1 червня на площі перед міською радою у Кропивницькому відкрилася фотовиставка "Тато поруч. Завжди", організована редакцією медіа "Точка доступу". В її центрі — діти, чиї батьки загинули, захищаючи Україну. В об’єктиві — пам’ять, біль, ніжність і гідність. А за фото — реальні історії, які варто прочитати повністю.
Зміст
Катерина Солоп та двоє її дітей – 5-річна Варвара та 12-річний Ілля, прийшли на фотосесію з портретом чоловіка й тата, його вишиванкою та кітелем.
Сергій Солоп загинув 23 січня 2023 року в Бахмуті. Йому було 36 років. Відтоді 5-річна донька Сергія та Катерини Варвара не розлучається з фотографією тата – після його загибелі ця світлина стала для дитини особливою, певний час вона спала з цим портретом. Нещодавно Катерина намагалася поставити фото в інше місце, але донька зайшла до кімнати та спитала “А де тато?”.
Катерина розповіла, що родина мріяла про сімейну фотосесію у вишиванках, втім на це не знайшлося часу. Вона подарувала цю вишиванку чоловіку за два роки до війни. Відтоді він одягав її на кожне свято.
Загибель батька стала для Іллі важким випробуванням. Минуло два роки, а легше не стало. Син продовжує працювати з психологом, втім час від часу питає в мами, чому все склалося так та чому інші родини живуть інакше?
“А як мені це пояснити? Син ні у чому не винний, і донька ні в чому не винна. Кажу йому, що у кожної людини різна доля. Я і сама собі не можу це пояснити – минуло вже стільки часу, а я досі не можу жити”, – розповіла Катерина.
Раніше Точка доступу розповідала детально історію родини Солопів. Прочитати її можна тут.
На війні Анастасія втратила чоловіка Максима Алексєєнка. Коли він загинув, жінка була вагітною, до пологів залишалося два місяці.
Максим був військовим, народився в Ізюмі Харківської області. Після навчання пішов служити, підписав контракт, закінчив військову академію в Одесі. Хотів розвиватися саме у військовому напрямку.
У 2020 році почав служити у Кропивницькому – в 3-му окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго.
Максим загинув у Куп’янському районі на Харківщині 12 лютого 2023 року. За можливості він завжди телефонував, писав. Мало розповідав про війну – не хотів хвилювати вагітну дружину.
“Я прокинулася, писала йому 12-го числа весь день – він не виходив на зв’язок. Наступного дня я включила фільм – дивлюся у вікно і розумію, що його вже немає. Я писала йому добу і відчувала, що це все – його немає. Потім прийшов мій батько і розповів про загибель”, – розповіла Анастасія.
Спочатку чоловіка поховали в Ізюмі. Коли Анастасія народила дитину, зрозуміла, що в Ізюм потрапити не може. За рік вона та мама захисника вирішили перепоховати Максима у Кропивницькому.
Для фотосесії Анастасія принесла чоловікову фліску.
“Це його улюблена фліска, я пам’ятаю, що, коли ми познайомилися, він надіслав мені своє фото, на якій він був у флісці. Він завджи її одягав, вона вже стара, але була однієї з його улюблених”, – розповіла жінка.
Надія народилася, коли її батька вже не було серед живих. Зараз дівчинка ще маленька й Анастасія готується розповідати їй про батька:
“Буду їй розказувати, що тато загинув, коли захищав нашу країну. Він був сміливим, щирим, відвертим, товариським, спортивними. Постійно прагнув розвитку”.
На фото — 6-річний Кирило Суханов у футболці з написом "Мій тато – Герой!". Особистих речей його батька у родини немає. Владислав Суханов евакуював сім'ю з Маріуполя 22 лютого 2024 року. Сам повернувся, щоб захищати місто і Україну, розповіла його дружина Алла.
Військовий шлях Владислава почався у 2014 році, коли він добровольцем вирушив захищати країну на сході. За 4 роки чоловік доєднався до лав Національної гвардії. В середині 2021-го року строк контракту служби закінчився, а у перший день повномасштабної війни він почав службу у резервній роті.
Владислав Суханов загинув у Маріуполі в березні 2022-го року у віці 29 років. Тоді його сину Кирилу було три роки.
Фотосесію родина Микитенків присвятила спільній мрії, яку не встигли втілити за життя — зробити світлину у вишиванках. Саме цей одяг Олег Микитенко особливо любив і носив на кожне родинне свято. Для фотосесії діти вдягли вишиті сорочки, які були зроблені вручну — деякі з них вишила донька, інші — мама.
“Ми мріяли про родинну фотосесію у вишиванках. Не встигли. Завдяки цьому проєкту наша мрія здійснилася — в пам’ять про тата”, — говорить Вікторія, дружина загиблого військового Олега Микитенка.
Олег Микитенко був батьком трьох дітей: 26-річної Яни, 14-річного Захара та 5-річної Богданки. Він народився і жив у Кропивницькому, працював начальником монтажної дільниці на заводі.
“Він був душевним, турботливим татом і людиною, яка ставила сім’ю понад усе. Дуже любив дітей, завжди брав участь у всіх дитячих заходах — від шкільних свят до виступів у садочках. Його часто бачили з дитячим візочком — він не боявся турботи, а навпаки, вважав це своєю справою”, – розповіла Вікторія.
Після початку повномасштабного вторгнення він добровільно став до лав Збройних сил. Служив на Донецькому напрямку у складі розвідгрупи. Був поранений 1 серпня 2022 року під час бойових дій у селищі Піски. Через важке поранення та ураження внутрішніх органів тривалий час перебував у шпиталях Дніпра та Києва. Помер 24 серпня 2022 року — у День Незалежності України.
