Про історію міста, розвиток регіонів і майбутнє країни: у Кропивницькому відбулася зустріч із Віталієм Портниковим

Кропивницький — не провінція, а місто з власним характером, історією і потенціалом впливати на майбутнє країни. 14 квітня у креативному просторі KOWO відбулася відкрита зустріч із журналістом і публіцистом Віталієм Портниковим. Він говорив про те, як історія "всупереч" сформувала місцеву ідентичність, чому українські міста мають перестати бути “другорядними” та як громади можуть формувати власне бачення розвитку — як повноцінної частини європейської країни.

Місто "всупереч": як Кропивницький формує сильні й суперечливі постаті

Початок виступу Віталій Портников присвятив трьом постатям, пов'язаним із цим краєм: письменнику й політику Володимиру Винниченку, революціонеру Григорію Зінов'єву та державному рабину Єлисаветграда Якову Тьомкіну. Усіх трьох об'єднує один принцип: вони діяли всупереч — соратникам, системі, обставинам.

Один із українських прозаїків межі 19-20 сторіч, Винниченко був водночас лівим соціалістом із майже утопічними поглядами. Він вважав, що Українській народній республіці армія не потрібна — що з усіма можна домовитися.

"Домовитися "посередині" — таке уявлення про суспільство збереглося на сторіччя й вітається українським суспільством із таким самим ентузіазмом, як і тоді. Ну нічого — сто років нічому не навчили, 200 навчать", — додав Віталій Портников.

Та додав, що Винниченко врешті зупинився, зрозумівши, що безпеки в союзі з більшовиками немає. Але є такий момент: людина, яка діє всупереч мейнстриму і сприймає свою позицію як єдино правильну, не здатна до компромісів і фактично є революціонером. Саме з цієї революції виникає перший уряд УНР.

Постать Винниченка в українській історії залишається неоднозначною: одні вважають, що його ім’ям варто називати вулиці, інші — що це недоречно через його спроби домовленостей із більшовиками.

Друга постать, про яку згадав Віталій Портников, — Григорій Зінов’єв. Місто певний час навіть мало назву Зінов’євськ. Лівий революціонер-радикал, найближчий соратник Леніна, перший голова Комінтерну, він також був людиною з жорсткою позицією, яка не приймала чужих поглядів. У результаті саме ця безкомпромісність і привела його до загибелі — він боровся зі Сталіним до останнього і був розстріляний.

"Не тому, що Зінов'єв був якимось позитивним персонажем — він був людиною з кров'ю на руках, як і всі лідери більшовицької партії часів громадянської війни. Але я кажу про готовність, яка об'єднує його з Винниченком у цьому плані: діяти всупереч власним соратникам, боротися просто до останнього моменту".

Третя — менш відома, але не менш цікава — постать: Володимир Тьомкін, який народився тут і двадцять років обіймав посаду державного рабина Єлисаветграда, фактично очолюючи єврейську громаду, що складала близько половини міського населення. Він став організатором першого сіоністського конгресу, а згодом очолив Всесвітній союз сіоністів-ревізіоністів. Тобто теж діяв всупереч аж до повного розриву з тими, з ким будував цю ідею, цей рух.

"Чому так виходить, що люди, народжені на цій землі, завжди готові діяти проти обставин, де б вони не опинялися? Можливо, це і є характером міста: з одного боку — величезні амбіції, з іншого — проблеми в їхньому розкритті", — зазначив Віталій Портников.

За його словами, це формує особливий тип мислення: амбітний, конфліктний, але водночас здатний до прориву.

Україні потрібна системна політика регіонального розвитку

Значну частину виступу Портников присвятив тому, якою має бути Україна після війни. Модель "всі їдуть у столицю" він порівняв із логікою Російської Федерації, де "якщо ти не в Москві, ти ніхто".

