28 вересня 2022, 06:40
У Кропивницькому вже 8 років працює спортивний клуб "Борець", у якому дітей та дорослих навчають мистецтву бразильського джиу-джитсу. Вихованці клубу завойовують призові місця на різних чемпіонатах. З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів спортивна база "Борець" перетворилася на хостел для переселенців. Для них тут організували безкоштовне житло та харчування, дітям ще й безкоштовні тренування з джиу-джитсу, а дорослим допомагають у пошуку роботи.
Ззовні спортивна база "Борець" більше схожа на химерний замок: башточки та мури, високий паркан, прапор України над воротами, велика територія. Але то тільки на перший погляд. За парканом припарковані автівки, на мотузках сушиться білизна та взуття, по подвір’ю ходять люди: хто з чашкою кави, хто з мискою чи з віником.
Заходиш у приміщення і ніби потрапляєш до комунальної квартири – речі у пакетах на підлозі, матраци в коридорах, тут і там дитячі іграшки. Зараз на базі проживає 40 переселенців. Побачивши чужих, жінки та діти, швидко зникають за дверима.
Екскурсію проводить Ярослав Блажко. Йому 29. Він володар чорного поясу з джиу-джитсу, багаторазовий, чемпіон України, чемпіон Європи, призер чемпіонатів світу. Своїми титулами не вихваляється, просить написати, що він просто тренер.
З початком вторгнення росіян разом із засновником "Борця" Євгеном Скирдою вирішили допомагати людям, які змушені тікати від війни. Згадали про приміщення, що пустувало (спортивну базу використовували лише влітку для проведення дитячих таборівок та зборів спортсменів), й запропонували свою допомогу. Взимку у приміщенні буде холодно, тож привезли обігрівачі, наскільки це можливо облаштували кімнати. В перші дні війни, коли почали бомбити Харків, люди приїжджали сюди сотнями за день, ночували та їхали далі. Дехто залишався.
Ярослав же переїхав з власного дому до спортивної бази, до переселенців. Так і живе з ними вже пів року.
Проходимо коридором до їдальні, яка схожа на кімнату в мисливському будиночку, проте підлога заставлена пакетами з речами. Посередині - довгий стіл, за яким збираються за обідом мешканці бази. До речі, їжу на волонтерських засадах готує переселенка з Миколаєва. Продукти приносять небайдужі та благодійники. Одна з організацій надає гарячі обіди.
Фото зі сторінки Євгена Скирди
Далі – коридор та ряд дверей з номерами кімнат. Заходимо в першу. Двоярусні ліжка, речі в пакетах. Мешканка кімнати Олена приїхала до Кропивницького з Донецької області в серпні. Говорить, що її дім ще цілий, проте бої тривають.
Саме до Кропивницького порадили приїхати люди. Жінка небагатослівна, неохоче розповідає про себе, не хоче фотографуватися та помітно нервує.
Ярослав продовжує екскурсію:
Це кімната, в якій живе родина з Рубіжного. Там четверо дітей та двоє батьків. Тут – Краматорськ, тут – Снігурівка.
Заходимо до кімнати, де мешкає родина зі Снігурівки Миколаївської області.
Відразу впадають в око повітряні кульки на підлозі. Тут було свято. Маленькій Маші виповнилось 11.
Ми їхали навмання. Машиною. Снігурівку захопили рашисти. Дали дві години на "зелений коридор". Ми вирішили їхати в останній момент. Всі, хто їхав після нас, потрапили під обстріл…, – розповідає мама Вероніки Ельміра.
Чоловік Ельміри влаштувався на роботу будівельником, донька навчається онлайн, відвідує тренування з джиу-джитсу та вже знайшла нових друзів.
У наступній кімнаті живе Сашко. Він із Харкова. З міста виїхав майже одразу після початку війни. Хлопець їхав на автобусі до Дніпра, звідти машиною до Умані, а вже з Умані – до Кропивницького.
У свої 15 років хлопець дуже самостійний. Живе на спортивній базі сам, без батьків. Говорить, що тут йому подобається, адже займається улюбленою справою – джиу-джитсу, якою займався і вдома, до війни.
Старший брат хлопця повернувся до Харкова. Сам же Сашко планує поїхати додому тільки коли закінчиться війна.
Нещодавно він повернувся з Абу-Дабі, куди їздив на змагання з джиу-джитсу. Звідти привіз медаль:
Дуже сподобалось. Гарні борці. Було трішки важкувато, – ділиться враженнями хлопець.
Фото зі сторінки Євгена Скирди
У великій залі на підлозі – матраци. На одному з них сидить Людмила. Поруч – косметика та невеличке дзеркальце. Жінка наводить красу. Місяць тому вона приїхала з Херсонської області. На окупованій території в неї залишилась мама, тому населеного пункту, в якому проживала жінка, не називаємо. Людмила боїться за життя рідних.
Вдома вона працювала начальницею ЦНАПу. Її громада потрапила під окупацію на початку квітня. Майже одразу жінку почали переслідувати рашисти, адже вона мала у своєму розпорядженні комп’ютери з усіма даними про мешканців громади. Окрім того, окупанти хотіли, щоб Людмила на них працювала, адже з початку окупації почали створювати базу даних на всіх мешканців громади, готувались до референдуму:
Два тижні переховувалась, їздила з одного села в інше. Окупанти заборонили мені виїжджати. Говорила мамі, що якщо мене не випустять, піду пішки. В мене не було іншого виходу…
Я знайшла перевізника, який би вивіз мене на підконтрольну Україні територію, та вирішила повернутись додому по речі. Вдома у мене та мами вже зробили обшук, повитягували речі. Передивлялись усе. Шукали зброю, комп’ютери…
Жінка розповідає, що окупанти перестріли її, коли їхала додому по речі. Змусили зняти відео, в якому дає згоду на співпрацю з ними. Натомість зняли заборону на виїзд.
