У Кропивницькому є десятки письменників. Вони пишуть вірші й прозу, створюють фентезі, досліджують історію міста й увіковічнюють її у своїх книжках. У їхніх текстах інколи можна впізнати наші вулиці, будинки, легенди й голоси.
Точка доступу у межах проєкту “Закохані в Кропивницький” поспілкувалася з десятьма місцевими авторами та авторками. У цьому матеріалі розповідаємо, як вони почали писати, про що їхні книги, які книжки радять нашим читачам і над якими виданнями працюють зараз. А також як Кропивницький заходить у їхні сюжети — від реальних локацій до інтонацій міста, яким вони надихаються.
письменниця, філологиня, співзасновниця "Crazy Land" і "ChaCha", авторка новелеток
Філологиня Ірина Оцабрик колись працювала в університеті імені Винниченка у Кропивницькому. Проводила практичні заняття з риторики для майбутніх вчителів, де навчала розповідати про письменників так, щоб у дітей “горіли очі від цікавості”.
Працювала педагогинею лише три роки, а після народження першого сина на роботу не повернулась.
Разом із чоловіком Дмитром та партнерами Ярковими вони створили концепцію дитячого розважального центру "Crazy Land", а згодом ресторану грузинської кухні "ChaChа", що знаходяться в Кропивницькому.
“Однак моя пристрасть до створення цікавих історій не згасла після завершення педагогічної діяльності”, – розповіла Ірина Оцабрик.
У 2017 році в інстаграмі вона почала публікувати казки для дорослих дітей. У той період жінка проживала непрості життєві ситуації й хотіла ними поділитися.
“У соцмережах я публікувала історії з власного життя. Це було моє хобі. Для душі. У мене не було мети видавати книжки. Збірки моїх історій народилися природно, як результат моїх одкровень”, – пояснила письменниця.
Проте сміливості писати відкрито не вистачало, каже Ірина. Тому обрала форму казки — хоча читачі швидко впізнавали в цих історіях її реальні переживання.
Згодом Ірина почала публікувати автобіографічні новелетки – це короткі новели або оповідання.
“Саме так визначив жанр моїх історій Сергій Михида, назвавши їх “новелетками”. А Олександр Жовна порівняв мої історії зі сповідями. Справді мої маленькі історії часто дивують читачів своєю відвертістю”, – пригадує Ірина.
У своїх творах авторка ділиться з читачами рефлексіями, переживаннями, набутим досвідом у взаєминах з людьми, багато пише й про сімейні стосунки. Для неї написання текстів не стільки література, скільки лікування душі – текстотерапія, говорить Ірина.
“Такий жанр дозволяє одразу отримувати фітбек від читачів.
А коли мої одкровення трансформують, зцілюють ще й читачів – то це для мене найбільша нагорода”.
За вісім років письменництва в соцмережах вийшли друком дві збірки історій: у 2021 “Гламур, швабра, пиріжки”, а у 2025 – “Шах і мат”. На запитання, чи буде третя книжка, письменниця відповідає: “Можливо”.
“Не загадую, як не загадувала і дві попередні. Але я постійно вчуся письменницьким фішкам. Мені дуже цікавий і сам процес навчання, і процес створення текстів, і обговорення моїх історій з читачами”.
До Кропивницького Ірина з чоловіком переїхали у 2005 році. За два десятиліття місто стало для неї домом: тут з’явилися бізнес-проєкти й народилися двоє синів.
Окрім написання історій, жінка захоплюється вирощуванням квітів та танцює хілз.
“Дуже люблю Кропивницький, бо це мій дім. Я багато подорожую, але не шукаю “ідеального місця”. Ідеально там, де знаходиш себе. Я знайшла — тут. Коли Кропивницький називають забутою дірою — болить. Для мене він тоді як немічне кошеня, яке відштовхують замість того, щоб підняти й зігріти. Я не хочу зраджувати місто, яке мене прихистило”, – розповіла письменниця.
