10 квітня 2024, 11:00
За два роки повномасштабної війни тисячі українських родин були змушені покинути власні домівки і шукати прихистку на нових, безпечніших територіях країни. Кіровоградщина стала регіоном, до якого на постійне проживання приїхало понад 90 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
На початку 2022 року село Панчеве Новомиргородської громади прихистило 250 українських родин, які тікали від війни. З часом дехто повернувся до рідних домівок, інші інтегрувалися у життя Панчівської громади та осіли у селі. Про те, як внутрішньо переміщені особи допомагають розвитку села, читайте у матеріалі Точки доступу.
Панчеве – село, що розташоване за 22 кілометри від Новомиргорода на березі річки Велика Вись. Зараз там проживає близько двох тисяч місцевих мешканців. З початку повномасштабного вторгнення росіян Панчево стало другим домом для 250 родин вимушених переселенців. Дві подруги – Тетяна Босько та Віта Панкул – облаштували для них 50 покинутих будинків.
Після 22 лютого 2024 року жінки почали волонтерити: готували для військових, збирали продукти. Якось до них звернулася родина, яка була змушена покинути рідний дім через війну. Жінки облаштували для них перший покинутий будинок у селі. Відтоді до подруг майже кожного дня почали телефонувати внутрішньо переміщені особи та просити прихистку.
Волонтерки просили дозволу у власників покинутих осель поселити там людей. Говорять, що ніхто з місцевих не відмовив. Звісно, у будинках не було умов та головним для людей, які приїжджали, було те, що у селі не стріляють.
Волонтерки разом із небайдужими прибирали в будинках, мили вікна, білили стіни, застеляли килими, звідусіль звозили меблі. Таким чином у селі облаштували 50 покинутих будинків. До Панчевого їхали люди з Чернігова, Києва, Рубіжного.
Необхідні для облаштування побуту речі давали небайдужі, але багато будинків потребували додаткових вкладень та ресурсів, які благодійні фонди надавати не наважувались. Тоді жінки вирішили заснувати власну благодійну організацію. Так з'явився Панчівський благодійний фонд "Прихисток".
Вчителька з Рубіжного Галина Лоза приїхала до Панчевого у березні 2022 року. У рідному місті жінка мала все: улюблену роботу, житло, друзів. Зараз же від її оселі залишилися руїни.
Коли родина пані Галини приїхала до Панчевого, їм надали будинок. Жінку до сліз вразило те, що там було натоплено, адже родина місяць жила при шести градусах тепла:
Тепло – це те, що ми найбільше запам'ятали, потім тишу, без обстрілів... Далі ми потихеньку облаштувалися. Повертатися немає куди, адже нам сказали, що нашого будинку в Рубіжному більше немає.
Жінка говорить, що дуже прив'язана до своєї роботи, до школи, в якій пропрацювала все життя. Наразі вона працює онлайн:
Нам вдалося зібрати своїх учнів по всьому світові. Що буде далі, не знаю... .
Галина Лоза разом з чоловіком залишилася жити у Панчевому, їм допомогли придбали будинок, збудували лазню та облаштовують побут. Жінка розповідає, що те, чи будуть вони виїжджати з Панчевого залежить від багатьох факторів і, перш за все, – від роботи.
Працюю заступником директора гімназії №4 міста Рубіжного і дуже прив’язана до своєї роботи.
Пані Галина говорить, що, окрім роботи, в рідному місті її нічого не тримає:
Житла немає, людей, які там залишилися, ми не можемо вважати близькими. Тому стосовно повернення не маємо ніяких ілюзій.
Поки гімназія працює онлайн, пані Галина з чоловіком житиме у Панчевому, якщо заклад повернеться до Рубіжного, тоді постане питання про повернення.
Жінка зазначає, що за два роки, проведеному у селі, вони з чоловіком вже мають коло знайомих та друзів, чоловік влаштувався на роботу до місцевого підприємства (він за фахом автомаляр, – авт.).
Родина пані Галини активно долучилася до життя Панчівської громади. Жінка разом із чоловіком допомагає у благодійному фонді “Прихисток” і весь свій вільний час проводять там.
Я допомагаю робити паперову роботу та готувати продукти для відправки на фронт, чоловік допомагає ремонтувати автівки для ЗСУ.
