27 березня 2024, 11:50
"Це ми вдома, щаслива сім’я", – підписала Вікторія фотографію, надіслану в соцмережі. "А це – останні фото нашого улюбленого будинку. Про нього треба просто забути. Печально, але треба змиритися", – коментує світлину родинного гніздечка в трояндах. Разом із чоловіком Олександром вони в любові та злагоді прожили 42 роки. Виростили двох дітей, дочекалися онуків, збудували будинок та зробили омріяний ремонт. Та замість насолоджуватися життям, мусять починати життя спочатку. Про те, що пережили у Бахмуті, як опинилися і освоюються на Кіровоградщині, Івочкіни розповіли журналістам Точки доступу.
До повномасштабної війни Вікторія та Олександр Івочкіни мешкали в самісінькому центрі колись квітучого Бахмута.
Мали добротний будинок на центральній вулиці на сто квадратів. Все було в нас прекрасно. Я працювала в магазині навпроти нічною продавчинею. Чоловік вже на пенсії, але теж працював охоронником на ринку. Молодша дочка з нами жила, – розповідає Вікторія.
Коли Олександр вийшов на пенсію, всі заощадження – 20 тисяч доларів – вклали у ремонт. Хотіли пожити у красі та затишку.
Старша дочка подружжя мешкала окремо, також мала свій дім. На момент повномасштабного вторгнення чекала на третю дитину. Її чоловік став на захист батьківщини і нині воює.
Попри небезпеку, до останнього Івочкіни не хотіли полишати рідний дім.
Сусіди поїхали. Лишили нам ключі, ми бігали годувати собак-котів, бо шкода ж. Городи садили, поливали, консервували. Чоловік у підвалі облаштував укриття – зробив стелаж, поставили два крісла, диванчик. Коли бомбардування, кіт біг попереду нас у сховище. Я там чашечки поставила, сухарів заготувала.
Згодом старша дочка Вікторії та Олександра поїхала до Харкова. У вересні мала народитися дитина. Вікторія поїхала з нею. У Бахмуті лишався Олександр з молодшою дочкою та її чоловіком. А 28 серпня у родині мало не сталася трагедія.
Як прилетіло – одразу вилетіло в мене 12 вікон пластикових, дірки в будинку, ворота – сито. У доньки уламок пролетів біля голови. Ми якраз спускалися у підвал – міномет. Міномети, фосфорні бомби, ми тушили пожежі по вулицях бігали… Люди поїхали, перекрили водопроводи, у нас шлангу не вистачало, а відрами – натягайся, – згадує батько.
Так дочекалися 30 серпня. Далі жити у Бахмуті було вкрай небезпечно.
Якраз був наступ "вагнерівців" і ми вирішили їхати, – каже Олександр.
Машина зятя лишилася у старшої доньки в гаражі. Тож довелося винаймати чужу за 17 тисяч гривень. З собою взяли майже два десятки чужих котів і собак, а своє золото забули. Евакуюватися вирішили на Кіровоградщину. Раніше тут ніколи не були, але подумали, що в центрі країни буде безпечніше. По оголошенню в інтернеті знайшли будинок. Коли приїхали, то вжахнулися – після затишного гніздечка їм пропонували жити у будинку, гіршому, ніж мали сарай. Поспіхом знайшли іншу оселю у Знам’янці Другій.
Зайшла дочка і говорить: "Мамо, та це просто апартаменти", – сміється Вікторія.
Згодом сюди переїхала і старша дочка з дітьми. Тож сьогодні родина орендує у селищі три будинки.
Тепер ми оце колотимося, туди біжу – там троє дітей, там щось допоможу, тут собі колотимося, а в травні минулого року в чоловіка – інфаркт. Два стенти встановили. Операцію в обласній лікарні зробили безплатно. Лікарі хороші, кардіологія, – розповідає Вікторія.
Тепер для розрідження крові Олександрові щомісяця необхідні ліки щонайменше на тисячу гривень. Також чоловік має цукровий діабет.
Живемо на мою пенсію і на виплати як переселенцям. Але дружині в цьому місяці не дали, бо не вистачає стажу, – каже Олександр.
Пішла оформлювати пенсію – восени було 60 років – порахували в Пенсійному, а замість потрібних 30 років є тільки 25. Запропонували докупити. Один рік – 40 тисяч… У ЦНАПі сказали, що соцвиплату не дадуть скоріше за все, бо в чоловіка пенсія п’ять тисяч. Була б чотири – дали б, – продовжує жінка.
Вона додає, що тільки оренда будинку і комунальні платежі – понад п’ять тисяч гривень. Вижити допомагає підтримка різних фондів і організацій.
Крім того, Івочкіни не звикли сидіти, склавши руки. Вони садять город, консервують, висадили і ягідні кущі – малину, полуницю. Ходять в ліс збирати гриби. Цим захоплювалися і в рідному місті. Вікторія, згадує, консервувала у сезон по 130 літрів грибів. Сушили їх, варили, робили ікру. Інколи чоловік пручається і не хоче йти до лісу, але дружина наполягає – рух, то життя.
Квітів насадила. Я люблю, щоб все було красиво. Душ літній зробили. Купили плівки чорної, фарби, так я взяла цю зелену фарбу й цятки поробила гарні, літні цяточки такі. Бочка блакитна. З паралельної вулиці знайомі кричать: "Оце так душ, на п’ять вулиць видно!", – жартує Вікторія.
На Кіровоградщині, розповідають Івочкіни, їх зустріли добре. Спілкуються і з місцевими, і з такими ж постраждалими внаслідок війни, як і самі. Ходять до сусідів на чай, запрошують до себе на гостини. Сусіди намагаються допомогти, цікавляться їхніми справами.
Всюди нам раді. Кажуть мені, що як не глянуть, я кудись несуся то з тачкою, то без тачки. А я кажу, що вся у справах, скучати мені ніколи. То пиріжки, то млинці, там здати, там віднести, там подзвонити, там купити, – говорить жінка.
На тривоги чи звуки вибухів подружжя не зважає. Кажуть, що у Бахмуті пережили таке, що тут почуваються спокійно.
Втративши все майно, Вікторія з Олександром мають проблеми з відшкодуванням. Будинок, в якому мешкали в Бахмуті, Івочкіни купили в 1988 році. Він був на 45 квадратних метрів. Все інше прибудували, та документально це оформити руки не дійшли.
Бахмутське Бюро технічної інвентаризації тепер у Києві. Я додзвонилася. Дивом слухавку взяла дівчина, з якою я колись працювала. Пішла тут у ЦНАП, у мене заяву прийняли і відправили в Київ. Тепер вони мають нам дати відповідь. Але, звісно, площу мені вкажуть старого будинку, – говорить Вікторія.
Надії повернутися в Бахмут у найближчі кілька десятків років вони не мають.
Там окупація, там трупний запах на все місто і все в мінах. Там немає чим дихати, немає куди повертатися, – каже жінка.
Подружжя мріє про власний куточок. Подвір’я б засадили квітами, як у Бахмуті, всюди б навели лад.
Вікторія мріє про зручності в оселі, та щоби в пральну машинку не потрібно було заливати лійкою воду – в орендованому домі немає водогону.
Попри пережите і побутові незручності, Вікторія з Олександром випромінюють відкритість і позитив. Разом вони 42 роки і, як говорить жінка, життя триває!
Читайте також: Вигнані війною: як ВПО інтегруються у життя Кропивницької громади
Фото Григорія Зуба та героїв публікації
За сприяння в створенні матеріалу дякуємо БФ "Збережемо українців", що допомагає ЗСУ та постраждалим від війни в Україні.
Головне сьогодні