журналіст, краєзнавець, письменник і автор досліджень про місто
Володимир Поліщук — письменник, журналіст і дослідник історії Кіровоградщини. Публікує краєзнавчі й літературознавчі матеріали, пише про міські будівлі та відомих постатей. Свого часу журналіст викладав в місцевих інститутах та університетах на факультетах журналістики і видавничої справи.
“Письменництво для мене — хобі, пов’язане з професією журналіста. Як повітря відчуваю потребу писати”, — каже він.
Почав писати на третьому курсі інституту. У січні 1979-го підготував із десяток гумористичних мініатюр “на один абзац” і надіслав їх до кількох редакцій. У “Літературній газеті” така рубрика називалася “Рога й копита”
Першою надрукувала вінницька молодіжна газета “Комсомольське плем’я”, у лютому — “Літературна газета”.
“Купив друкарську машинку за 108 рублів, друкував під копірку і розсилав. У деякі місяці мав до 400 рублів гонорару. До випуску мене друкувала більшість центральних і київських видань”, — згадує він.
Каже, що усі тексти, як діти, — найкращі, тому не виокремлює котрогось з них.
Наприкінці 1980-х, за словами письменника, один з одеських класиків гумору відгукнувся про його фразу як “геніальну”. Володимир Поліщук додає, що першим у місті друкувався у радянські часи в “Літературній газеті” та газеті “Правда”.
Цьогоріч минає 40 років, відколи Володимир Поліщук досліджує місто, у якому живе. У електронному каталозі бібліотеки ім. Чижевського — близько сорока його книжок (авторських і співавторських), і це лише оцифровані видання. Він працює в архівах, розвінчує усталені міфи про Кропивницький і область, відкриває маловідомі архітектурні та історичні деталі й послідовно вибудовує знання про місто.
Нещодавно він підготував літературознавчо-краєзнавчу статтю про Марка Кропивницького і каже, що в біографії класика залишаються малодосліджені періоди.
“Пишу про те, що цікаво мені, а отже, може бути цікавим і читачам. Письменник — не той, кого видають чи хто має посвідчення спілки, а той, кого читають”, — говорить Володимир.
У Кропивницькому письменник живе з 1981 року: тут одружився, тут народилися діти.
“Це моє місто. Більшість із того, що пишу, — про місто мого життя. Писати — значить жити”.
Він продовжує досліджувати Кропивницький, зараз працює паралельно над кількома проєктами: книжкою про українізацію 1920–1930-х років та атрибуцією міських будинків (робоча назва — “Вулиця Болотяна, будинок Зайковської, Кропивницький”).
письменниця-фантастка, ілюстраторка, самвидав і амбасадорка Ridbery
Ольга Мігель пише і часто сама малює свої книжки. Письменництво – основна її діяльність. Також вона співпрацює з видавництвом "Рідбері", паралельно веде самвидав власних проєктів — повністю ілюструє, верстає, готує до друку й робить авторський мерч.
“Також малюю та беру замовлення на верстку. Я — букблогерка й амбасадорка Рідбері: активно веду Instagram, де розповідаю про прочитані книжки та свою творчість”, – розповіла Ольга.
Вона почала писати в дитинстві. Коли їй було сім років, часто бувала в бабусі у Вишняківці. Одного разу вирішила зробити мамі подарунок на день народження — написати й проілюструвати власну книжку.
“Сподобалося настільки, що з того й почалося”, – пригадує письменниця.
Своїм головним текстом вона вважає трилогію “Крук та Чорний Метелик”. Це пригодницьке фентезі з любовною лінією про три світи: наяву, сни й мертвих.
“Колись істоти зі світу снів прорвалися у наш — сталася катастрофа, відлуння якої повертається знов і знов”, – розповідає Ольга про книгу.
У видавничу спільноту Ольга увійшла у 2015 році — після першої відзнаки на “Коронації слова”. Потім була співпраця з видавництвами.
Нині Рідбері готує до друку детективне міське фентезі “Мисливиці за міськими легендами", засноване на реальній історії та легендах Кропивницького.
“Пишу загалом у різних піджанрах фентезі, new adult. Минулої зими “написався” і різдвяний ромком — про нього розповім ближче до релізу”, – запевняє Ольга.
