, саме вони цінуються найбільше» (ФОТО)
Головне сьогодні