Я записала відео, адже розуміла, що іншого виходу немає. При собі в мене був ноутбук та телефон. Потім працівникам українських спецслужб розповіла, що мене змусили це зробити.
Тікала з окупації через переправу в Херсоні, потім через Мелітополь на Запоріжжя. Людмила говорить, що в дорозі окупанти особливо перевіряли чоловіків. Шукали татуювання, роздягали на блокпостах. У жінок перевіряли лише паспорти. На останньому блокпості сфотографували документи.
В Запоріжжі переселенців зустріли волонтери:
Ми переночували і вранці виїхали до Кропивницького. Саме сюди переїхало управління громади. Тут вже почали працювати. До "Борця" влаштував сільський голова.
Про життя в окупації жінка розповідає зі сльозами на очах. Говорить, що рашисти тероризують населення:
Постійні "шмони", мішок на голову і вивозять. Уже місяць як забрали нашого сімейного лікаря і ніхто не може його знайти. Окупанти приїхали до нього, забрали машину. Він годину стояв перед ними на колінах. Потім мішок на голову – і забрали. Місяць жінка з дітьми його шукають… Лікар дуже хороший…
Людмила говорить, що поки була вдома, то разом із колегами зробили мінімальний запас ліків для жителів громади. Допомогли волонтери, благодійні фонди. Чи надовго його вистачить, не знає.
З початком окупації ми півтора місяці голодували. Майже жодних продуктів. Що сільська рада могла, те давала. Пшеницю мололи, давили олію. Все роздавали людям. Коли зайшли росіяни, то ми нічого не змогли давати. Пізніше окупанти почали завозити продукти з росії.
Розповідає про армію "визволителів":
Перший "заїзд" – це були кадирівці. То просто жах. У мого брата снайпер сидів на даху, то проламали дах. Спалили шафи, столи, віконні рами… Холодно ж було, грілися…. В туалет ходили до сараю, хоча поряд стояла нова вбиральня.
Після кадирівців приїхали росіяни, які почали вивозити людське майно. Холодильники, телевізори, блендери. Все, що бачили. Намагаються займати найкращі помешкання.
Жінка говорить, що про новини з України дізнаються з інтернету. Через російську сімкарту, яка має 4G-інтернет:
Коли пішов контрнаступ, тоді люди заспокоїлися. А до того вони зневірилися. Думали, що їх кинули, що Херсонська область не потрібна Україні. Пропаганда велика, місцеві колаборанти теж працюють: "Херсонська область – це росія", "Ми не віддамо Херсонську область", "у вас нацисти!". Та я скільки років прожила, жодного нациста не бачила! Покажіть хоч одного! Де ви тих бандерівців бачите?!
Ярослав Блажко говорить, що на початку березня людей на базі було дуже багато. За одну ніч могли прихистити до 120 переселенців. Це при тому, що коли базу використовували як спортивний табір, тут проживало всього 28 дітей.
Все подвір’я, вся парковка була заставлена машинами. Люди не знали, куди їхати. Ночували і ранком вирушали далі. Думали, якщо поїдуть на захід країни, то там не буде бомбардувань, там безпечніше. Кожну ніч… зміна, зміна, зміна. По 120-100-90 людей.
Люди приїжджали з простріленими машинами. Одна жінка приїхала пораненою. Вона сиділа за кермом. Куля увійшла в двері, в сидіння автівки і зачепила її.
Ярослав Блажко розповідає, що підтримувати переселенців їм допомагають друзі та небайдужі з України та світу. Адже до повномасштабного вторгнення встигли відкрити академію джиу-джитсу SubHunter у Києві. Євген Скирда планував відкрити подібні заклади в Америці.
На початку війни, звичайно, допомагали більше, але й зараз допомога є. Ми теж намагаємось економити. Обладнали спортивний зал під склад, де зберігаємо крупи, картоплю та інші продукти.
Чоловік розповідає, що влітку на базі проживало близько 60 людей, які встигли дуже здружитися. Зараз же з наближенням холодів переселенці, особливо з маленькими дітьми, змушені шукати інше житло, адже тут може бути холодно:
Ми нікого не виганяємо, але попереджаємо людей, що на них може чекати. утеплюємось як можемо... Завозимо обігрівачі…
Ярослав говорить, що переселенці зможуть завжди знайти прихисток у "Борці", а члени клубу допомагатимуть стільки, скільки це буде потрібно:
Я досягнув найвищого рівня у спортивній кар’єрі, маю чорний пояс. Це золотий час для того, щоб тренуватися, виступати, отримувати досвід та передавати його далі. Зараз все на паузі. Але при цьому вірю, що війна завершиться нашою перемогою і ми продовжимо займатися тим, що нам подобається.
За інфоpмацією голови обласної військової адміністpації Андpія Райковича, на Кіpовогpадщині зупинились понад 90 тисяч пеpеселенців. З них — 26 тисяч дітей.
Цей матеріал створено завдяки ГО "Інтерньюз-Україна" у межах програми "Український фонд швидкого реагування", яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю сайту Точка доступу і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
Головне сьогодні