Серед книг, які письменниця також радить почитати – її дилогія “Потойбічна вакансія” – сатиричне фентезі з чорним гумором. Головній героїні з Кропивницького, яка потрапила в Пекло із загадкових причин, пропонують роботу — посаду Диявола. Водночас виявляється, що Рай “захопили” російські попи-інтригани і ведуть боротьбу проти українізованого бандерівського Пекла.
Ще одна історія — “Закляття Сьомого Моря”: пригодницьке романтичне фентезі про світ на дні океану. Головна героїня, киянка Іра, опинилась там, коли після прильоту шахеда в сусідньому дворі зірвалась та поїхала на тиждень у відпустку до Португалії, і там біля моря її тіло вкрала могутня морська відьма. А сама Ірина опинилася в її тілі і тепер має розгадати таємничі плани. Їй доведеться розгадати чужі плани й водночас подолати власні травми — гіперопіку, синдром самозванця та самознецінення.
Авторка розповіла, що народилася в Кропивницькому й, за винятком періодів навчання у Львові, все життя прожила тут, у різних мікрорайонах.
“Люблю його вайб — суміш міцної історії та “диких” покинутих будівель. Якщо потрапляю до старої кам’яниці чи на старе кладовище й починаю всотувати історію — вона сама вимагає сюжетного продовження. Писати — невід’ємна частина мене: без письма не почуваюся повноцінною”, – ділиться Ольга.
Зараз Мігель збирає матеріал до фінальної частини “Мисливиць за міськими легендами”, поступово пише третю частину міського фентезі “Резонанс” і допрацьовує сатиричний приквел “Мисливці за фентезійними штампами” — про пригоди старшої сестри Василини. Для читачів її авторського мультиверсу там будуть нові відкриття: уперше з’являться деміурги Рорі та Шульдіх — важливі персонажі “Легенд”. Книжку авторка планує видати самвидавом наступного року.
поетка, літературознавиця, критикиня, очільниця Кіровоградської обласної Національної спілки письменників України
Надія Гармазій — поетка й літературознавиця, кандидатка філологічних наук, працює критикинею та редакторкою.
Писати почала змалку, перша публікація вийшла у 10 років у газеті “Наддніпрянська зоря”. Перші вірші були про маму та вчительку. Вона писала ранні тексти верлібрами — “хотілося свободи” — каже Надія. Згодом додала римовану поезію й нині поєднує обидві форми.
Надія пише громадянську, філософську та інтимну лірику, повертається до тем екології й відповідального ставлення до природи — і в поезії, і в прозі.
“Моя лірика — про те, що пропускаю через себе. Коли не пишу — відчуваю тривогу. Писати потрібно”, — каже вона.
Водночас письменниця додає, що хоч і відверта у своїх віршах, але вони не завжди відображають її власний життєвий досвід. Часто вона трансформує досвід інших у своїй творчості, даючи йому художнє переосмислення.
Із 25 років — вона членкиня НСПУ. А останні чотири роки очолює Кіровоградську обласну організацію. Нині до спілки входять 32 автори – це поети, прозаїки та критики.
Після початку повномасштабної війни Надія Гармазій ініціювала й упорядкувала (разом з Іриною Яніцькою) всеукраїнську антологію віршів першого місяця вторгнення.
“Чесних, нефільтрованих текстів авторів від знаних до тих, хто ніколи раніше не писав. Видання дало змогу зібрати кошти й передати їх на ініціативу Андрія Любки з купівлі авто для ЗСУ”, – розповіла Надія.
Паралельно авторка підготувала й видала першу дитячу книжку під назвою “Марго та єдиноріг, що жив у буфеті”. Після цього вона ще більше зацікавилася дитячою літературою, розповіла Гармазій.
“Загалом книжки часу війни мають місію. Вони теж повинні працювати. І мають вони бути маленькою, але прицільно точною зброєю”, — підкреслює авторка.
Для юних читачів Надія радить свої дитячі книжки — “Марго та єдиноріг, що жив у буфеті” та “Канікули з єдинорогом”. Тим, хто читає поезію, пропонує звернутися до її добірок: “Абрикосова воля” в “Українській літературній газеті”, у журналах “Київ” і “Дзвін”, а також до збірки “Попелище для феніксів”. Зараз готує нову поетичну книжку — “Між так і ніколи”.
