05 серпня 2014, 06:48
Наприкінці сімдесятих минулого століття Кіровоградом поповзла чутка про знайдений скарб на вулиці Полтавській.
Загалом у радянські часи такі новини розповсюджувалися в основному «сарафанним радіо». Хтось щось чув, хтось навіть бачив. Офіційної інформації майже не було і можливо, не через цензуру. Щасливчики, яким пощастило відшукати щось цінне, не поспішали заявляти про знахідку, нехтуючи обіцяною державою чвертю її вартості. Сто відсотків завжди краще, ніж двадцять п’ять, а коли гра того варта, можна ризикнути, навіть поставивши на кін власну свободу. Державі мало хто довіряв, хоч на той час усім втовкмачувалося в мізки, що вона найкраща, найчесніша і найсправедливіша у світі. Мабуть, не даремно. Бо теж на рівні чуток подейкували: в разі, якщо ціна скарбу надто велика, державні мужі особливо не переймалися арифметикою і відкуплялися від щасливчика дармовим автомобілем. Та й самі скарби оцінювалися не як історичні чи ювелірні вироби, а за ціною лому дорогоцінних металів, що в десятки чи навіть сотні разів разів зменшувало їхню реальну вартість.
Знахідка на Полтавській набула широкого розголосу. Здається, про неї навіть писала «Кіровоградська правда».
Я тоді був школярем, навчався в п'ятій школі, і ми з однокласниками бігали на місце події. Нічого, звісно, не бачили, але від усвідомлення власної присутності укріплювалася впевненість у достовірності, й найдивовижніші чутки сприймалися, як щось очевидне, таке, що справді мало місце.
Суть історії така. В районі нинішніх гуртожитків педуніверситету чоловік садив дерево. Ломик, яким він довбав землю, наткнувся на цегляну кладку, а потім узагалі провалився в порожнечу. Коли отвір розширили, очевидці в невеличкій кімнатці склепу побачили труну зі скляним віконцем. Коли з віконця змели пил і присвітили ліхтариком, побачили муміфіковані тіла чоловіка в генеральському вбранні і жінку, напевне, його дружину. Але головне, що привернуло увагу — величезний хрест із жовтого металу, мабуть, золотий.
Кажуть, коли труну відкрили й туди потрапило повітря, тіла небіжчиків розсипалися в порох, а що сталося з хрестом — невідомо.
Вірогідно, що в районі Полтавської подібні знахідки траплялися й раніше, і пізніше означеної історії. Напевне, щось знаходять і зараз. Адже названий мікрорайон зведений на місці колишнього Петропавлівського кладовища, на ньому ховали мешканців міста з дореволюційних часів до середини минулого століття.
***
Приблизно в ті ж часи почув іншу історію, дуже схожу на попередню. Не виключено, що вона випливла із пітьми небуття лише завдяки аналогії зі знахідкою на Полтавській. Біля Ковалівської церкви — вона тоді не діяла і перебувала в украй занедбаному стані — велися земляні роботи. Машиніст екскаватора з напарником натрапили на труну, в якій був похований хтось із непростих церковних діячів, бо на грудях у нього — величезний золотий хрест, оздоблений дорогоцінним камінням. Скориставшись відсутністю свідків, «роботяги», не довго думаючи, чесно поділили знахідку, перебивши хрест ковшем екскаватора навпіл.
Наскільки достовірна ця історія, судити не берусь, але диму без вогню не буває.
***
Ведучи мову про склепи й церковні поховання, не можна оминути увагою приміщення Кіровоградського міськвиконкому. Воно споруджене на місці колишнього кафедрального Успенського собору, який зазнав значних ушкоджень під час Другої Світової війни, а після, за благословення більшовицької влади, його й зовсім зруйнували.
У 90-і роки минулого століття солдати копали траншею на подвір’ї міськвиконкому й десь на глибині півметра від поверхні натрапили на склеп. На місце події викликали працівників краєзнавчого музею. Не обійшлося і без журналістів.
