10 січня 2024, 12:15
10 років працював на шахті в Бахмуті, а тепер доглядає за кіньми в Кропивницькому. Андрій Гладкий через війну втратив дружину та все майно. Але, попри пережите, намагається жити далі. А ще допомагає з іпотерапією військовим та дітям з інвалідністю. Його історію записали журналісти Точки доступу.
Бачите, вона нервує. Холодно, сніг – коні не люблять такого, – Андрій Гладкий допомагає наводити красу тварині.
У кінному клубі в Кропивницькому він щодня з ранку до вечора. У мороз і спеку. Такий графік, каже, його влаштовує. Ніколи думати про погане. Чоловік доглядає за тваринами, яких викупили у м’ясників, недбайливих господарів чи вивезли з небезпечних територій.
Тут, у контактному зоопарку мирно уживаються гуска Катя, єнот Тьома, віслюк, заєць, кролики, кози, кабани, коти, собаки та коні.
Зранку приходимо – прибираємо, чистимо і коней, і в коней, підмітаємо, поїмо, годуємо. Вечірній раціон – те ж саме. І так – щодня. Роботи багато – і у вольєрі прибрати, і в стійлі.
Андрію Гладкому 45 років. Народився чоловік у Харкові. Коли йому було три роки, батьки переїхали на Донеччину. Там він виріс, одружився, там народилася його донька.
У Бахмуті чоловік працював на соляній шахті сантехніком. Нині ж, сумно посміхається, від міста лишилися тільки спогади.
Гарне місто було, чисте, останнім часом мер зробив алею троянд велику, дуже гарну. Соляні поклади, шахти, гіпсові шахти, завод шампанських вин – один з найбільших в Україні і навіть за межами України.
Зруйнували ворожі снаряди і житло Андрія, а були, розповідає він, і квартира, і будинок, і транспорт. Та найстрашніше – вбили дружину. Останнім часом жінка працювала в магазині продавчинею. Про неї чоловікові говорити важко – трагедію воліє не згадувати.
Минулоріч у березні Андрій отримав поранення. Лише тоді зважився їхати.
Спочатку в квартирі жили, поки було не так небезпечно. Потім переїхали у будинок – в підвал. Виживали за рахунок городів, господарства. Батьки не хотіли їхати, ми їх потім в кінці-кінців змусили. В мене дружина там загинула. Ранком пішла до вбиральні, та і все, потім вже, як і у всіх.
Андрій розповідає, що все його життя лишилося в Бахмуті.
У кого діти, в кого батьки – все там лишилося. В мене все, що лишилося – це рюкзак і собака – з чим я приїхав сюди.
Виїхали з Бахмута і рідні Андрія. Родину розкидало по всій Україні – хто у Вінниці, хто у Львові, сам він у Кропивницькому з донькою, яка навчається в релокованому з Донеччини медичному виші, та зятем. На Кіровоградщину переїхав вже з Краматорська, куди спочатку евакуювався.
Дочку я ще раніше відправив – щойно почалися бойові дії. Вони теж не хотіли батьків кидати. Але ми їх змусили – щоби хоча б хтось живий лишився.
До переїзду в Кропивницький Андрій Гладкий про це місто не знав нічого. У кінний клуб також потрапив випадково – знайомий порадив прийти подивитися.
Раніше жодного стосунку до тварин не мав, були котики-собачки, а от великі тварини – перший раз стикнувся. Знайомий порадив, каже, прийди подивися. Подивився – сподобалося, тваринки якось відволікають від цього всього, ну, і дітки ж приходять. Одним словом – подобається тут.
Чоловік зізнається: спочатку норовливих коней боявся. Та скоро усвідомив – спілкування з тваринами – ще та терапія. Нині зрозумів найголовніше – до всіх треба підходити з ласкою, в жодному разі не можна підвищувати голос. Каже, що любить всіх тварин і виокремити улюбленця не може.
Ось Мілка – як шоколадка. А поруч з нею – Моллі. Вона особлива тим, що в неї очі різні, якщо ви помітили. Любить гратися – як і усі. Подружилися з нею, як з домашньою твариною. Загалом тут більше десяти коней. Спочатку боявся і підходити до них. Потім звик і пішло-поїхало потроху.
До того ж, каже Андрій, почувається тут корисним. У клубі поранені військові займаються реабілітацією. А в контактному зоопарку безплатно час проводять їхні рідні та діти з інвалідністю.
Разом з Андрієм у клубі порається його земляк Сергій Артеменко. Йому 46. До повномасштабної війни чоловік мешкав в с. Іванівське Бахмутської громади, що за три кілометри від Бахмута. Потім сім'я виїхала до старшої дочки у Бучу, а вже тоді – на Кіровоградщину.
Каже: в Іванівці мав і будинок, і господарство. Нині це все зруйнували російські снаряди. З товаришем вони часто згадують рідні краї.
На різних роботах працював. Водієм, трактористом, комбайнером. Але з кіньми я з дитинства. Ферма в нас була, де я постійно пропадав. Тож все звично, колектив хороший, все нормально.
Серед помічників реабілітаційного центру "Hippos"– п’ятеро переїхали з небезпечних регіонів – Харкова, Бахмута, Краматорська.
Жодних планів на майбутнє переселенці не мають. Кажуть: нині зрозуміло одне – повертатися нікуди. Тож намагаються будувати життя з нуля та бути корисними місцевій громаді. Радіють, що на новому місці від них не відвернулися та допомогли освоїтися.
Читайте також: У кожної громади – власний підхід до справи: як Кіровоградщина допомагає відбудовувати Херсонщину
Головне сьогодні