Надія Гармазій розповіла, що спершу їй складно було прийняти місто, однак пізніше воно стало для неї затишним і рідним.
“Студенткою “чекала вихідних, щоб їхати у Світловодськ” — бракувало води й зелені, дратували бруд і ранковий смог. Але місто — це люди. Поступово через людей я стала любити ці вулички”, — каже Гармазій.
Через спільноти й знайомства відкрила для себе архітектуру міста, історію вулиць, стиль Театральної.
“Згодом знайшла й свій темп: компактність, тиша дворів, поєднання фасадів і клаптиків природи — усе, що цінує “людина урбаністичної культури”.
Тепер Кропивницький входить у її прозу: дія багатьох оповідей відбувається тут, а в деяких героях можна впізнати реальних діячів міста.
“Це вже моє місто — ментально й творчо”, — підсумовує поетка.
письменниця й казкарка, авторка 7 жіночих і 2 дитячих книжок, співавторка документальних збірок
Вікторія Семененко – українська письменниця, казкарка. Авторка 7 сольних книг для жінок (“Вона першою все сказала”, “Така як є”, “Сильна дівчинка”, “Сестрині секрети”, “Назавжди”), двох дитячих (“Моє зимове диво”, “Сніжинка невидимка”), співавторка літературних та документальних книг (“Нова українська хвиля”, “Непереможені”), збірників казок і мама двох доньок.
Писати почала ще у школі, спершу — власні твори, згодом допомагала сусідам із “домашніми замовленнями”.
“Із задоволенням писала твори на різні теми собі й сусідським дітям, які приходили з проханням допомогти. Я ніколи довго не роздумувала – бачу тему і починаю писати, основна ідея вимальовувалася поступово”, – розповіла Вікторія.
Після школи Вікторія обрала фах журналістики. Перше місце роботи – Кіровоградська районна газета “Зоря”. Починала працювати журналісткою, а завершила свій шлях у цьому виданні на посаді головної редакторки. Паралельно була позаштатною журналісткою у виданні “Кіровоградська правда”, всеукраїнській газеті “Ваше здоров'я”, дописувала у “Газету для жінок”.
Та найбільше тягнулася до художнього слова, каже авторка. Її новели друкували львівські видання “Абетка кохання”, “Життя”, “Історії життя”.
“Я не чекала натхнення — писала щодня і бачила, як зростаю”, — каже Вікторія.
Першою сольною стала збірка “Вона першою все сказала”, за нею вийшли “Така, як є”, “Сильна дівчинка”, “Сестрині секрети”, “Назавжди”. Також долучалася до написання документальних збірок “Парасолька” (історії паліативних пацієнтів) та “Він. Вона. ВІЛ”.
Дитячу літературу Вікторія почала писати з книжок “Моє зимове диво” та “Сніжинка невидимка”. Створити ці книжки її надихнули доньки, зізнається письменниця.
“Писати – це відпускати історії, створювати історії, проживати історії. Це створювати нові світи. У війну, коли мені важко від новин, я починаю писати казки або легкі новели… У текстах здається, що все можливо, головне – йти за покликом серця і відчувати насолоду від творчого процесу”, – ділиться письменниця.
У 2024–2025 роках Вікторія Семененко працювала над кількома текстами, зокрема новелою “Диня з медом”. Стартували також передпродажем “Зимосвята” та різдвяна збірка “Під шепіт снігу”, готується до виходу книга “Як колись, не буде ніколи”.
“Рідко працюю над одним текстом: зранку — казка, увечері — новела”, — каже авторка. Анонси й передпродажі — у фейсбуці та інстаграмі.
Коли стала студенткою, Вікторія переїхала з Малої Виски у Кропивницький — і залишилася.
“Спершу місто здавалося гучним і метушливим, а я любила тишу. Потім непомітно стала частиною його ритму: тексти, партнерства, презентації, дитячі гуртки”.