Зрозуміло, що в такому почесному місці ховали лише дуже знаних жителів Єлисаветграда або ж церковних діячів високої ієрархії. Керівництво міста прийняло мудре рішення: не чіпати склеп і не турбувати залишків небіжчика. Траншею зарили, а на місці поховання поставили хреста.
Я тоді працював у «Вечірній газеті». По гарячих слідах звернувся за коментарем до директора краєзнавчого музею Павла Босого.
Основні запитання: хто похований у склепі, і чи могли там бути цінні речі? Щодо першого відповідь зрозуміла й без пояснень, щодо іншого — вірогідність дорогоцінностей дуже велика. От тільки писати про це не варто, щоб не збурювати свідомість громадян і не провокувати їх на непродумані вчинки.
Напевне, справедливо. Хоча, зважаючи на те, що міськвиконком розташований у самісінькому центрі міста, його подвір’я огороджене високим металевим парканом, плюс цілодобова охорона, пересторога, мабуть, зайва.
Дискутуючи на цю тему, пам'ятаю, дійшли консенсусу лише після моєї обіцянки (вірніше — погрози) написати про те, що скарби Барського заховані під підлогою кабінету директора музею. Дбаючи про цілісність власного робочого місця, Павло Босий таки згодився з аргументами, й у газеті з’явився матеріал про склеп і про те, що в ньому могло бути сховане.
***
Історія про скарби Барського, хоч і не пов’язана зі склепами, все ж варта уваги.
Кіровоградський обласний краєзнавчий музей — колишній приватний будинок купця першої гільдії Д. Барського. Завершили його спорудження в 1905 році.
Відгомін першої російської революції докотився й до повітового містечка Єлисаветграда. Були тут і своя «чорна сотня», очолювана одіозним антисемітом Олександром Прохоровим (про нього згадаємо в наступних публікаціях, бо названа особа оповита ореолом містичного й цілком підпадає під тематику наших розповідей), і як неодмінний атрибут її діяльності — єврейські погроми. Звісно, побоюючись мародерів, усе найцінніше ретельно ховали.
Мій товариш, на жаль, уже покійний, історик і краєзнавець Петро Кизименко в інтерв’ю одній із газет із гучною назвою «Де шукати скарби хозарів» висловив припущення, що скарб можна відшукати майже в кожному будинку, у якому проживала єврейська родина. І не обов’язково в ті буремні часи.
Коли з’явилися чутки про скарб Барського, достеменно невідомо. Легенда про них, не знаю, як зараз, а раніше була вельми популярна серед музейних працівників. У ній ідеться про незліченні скарби, начебто замуровані в стіну будинку (її неодноразово простукували як працівники закладу, так і відвідувачі), А також про самого Барського, його привид ніби ночами блукає музейними залами й оберігає свій скарб.
Зустрічався й з тими, хто «бачив» привида. Щоправда, особливо довіряти таким свідченням не варто: після енної чарки оковитої всіляке може привидітися.
А нещодавно почув свіжу легенду. Начебто Барському вже не так сумно й одиноко, як було раніше. До нього приєднався привид «підпільного мільярдера» Олександра Ільїна, частина колекції якого експонується в музеї. Тож тепер фантомні образи виходять на нічні чергування (чи прогулянки) парою, і любителі гострих відчуттів із розвиненою фантазією мають непоганий шанс роздавити пляшку на трьох у гарній компанії.
***
Жарти жартами, повернемося до серйозного.
Про шукачів скарбів уже йшлося в попередніх публікаціях. Однак до цієї категорії, окрім душевно хворих, як з’ясувалося, належать і цілком нормальні, навіть прагматичні люди. Вони займаються своїм хобі (можливо, навіть роботою) професійно, і дехто, як не дивно, має непоганий зиск.
Зауважу, зараз мова не йде про «чорних археологів» чи розкрадачів могил. А про тих, хто займається, можливо, й нелегальним, але відносно чесним бізнесом.
В Ульяновському районі спілкувався з двома братами, уже тривалий час основне їхнє заняття — пошуки скарбів. Свідченням їхнього достатку й добробуту слугувала збудована база відпочинку на березі мальовничого озера неподалік від автобану «Одеса-Київ».
Чому слугувала? Кажуть, у бази вже новий господар, але це не важливо.