Галина Лоза розповідає, що чоловік разом з колегами швидко ремонтують авто та перефарбовують їх у колір хакі. Жінки ж в цей час готують смаколики для військових з продуктів, які приносять люди, – смажать відбивні та котлети, ліплять вареники.
Жінка каже, що в її родини склалися чудові стосунки з місцевими жителями – вони цікавляться життям одне одного, допомагають:
На початку навчали нас, що і коли садити на городі, бо ми жили в більш північних районах і, звісно, займалися городництвом, але в іншій кліматичній зоні. Приносили продукти. Всі намагаються якось допомогти – хто словом, хто ділом.
Галина Лоза говорить, що робота та участь у житті громади дуже допомагає не занепасти духом та опустити руки:
Коли ти залишаєшся без нічого, активне соціальне життя не залишає тебе наодинці з думками. Ніколи думати, страждати, плакати… Ти постійно знаходишся у русі.
Волонтери мріють облаштувати у селі соціальний гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб. Для цього в селі є підходяща будівля – покинутий триповерховий гуртожиток:
Нас ставлять у такі рамки, що це нереально реалізувати. За свої ресурси ми не можемо цього зробити, а громада гроші не виділяє.
Тетяна Босько каже, що волонтерський фонд міг би залучити гроші міжнародних організацій, проте для цього їм потрібно взяти будівлю на баланс. Волонтери вже підготували необхідні документи, але депутати Новомиргородської міської ради не можуть ухвалити відповідне рішення:
Цю справу затягують, заминають, пропонують взяти будівлю в оренду за одну гривню, але для міжнародних інвесторів таке рішення не підходить. Тим часом приміщення пустує і розвалюється.
Волонтерка розповіла, що їхній благодійний фонд вже має досвід співпраці з міжнародними донорами – саме за їхнього сприяння у Панчевому облаштували лазню та пральню для ВПО.
Староста села Володимир Босько говорить, що в колишньому гуртожитку можна було б облаштувати до 10 квартир для внутрішньо переміщених осіб:
Приїжджала комісія і архітектори з району, обстежували будівлю. На її відновлення потрібно багато грошей, тож наразі питання відкрите.
За два роки повномасштабної війни чимало родин ВПО повернулися до рідних домівок, дехто у пошуках роботи та кращого життя переїхав до Новомиргорода або Кропивницького. Тетяна Босько каже, що зараз у Панчевому залишилося жити 32 родини:
Залишилися люди, яким нікуди більше повертатися. Їхні будинки зруйновані, міста знаходяться в окупації. Три родини купили власні будинки у селі. Декому власники віддали своє житло безкоштовно.
Староста села Панчеве Володимир Босько розповів, що чимало внутрішньо переміщених осіб влаштувалися на роботу до місцевих фермерських господарств:
Багато до нас приїхало автомеханіків, дуже гарні електрики та рихтовщики. Вони спільно з місцевими мешканцями ремонтують машини на фронт. Вже відремонтували близько 20 автівок.
Тетяна Босько розповіла, що внутрішньо переміщені особи активно долучаються до життя громади та допомагають ЗСУ:
Ці люди завжди відгукуються на заклик про допомогу. У нас є група у соціальній мережі з ВПО, я в першу чергу пишу їм і вони завжди приходять.
Наразі благодійний фонд “Прихисток” займається допомогою ЗСУ. Кожного тижня місцеві разом з внутрішньо переміщеними особами збирають продуктові посилки на фронт: жінки готують, а чоловіки відвозять на позиції:
Тепер ми всі разом працюємо на ЗСУ .
Тетяна Босько зазначає, що кожен, хто приїхав до Панчевого під час війни у пошуках прихистку, став для неї близьким та рідним.
За інформацією Кіровоградської обласної військової адміністрації, з початку повномасштабного вторгнення Кіровоградщина прийняла понад 172 тисячі ВПО, на постійне проживання залишилося 92 тисячі ВПО.
Цей матеріал став можливим у межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю медіа "Точка доступу" та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Читайте також: Чи доступне житло у Кропивницькому для переселенців та як вирішуватимуть проблему
Головне сьогодні