Тут народилися її доньки. Родина любить гуляти в Дендропарку і Лісопаркову, а вечорами шукають натхнення на Театральній, у Ковалівському парку й серед історичних фасадів.
“Часто їздимо до лісопаркової – то просто погуляти, то збирати шишки для поробок, то смажити маршмелоу. Кожної пори року місто мені здається особливим. І я люблю споглядати його красу, деталі”, – розповіла Вікторія.
поет, літературний критик, перекладач, військовослужбовець
Станіслав Новицький народився на Одещині, у 10 років переїхав до Кропивницького, навчався у школі №30 на Кущівці, далі — в училищі імені Федоровського. Писати почав у 12, коли вперше закохався.
“Я страшенно закохався у свою однокласницю. Це було моє перше кохання, дивовижне. Я був такий мрійник. В цей період почав писати вірші – з цього все й почалося”.
Рано увійшов у міське літературне життя, був учасником кампанії за перейменування міста на Кропивницький, наймолодшим членом літературного об'єднання “Степ” у Віктора Погрібного.
У 17 років його тексти потрапили до “Антології молодої української поезії третього тисячоліття” (упорядник Іван Малкович) — зокрема верлібри “Пітьма, що постукала у двері…” та “Ліплені голови з попелу…”. Паралельно писав рецензії, передмови, перекладав із польської, упорядковував видання.
З 2021 року — у лавах Національної гвардії України (з початку повномасштабної війни обороняв Харків, нині — Куп’янський напрямок). Він командир взводу оперативного призначення 15 БрОП НГУ ім. Героя України лейтенанта Богдана Завади “Кара-Даг”. Має почесний нагрудний знак “Срібний Хрест” від Головнокомандувача.
Зараз у письменника мало часу, щоб писати вірші. Багато текстів, які він написав, включаючи прозу, нині лежать вдома у Кропивницькому.
“Писати — це значить жити. Навіть коли бракує часу, поезія приходить хвилею — фіксуєш мить”.
Свою поезію автор називає рефлексійною, афористичною та верлібровою. Є й класичні катрени, оповідання, новели.
“Тем не вигадую — приходить енергія тексту, і я її записую”.
Станіслав Новицький майже завершив писати велику збірку “Ліричне світло” (приблизно 400 сторінок) за чотири останні роки. Готує упорядковану “Антологію митців Степової Еллади” (110 біографій і робіт художників, архітекторів, геральдистів). Також очікує в одному з видавництв підтримки до друку поетичної книжки “Кара снігу”.
Станіслав Новицький рекомендує прочитати такі свої поетичні збірки: “Передмовчання”, “Коріння дощу”, “За Господнім плечем”. Книжки доступні в міських і обласних бібліотеках (зокрема в ОУНБ ім. Д. Чижевського — є електронні версії). В книгарнях можна купити “Фронтальне скло” (“Книгарня Є”). Окремо в Польщі вийшла книга “Небесна глина”.
“Це моє місто. Знаю кожну вулицю й короткі стежки між районами — навпомацки можу дійти від вулиці Незалежності до 101-го мікрорайону. А від 101-го мікрорайону знаю як дійти до селища Нового, а потім до Полтавської й Лелеківки. Тут мої люди, мої книжки, моя пам’ять”.
Любить довгі пішохідні маршрути, згадує наставників і друзів.
“Не проміняю Кропивницький на великі міста — тут я “є”, і місто мені потрібне так само, як я — йому”.
журналіст Суспільного, письменник, філолог, викладач, краєзнавець
Для Василя Левицького слова — це спосіб і осмислювати теперішнє, і пробувати скласти майбутнє. Він виріс у Кропивницькому, писати твори почав у молодшій школі, коли намагався передати словами свою уяву. У цьому його надихали книги, фільми, і люди.
Чоловік розповідає, що після школи здобув, як і бажав, освіту філолога й журналіста. Після працював і вчителем у школі, і науковим керівником секцій у Малій академії наук, і викладачем у Центральноукраїнському державному університеті ім. В. Винниченка, а також в інших закладах.
Нині працює журналістом у Національній суспільній телерадіокомпанії України. Також упродовж багатьох років займається краєзнавством.
