05 жовтня 2022, 09:15
У Кропивницькому художниця з Каховки навчає дітей-переселенців малювати. Вчителька образотворчого мистецтва пробула в окупації 55 днів. Виїхавши на підконтрольну Україні територію, одразу повернулась до улюбленої справи. Каже, це допомагає віднайти рівновагу і їй, і дітям із небезпечних регіонів. На уроці малювання побували і журналісти Точки доступу.
Анна Невтира має 12 років педагогічного стажу. До повномасштабного вторгнення працювала в Каховській школі мистецтв.
З 2010 року і по 24 лютого я працювала в школі із дітками з першого по випускний клас. По теперішній час ми офіційно на простої, але у нас зі школи восьмеро людей тільки не співпрацюють з новою окупаційною адміністрацією. Всі вже отримують рубльові зарплати. Дев’ятнадцятеро із педколективу пішли на співпрацю, – каже вона.
Жінка розповідає, що Каховку окупували о 07:30 24 лютого.
У нас же відстань від Криму – дві години на авто. О четвертій вони вийшли, їх же ніхто не затримував, і о 07:30 на Каховській ГЕС вже висів "аквафреш".
Анна говорить, що деякий час люди не могли оговтатися від шоку. Ніхто не очікував такого стрімкого розвитку подій. На початку вторгнення окупанти переховувалися, місцеві жителі їх особливо не бачили. Виходили лише після комендантської години. З кінця березня почали пересуватися вулицями вільно, завжди мали при собі зброю. Тож десь після 13:00 місто вимирало, місцеві жителі практично не виходили з дому. Шторами і простирадлами завішували вікна, щоб не видно було світла в оселях, аби непрохані гості не завітали на "вогник".
Спершу містяни намагалися протестувати проти окупації відкрито.
Десь із першого березня ми виходили всі на мітинги і, коли першого квітня перший мітинг розстріляли, то вже такий був страх, побоювання. Виїхав наш міський голова, нікому нічого не кажучи, і в місті було таке відчуття, що нас просто кинули. Після першого квітня люди почали масово виїжджати на підконтрольну територію, ну, незгодні.
Перший вибух у місті пролунав близько 05:00 24 лютого. Тоді з міста поїхали перші жителі.
І от ті, хто одразу вирішив залишити місто, проскочили на ГЕС до сьомої години і виїхали. А ті, хто після сьомої… в нас же розстріляли родину, це всі знають, навіть, півторамісячну дитину вбили. І от у людей був страх, щонайменше два тижні після того ніхто не виїжджав. До того ж, йшли бої під Миколаєвом, ми це все чули, в нас земля здригалася.
Ті, хто лишався в Каховці, сповна відчували радості "руського миру".
Десь на третю добу не стало готівки. Через тиждень майже зник цукор, 150-200 гривень коштував кілограм. Ще за тиждень зник інтернет. Хтось "пересідав" на кримський кабель, я цього робити не хотіла. Оце відтоді ми й пішли на "простій".
На початку квітня люди проїхали "народну стежку" через Баштанку. Відтоді почався масовий виїзд.
Перші поїхали, вісточку тобі надіслали, другі, треті і ти розумієш, що можна ризикнути і собі, – пояснює Анна.
Жінка із родиною та домашніми улюбленцями змогли виїхати з Каховки лише за 55-ть днів від початку окупації.
У рідному місті, без тіні смутку сьогодні каже Анна, мали й нерухомість і власну справу. Все покинули. На запитання, що стало останньою краплею і врешті підштовхнуло до евакуації, відповідає:
В окупації дихати навіть важко. Після того, як впав Херсон, у нас стало відносно тихо. Вони вже десь випробовували своє якесь озброєння… Але, оця от тиша, інформаційна тиша, що ти не розумієш, коли цьому кінець, що тобі робити далі, прийдуть за тобою чи за твоїми близькими... І, коли в тебе є чітка громадянська позиція, і в тебе є знайомі, які побіжать і здадуть тебе, то сам для себе розумієш, що добра чекати не варто.
Офіційних зелених коридорів із Каховки немає донині. Родині художниці довелося проїхати "народною стежкою".
У нас була група в телеграмі "Виїзд", де кожного дня мінялася дата. Люди, яким довелося евакуюватися, розповідали, як їм вдалося це зробити. Кожен день збиралася колона. Виїзд із міста, приміром, о 06:00, від "Екомаркету". Далі – Мала Каховка. Там немає де зупинитися, бо це вздовж траси, тож люди прямо з вулиць ставали в колону. Перший блокпост перед Таврійськом. Там люди так само чіплялися у хвіст колони, а ще – в Новій Каховці на автозаправці. Далі їдемо до Олешок.