База — оригінальна. Адміністративний будинок із кулеметом «Максим» на балконі. Навколо окопи, колючий дріт і таблички «Обережно, міни». Номери для відвідувачів у виритих в землі бліндажах, хоч і з усіма необхідними зручностями, але повністю відтвореним антуражем часів Другої світової війни. На гвіздках шинелі й ватники, на стінках розвішані гвинтівки Мосіна, автомати «ППШ» і німецькі «Шмайсери». Зброя — справжня, викопана господарями на місцях боїв, приведена в належний вигляд, з усіма діючими механізмами, хіба що не стріляє.
Окрім військової атрибутики, в адміністративному будинку — музейна кімната. Її експонатам позаздрив би не лише провінційний музей. Епохальний розріз — від доісторичних часів до недалекого минулого. Особливе місце займає колекція монет. Яких там тільки не було: і часів Київської Русі, і польських, і литовських, мені, як людині далекій від нумізматики, важко їх охарактеризувати, але історичний і географічний спектри — вражали. І одна з розваг для клієнтів — сучасний металодетектор й галявинка з закопаними стародавніми монетами. Кожна знайдена монета — презент щасливчику.
Брати не приховували джерел власного прибутку й навіть поділилися деякими секретами нелегкого ремесла скарбошукачів.
Перший і головний із них — знати, куди можна збути знайдену річ. При цьому, переконували вони, неходового товару не буває. На кожну знахідку обов’язково знайдеться покупець. Навіть на монети не таких уже й далеких радянських часів.
По-друге, не шкодувати грошей на техніку. Сучасні металодетектори, за їхніми словами, здатні вказати не лише глибину, на якій залягає предмет, а навіть його вагу й матеріал із якого зроблено.
І третє, також суттєве, необхідно мати голову на плечах.
— Ми збираємо легенди, вивчаємо їх на достовірність. Використовуємо архівні матеріали. Маємо старі карти, звіряємо їх із супутниковими знімками й лише після цього визначаємо місце майбутніх пошуків. Особливо перспективні — покинуті села. Зовсім не складно визначити, де раніше в них був шинок чи базарна площа. В таких місцях обов’язково знайдуться монети.
Чи були незвичні, нестандартні знахідки?
— Якось на місці розваленої сільської хати відшукали рибацький чобіт, повністю заповнений монетами передвоєнного періоду. Ми його вдвох ледве підняли...
***
Та повернімося до склепів. Цікаво, що серйозні шукачі цураються могил, курганів чи інших місць, пов’язаних із обрядовими похованнями. Щиро вважають їх небезпечними, вірять, що коли потурбувати похованого покійника, це може призвести до нещастя.
Здавалося б, забобони. Але скільки легенд передаються з вуст в уста про прокляте золото, помсту мерців тощо. Хоча б така, її почув чи в Долинському, чи в Новгородківському районі, точно не пам’ятаю.
До дівчини, дочки генерала, залицявся молодий офіцер, подарував їй обручку. Але батько дівчини був проти шлюбу. Між чоловіками сталася сварка, й генерал застрелив залицяльника. Дівчина на той час була вагітною, і, щоб уберегтися від сорому, наклала на себе руки, кинулася в озеро. Її поховали в окремому склепі у віддаленому куточку обійстя. Так сталося, що з пальця небіжчиці зникла обручка. Кажуть, періодично хтось натрапляє на неї, і на «щасливчика», якщо він привласнить знахідку, очікує жахлива смерть. Перервати зачароване коло прокляття можна, лише повернувши обручку небіжчиці. От тільки де її поховано, вже ніхто не пам’ятає.
Казка! Нісенітниця!
Вже немов бачу скептичну посмішку читача. Можливо, й казка. Можливо — нісенітниця. Я теж значною мірою — скептик. Тільки варто, мабуть, задуматися: казки й легенди просто так на голому місці не з’являються. Обов’язково має статися справді страшне, шокуюче, гідне того, щоб послугувати першоосновою жахливої історії. В іншому разі легенда не витримає перевірки часом і загубиться серед безлічі інших небилиць.
Головне сьогодні