“Тож маю досвід роботи в кількох сферах, тісні знайомства з різноманітними людьми, чимало з яких прямо або опосередковано стали прототипами персонажів моїх творів”, – розповів Василь Левицький.
Додає, що художнє перетворення думок у слова вважає найвизначальнішим у своєму житті. Головним своїм твором письменник називає трилогію: “Планета Справедливості”, “Планета Волі”, “Планета Свідомості”. Роман “Планета Волі” – центральний, він майже завершений; приквел “Планета Справедливості» – написана більша частина; сиквел “Планета Свідомості” – складений частково.
“Ці твори – моє художнє передбачення майбутнього світу. До речі, деякі факти, змальовані у вихідному романі, збулися впродовж кількох крайніх років (у мене є докази, що описав їх у романі до 2022 року)”, — ділиться Василь Левицький.
Автор розповідає, що найбільше у ці роки пише про ймовірне майбуття – те, до якого ми йдемо, з яким зустрінемося, якщо не виправлятимемо помилки минулого й сьогодення.Такі роздуми він втілює в соціально-фантастичних і науково-фантастичних романах, повістях та оповіданнях.
У доробку письменника — повісті “МаксималISTи” (2011), збірка громадянської лірики “У краї на зліт часів” (2019), дитяча повість “Уявляєш, ти вчиш світ літати?!”, “Маленькі дивунчики”, міський цикл “Таємниче місто”. Є перемоги у “Гранослові”, “Смолоскипі”, конкурсі ім. Леоніда Тендюка “Експедиція” та редакторська допомога іншим авторам. Частину книжок можна прочитати у відкритому доступі на сайті бібліотеки ім. Д. Чижевського за цим посиланням.
Окрім перелічених робіт, Василь Левицький також радить почитати вірш “Кропивницький театр корифеїв” з минулорічної збірки “За світ рушили доброхіть”. А також оповідання “Кропивницькі антибермудьскі трикутники” розміщене цьогоріч у всеукраїнській збірці “І буде місто сповнене життям”.
“Писання для мене — це занурення у створений світ, спосіб поміркувати про сутність життя і запросити читача до співрозмови”.
Кропивничанин Василь Левицький розповів, що багато мандрував Україною, але найбільше любить відкривати свій край і показувати його іншим.
“Маю щастя працювати з людьми, з якими приємно співтворити якісні справи. Водночас дратують непродумані зміни міського простору й витрати на сумнівні речі — бар’єрний сквер ім. Шевченка, малокорисний “мавританський” газон на Соборній, “маршрут безбар’єрності”, який через виконання радше перетворився на “маршрут лангольєрності””, – зізнається письменник та журналіст.
Надихають Василя Левицького у Кропивницькому ініціативи на кшталт “Етнолабораторії “Баба Єлька”” та кнайпи “Бамбетель”.
Нині Василь Левицький працює над другою частиною твору про сучасну російсько-українську війну у нетривіальному ракурсі, паралельно продовжує дописувати свої інші великі тексти.
письменник і поет, радіожурналіст, філолог, військовослужбовець ЗСУ
Кирило Поліщук – письменник, філолог і радіожурналіст, який майже два з половиною роки служить у ЗСУ на Херсонському напрямку.
Має диплом філолога та науковий ступінь. Своїм основним фахом вважає радіожурналістику.
“Література для мене — щось більше за хобі й менше, ніж покликання. Важко в Україні вважати письменництво основною діяльністю, хіба що ти безтілесна істота, якій не треба їсти”, — іронізує він.
Писати почав відтоді, як навчився тримати ручку: спершу — комікси й фанфіки, у десять років — перші оповіді, згодом — тексти пісень для шкільного гурту.
Його тексти поєднують елементи детективу, легкої фантастики й мовної гри.
“Це не чисті детективи й не чиста фантастика — радше таємниці, у які просочується щось химерне. Іронія та філологічні вправи — обов’язково”.
Нещодавно він завершив нову поетичну збірку — першу після “Поза каменем” (2015):
“У ній майже все римоване, дещо навіть веселе й відверто іронічне. Я нарешті дозволив собі написати так, як давно хотів”.