Колону зазвичай очолював "поводир" – людина, яка працювала, приміром, водієм бензовозу або зерновозу і знала всі польові дороги.
Ми виїхали 19 квітня і були останніми, хто виїхав через Баштанку. Потім її окупували і люди виїжджали через Давидів Брід. Зрештою його розбомбили і нині єдиний вихід через Запорізьку область – через Василівку.
На шляху до території, підконтрольної Україні, українцям на той момент треба було пройти 18 ворожих блокпостів.
На блокпостах окупанти вибірково дивилися документи пасажирів та водійське посвідчення керманича. На двох блокпостах запитали техпаспорт на авто. Просили показати свідоцтво про народження дитини та відкрити навмання одну із сумок. Казали, щоб не спішили їхати, а трохи потерпіли, "бо невдовзі тут буде рай". Традиційно шукали патріотичні татуювання. У кого знаходили – розвертали, а зараз, кажуть, взагалі "пакують".
Нам говорили, що треба зривати тонування з машини, ми їм пояснювали, що це не клеєне, а з заводу тонування, а вони говорили, що У НИХ по закону тонування заборонене. Всі просили цигарки, на останньому блокпосту просили горілку і коньяк. Ми знали про це і тому були готові.
Хтось із військових жалівся, що їх кинули, як собак, що вони мокрі й голодні. А на запитання, чому приїхали, казали – наказ.
Ідентифікувати військових можна, – згадує Анна. – Кримчани одягнені більш пристойно, в них екіпірування схоже на наше. А ДНР-івці й ЛРН-івці – це просто жах, це безхатьки. Це люди, яким зазвичай 18-30 років, або від 45 і до 60.
Після евакуації осісти родина жінки вирішила у Кропивницькому. Тут мешкає її тітка. Безкоштовні заняття малюванням для дітей-переселенців Анна організувала в орендованій квартирі. Вже має 13 вихованців віком від чотирьох років. Жодного відбору не проводить.
Головне – це робити систематично і отримувати задоволення, теоретичні знання якісь базові отримувати, а все інше – рука ж вона напрацьовується, як ото кажуть – пам’ять м’язів у спортсменів, так і в художників. Поки ти працюєш, ти у формі, перестав працювати – все.
Дев’ятирічна Еліна зі Слов’янська сьогодні малює осінній натюрморт.
Але більше всього мені подобається малювати тварин, я їх дуже люблю. Порода моєї собаки – це аляскинський маламут, вони майже такі, як і хаскі, але більш товсті. На вигляд дуже злі, але вони такі милі!
У Кропивницькому Анна хоче розвиватися і планує створити мистецький гурток. Нині шукає недороге приміщення. Улюблене заняття допомагає подолати стрес, віднайти душевну рівновагу і разом із земляками дочекатися деокупації Херсонщини.
Там є багато патріотично налаштованих людей, хоча зараз – це страшно такими там бути. Бо це репресії. Дійсно, кожен день когось викрадають. Якщо раніше це були в більшості чоловіки, то зараз і жінок викрадають. Здебільшого – це кореспонденти, це ті ж самі освітяни незгодні, колишні силовики, поліцейські, міський апарат – от всі, хто не виїхав, і має хоч якісь професійні навички.
А одразу після проведення "референдуму", на наступний день окупанти почали вручати українцям повістки щодо призову на військову службу.
Власники бізнесу, приміром, мають піти в окупаційну адміністрацію, зареєструватися і сплачувати їм данину – дві тисячі гривень. Харчі всі кримські, ліки теж їхні, гуманітарна допомога лише від окупантів, і ту вони продають. Ціни – космос. Люди не розуміють, що їм робити зі сплатою за комунальні послуги. Окупанти кричать, аби сплачували в касу КПП. А наші пишуть у пабліках, аби сплачували по старих реквізитах.
Щодо викрадених окупантами людей – хтось повертається за кілька днів, хтось – через тиждень, а хтось не повернувся з квітня.
Анна зазначає, що окупанти жорстокі не лише по відношенню до українців, а й до своїх прибічників. До прикладу, у Херсоні був випадок, коли просто на ринку, посеред дня росіяни розстріляли військових, які не хотіли воювати і намагалися втекти у цивільному одязі на автомобілях мирних жителів. Крім того, серед жителів Херсонщини, каже вона, шириться інформація про те, що росіяни разом із загиблими побратимами ховають і своїх 300-тих.
Нині роботи дітей-переселенців, які працюють під керівництвом Анни Невтири, об’єднали у виставку "Ми українці" та презентували в Музеї мистецтв у Кропивницькому.
Головне сьогодні