"Країна, в якій всі мають їхати в столицю, тому що тільки там можна відбутися, — це Російська Федерація. А нормальна Україна — це коли в кожному місті є своя програма розвитку. — сказав він. — Кожне місто в Україні має жити своїм життям і відповідати своїм уявленням про розвиток і можливості — це і є відповідь на питання, якою буде Україна в майбутньому".

Він підкреслює, що головне — створити умови, щоб люди могли залишатися у своїх містах.

Натомість як позитивний приклад Віталій Портников навів Більбао (Іспанія). Місто, яке асоціювалося з радикальним баскським націоналізмом і тероризмом, після відкриття музею Гуґґенгайма перетворилося на один із культурних центрів Європи. Але, наголосив пан Віталій, це стало можливим лише завдяки готовності самої громади змінити образ міста.

"Я вважаю, що наше завдання — зберегти національну й цивілізаційну основу та вийти на серйозне осмислення того, як має розвиватися Україна і що ми можемо отримати в ситуації, коли не бачимо образу власного регіону в очах інших. Бо це питання не лише того, як ви сприймаєте його тут, а й того, як його сприйматимуть інші".

За словами Портникова, програма регіонального розвитку — це не питання адміністративних меж, які можуть змінюватися. Міста залишаться. І кожне з них має жити своїм власним життям, відповідати своїм уявленням про розвиток і свої можливості.

"Якщо не буде цього розуміння різноманіття, не буде розмаїття традицій, не буде розуміння історичної ролі — тоді продовжується все життя всупереч обставин", — підсумував він.

Театральний спадок Кропивницького

Окремо Портников порушив тему культурного ресурсу міста — театру корифеїв.

Чому ж десятиріччями цього не відбувалося — ні усвідомлення, ні гордості? Портников пояснює це через долю одного конкретного культурного міфу: народження українського професійного театру.

У 1882 році саме в тодішньому Єлисаветграді сформувалася трупа, яка стала основою корифейського руху. Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий — постаті, чиї портрети продавалися в кожному радянському книжковому магазині. Але їхній культурний подвиг офіційно замовчувався.

Чому? Відповідь, на думку Портникова, проста і гірка: радянська влада всіляко просувала Ярославль (місто в РФ) як "колиску" першого російського театру — і не могла дозволити конкуренції з боку українського міста.

Натомість театр корифеїв виконував функцію, яку в інших культурах брала на себе писемна традиція: давав людям можливість впізнати себе і заявити про власну цивілізаційну гідність.

Україні потрібен власний культурний міф

Без позитивного культурного міфу неможливо вилікувати комплекс меншовартості. Без розуміння власних коренів і здобутків — не можна відповісти на запитання, навіщо взагалі будувати державу.

"Українська цивілізація не є другосортною. Вона є такою самою, як цивілізація кожного європейського народу. Якщо ми не розуміємо цього — завжди буде спокуса стати частиною чогось більшого. А це пряма дорога в бік російської пропаганди", — зазначив Віталій Портников.

Міф про державу, яка бореться, на думку Портникова, має бути обов'язково доповнений розповіддю про державу, яка розвивається — має традицію, героїв, культурні надбання. Він нагадав: ще десять-п'ятнадцять років тому не було ні аншлагів в українських театрах, ні українського кіно в прокаті, ні сучасної музики, яку молодь слухає. Тепер усе це є.

На питання про перенесення столиці до Кропивницького — як географічного центру країни — Портников відповів образно:

"Скільки був Єрусалим — стільки були євреї. Скільки є Київ — стільки є українці. Це не питання географії. Це питання нашого внутрішнього самоусвідомлення".

Він закликав містян не чекати, поки хтось ззовні оцінить потенціал Кропивницького, а самим формувати образ міста — через фестивалі, культурні ініціативи, підтримку малого бізнесу та, врешті-решт, через знання власної унікальної історії.

Повний запис онлайн-трансляції можна переглянути на YouTube-каналі креативного простору KOWO.

Фото: Андрій Сіномурай

Читайте також: “Не віриться, що я вдома”: у Кропивницькому зустріли звільненого з полону захисника Євгена Коденця