Рекомендує читачам дві історії зі збірки “Пташиний цвинтар” — “Яма” та “Двадцять чотири мартини”, а також дитячу книжку “Дівчинка, яка літала на Місяць”.
Зараз, наскільки дозволяє служба, працює над другою збіркою оповідань про “баги реальності” — “як помилки в системі розповзаються світом”. Щойно дописав пародійно-іронічне “Перевтілення” — історію про мобілізованого матроса Григорія Казку, який одного ранку виявляє, що перетворився на штабного щура.
“У мої сюжети Кропивницький проникає окремими елементами — парками, провулками, будівлями. Географія в прозі у мене не така чітка, як на мапі: наприклад, в Україні існує острів, що з’являється у “Вполювати пересмішника”, а в “Пташиному цвинтарі” тоне в Чорному морі”.
У Кропивницькому живе 25 років. Народився письменник у місті Феодосія. Нині воно вже понад 11 років окуповане.
Любить камерність і атмосферу Кропивницького, водночас визнає певний “когнітивний дисонанс" міського характеру:
“Про Кропивницький важко сказати щось типове — він незбагненний”.
письменниця, колишня журналістка, вишивальниця, організаторка просвітницьких подій
Вікторія Шкабой — авторка психологічної прози й майстриня вишивки. Народилася в Кропивницькому, закінчила факультет філології та журналістики педуніверситету ім. В. Винниченка. Понад десять років працювала в журналістиці, згодом зосередилась на художніх текстах.
“Письменництво — це не лише писання (що включає вивчення тем, про які пишеш, а також багаторазове вичитування та редагування). Це ведення соціальних мереж і публічна діяльність. Я проводжу просвітницькі заходи із залученням психологинь, виступаю перед різними аудиторіями, беру участь у літературних подіях, книжкових фестивалях тощо”, – розповіла Вікторія Шкабой.
Другою справою свого життя Вікторія вважає вишивку: за понад 15 років створила десять вишиванок, численні серветки, браслети, закладки; провела три персональні виставки та брала участь у ярмарках.
“Коли хочу відпочити від письма — беру нитки й голку”, — каже Вікторія.
У дитинстві найбільше любила книжки про ровесників і мріяла стати письменницею. У школі писала повісті, (тоді ще незавершені), в старших класах та в університеті експериментувала з формами — від віршів і верлібрів до замальовок. У 2013-му з’явилася повість “Інтроверсія”, що згодом увійшла до однієї з її книг. Перший роман почала писати восени 2018 року — сім років тому.
“Зазвичай мене надихали мої почуття (самотність, закоханість, переживання), а ще моє місто і погода”.
Найближчим часом письменниця планує випустити четверту книгу — “Місто втечі”. Теми запланованих презентацій: проживання психологічних травм і їхній вплив, емоційне та фізичне насильство і протидія, звернення по допомогу та практики самодопомоги.
Основний напрям письменниці – психологічна проза. Перша трилогія (видана у 2023 році) складається з романів. Друга трилогія (у підготовці) — роман і дві збірки (романи в новелах).
“Завдяки письму я розкладаю по поличках власні емоції та переживання. Можу поглянути на ситуацію збоку, віднайти відповіді на певні питання і навіть підтримати себе через слова та дії персонажів”.
Через письмо Вікторія говорить про такі теми: прийняття себе, комплекси, суспільні стереотипи, гендерно зумовлене насильство, проживання втрати, депресію, самотність тощо.
Вікторія Шкабой радить прочитати її першу трилогію: “Солодко, токсично, туманно”, “Вглиб Кароліни”, “Чому Меліса?”. Придбати можна в “Книгарні Є“, інтернет-книгарнях і на сайті видавництва “Кондор”. Е-версії — у Librarius та на Booksters. Безплатно — у бібліотеках міста, Гончаренко-центрі.
“Завжди обожнювала вулицю Театральну, адже щодня ходила нею до школи. Взагалі квартали середмістя — моя любов, також полюбляю район Чечора, ці заплутані вулички і провулки”, – ділиться Вікторія.
Вона любить “читати” мапу міста, шукати короткі стежки та відкривати нові місця під час прогулянок.
“Дратує мене те, що наша влада робить з містом останні років 20. Це і знищення зелених насаджень, і МАФи, які перетворюють місто на суцільний базар, і засилля страшної зовнішньої реклами, потворних білбордів, що аж ніяк не додають краси вулицям Кропивницького. Дуже бентежить бар’єрність та недоступність. Попри задекларовану програму безбар’єрності чимало вулиць — як у центрі, так і в спальних районах — є важкопрохідними".
Коли Вікторію запитують, чи пише вона про Кропивницький, вона відповідає, що їй складно відповісти:
“Я пишу про “місто моєї мрії” з великим парком посередині. Я пишу про місто, в якому можна впізнати Черкаси, Полтаву, Вінницю чи інший обласний центр”
бібліотекарка й видавчиня, керівниця літстудії “Ясниця”, авторка прози та верлібрів
“Я писала. Багато. Щодня. Так працювала над собою й бачила, як зростаю”, — каже 20-річна Аліна Шевченко, бібліотекарка у Кропивницькому, керівниця дитячої літстудії “Ясниця” і головна редакторка журналу “Олександрійський маяк”.
Уже три роки вона робить глянцеві журнали й веде видавничу майстерню “Pantheon”, де виконує роботу від редагування до друку.
Почала писати у школі, першими були романтичні історії в журналі “Юна леді” в 11 років. Тоді дівчина жила в селі Гайок Олександрійського району.
“Я приносила ці журнали вчительці в школу. Вона перечитувала опубліковані в них мої історії і писала свої думки. Радила мені, де можна було б краще написати. І це мені дуже допомагало”, – розповіла Аліна.
Згодом вона публікувала свої тексти в українських альманахах і газетах. У 14 років вийшла її перша книга “Цвіт першої надії”, потім ще одна – “Небесна сповідь” з новелами про реальні події й людей, про які вона дізналася під час робочих поїздок, коли працювала журналісткою в газеті “Кіровоградська правда”.
“Проте журналістський текст закінчується шпальтою, а мені хотілося “охудожнити” реальність — додати метафор і дати героям друге життя”.
Навчалася Аліна в Київському національному університеті біоресурсів і природокористування, а нині закінчує четвертий курс в університеті імені Винниченка на кафедрі філології та журналістики. Нині вона також працює в обласній бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка у Кропивницькому.
Минулого року Аліна випустила підліткову повість “Намальована Діана” про кохання й прийняття себе. Вона порушує такі теми як ЛГБТІК+ права та толерантність.
“Я писала її в 15–16, закінчила — і поклала в шухляду після 24 лютого. Здавалося, не час для “кохання”. Потім рукопис увійшов у шортлист конкурсу ім. Григора Тютюнника. Я почула від журі: “Це потрібно підліткам”. Видала власним коштом — і перший тираж розійшовся передзамовленнями”, – пригадує Аліна Шевченко.
Зараз Аліна більше працює з верлібрами, прозу тимчасово притримує через видавничу завантаженість. Готує автобіографічну комічну новелу про її навчання на перукаря й візажиста, а ще мріє видати збірку верлібрів. Книжки можна замовити безпосередньо в авторки.
“Для мене писати — це як лінгвотерапія. Коли новин забагато, сідаю за текст — і стає легше. Я називаю це своїм способом дихати”.
У Кропивницькому дівчина працює й живе — тут її бібліотека, студія та маршрути щодня.
“Я могла би лишитися у Києві, але тягнуло в Кропивницький. Тут — моє коло, діти в літературній студії, мої книжки. Якщо не любила б це місто — не повернулася б”, — каже Аліна.
Місто також з’являється у сюжетах авторки: зали філармонії, сцени фестивалів, перехрестя і крамниці.
Цей перелік письменників Кропивницького не є вичерпним і ґрунтується на розмовах із зазначеними авторами. Ми продовжимо розповідати про письменників міста і їхні роботи.
Читайте також: Мебльовані кімнати, аптеки й банки: що відомо про старі будинки Кропивницького
Останні новини