“Тато загинув у День Незалежності — за незалежність”, — говорить син Захар.
На фото 11-річна Варвара Торбенко з сумкою тата. Вони із старшою сестрою носять її по черзі. Це пам'ять про батька Максима Торбенка, розповіла його дружина Тетяна.
Максим Торбенко – підполковник поліції, який на час початку повномасштабної війни був на пенсії. У перший день вторгнення сказав, що піде захищати доньок, залишатися вдома не може.
Спершу патрулював на блокпостах, згодом – мобілізувався у 73-й морський центр спеціальних операцій, воював на Херсонському напрямку. Військовослужбовець на псевдо "Монгол" загинув у лютому 2024-го року. В його автівку влучив російський дрон.
Ірина Полякова та її 11-річна донька Софія взяли на фотосесію кітель, бінокль і прапор — речі, що нагадують про Максима Степанчука, їхнього чоловіка й тата. Кітель був найближчим до тіла — саме його повернули з фронту після загибелі. Бінокль — подарунок для Софійки.
“Вона дуже хотіла, і він їй його привіз. Цей бінокль для нас — безцінний. А прапор із побажаннями й підписами побратимів Максим зібрав під час зборів для своєї бригади. Там і його напис — “Софії та Ірині””, — розповіла дружина воїна.
Максим Степанчук був військовим юристом за освітою. Працював у прокуратурах у Львові та Севастополі, згодом — у менеджменті в Кропивницькому. З початком повномасштабного вторгнення добровольцем пішов до військкомату. У 61-й окремій піхотній бригаді обіймав посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення.
Разом з Іриною вони прожили 12 років. Максим прийняв старшу доньку Ірини, Настю, як рідну. Згодом у них народилася донька Софія.
“Він був для мене всім. За ним я була як за стіною. Добрий, розумний, щедрий — завжди дбав про родину”, — згадує Ірина.
Софія пам’ятає тата як щиру, турботливу людину.
“Ми дивилися разом мультфільми. Найбільше запам’яталися “Оґі та кукарача”. А ще тато любив футбол — і я тепер ним займаюсь. Це як згадка про нього”, – розповіла Софія.
У липні 2023 року Максим мав приїхати у відпустку. Напередодні він подзвонив Ірині й уперше за довгий час попросив включити відеозв’язок. Розмовляли майже дві години. Наступного дня Євген не вийшов на зв’язок. За кілька днів прийшло офіційне повідомлення. Він загинув 22 липня 2023 року в Чернігівській області.
“Мені дуже шкода, що ми не встигли офіційно одружитися. Він мав приїхати в серпні — і ми планували розпис. Але війна обірвала все”, — каже Ірина.
Ірина Бандурко та її 13-річна донька Софія принесли на фотосесію фліску, яку захисник Артем Бандурко востаннє залишив вдома, та маленького їжачка — він кріпиться на фліску як символ татової присутності.
Позивний “Їжак” закріпився за Артемом ще в армії — через коротку стрижку. Із початком повномасштабної війни він знову обрав цей псевдонім.
“Це справді було про нього — зовні стриманий, а всередині м’який і справжній”, — говорить Ірина.
Після загибелі чоловіка їжачок став для родини особливим знаком:
“Тепер, коли ми десь подорожуємо, завжди шукаємо їжачків — м’яких, дерев’яних, будь-яких. Купуємо, зберігаємо. Це — як згадка про нього”.
Артем Бандурко був із Кропивницького, працював комірником на підприємстві. Добровольцем пішов до війська у грудні 2022 року — попри відмови через стан здоров’я.
“Він казав: “Я не хочу, щоб моя родина пережила те, що було в Бучі. Я повинен захищати дім”. Спершу служив у піхоті, згодом став командиром групи безпілотних систем”, – загадує дружина загиблого.
Загинув Артем 18 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в районі Суджі, Курська область. Під час заїзду на позицію дрон влучив у броньовану автівку. Осколок пробив захист і влучив прямо в серце. Йому було 42 роки. Про смерть Ірині повідомив побратим, який був поруч у машині.
У сім років Михайло Стеценко тримає в руках прапор, який передали побратими його загиблого батька. Його зберігають у родині як безцінний символ. Олександр Стеценко загинув у 2022 році, коли сину було лише три роки.
Олена Стеценко розповідає, що її чоловік добровільно пішов до війська 1 березня. Через 22 дні загинув на передовій, у Рубіжному на Луганщині. Було пряме влучання з танка. Два роки чоловік вважався зниклим безвісти — поки родина не дізналася, що його поховали в Дніпрі як невідомого захисника України. За результатами ДНК-експертизи вдалося встановити особу, і в березні 2024 року його перепоховали у Кропивницькому.
“Він був не просто водієм — він жив машинами, вмів ремонтувати все. Навчив мене кермувати, мовби готував до майбутнього. Завжди був добрим, турботливим, готовим допомогти навіть незнайомцям. А для Міші — він був усім”, — розповідає Олена.
У мирному житті Олександр працював водієм зерновоза. Після початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов до війська. Як розповідає дружина, він мотивував своє рішення тим, що не зможе пробачити собі, якщо з його рідними щось трапиться.
“Уже наступного дня після підписання документів його відправили на фронт. Ми навіть не встигли нормально попрощатися. Востаннє говорили 21 березня — він подзвонив, запитав, як ми, сказав, що любить. Наступного вечора подзвонили побратими — його більше не було…”, – розповіла дружина воїна.
Шестирічна Софія тримає в руках памʼятну книгу “Непереможні”. У цій збірці згадано її тата — Станіслава Гукова, який загинув на Донеччині в травні 2022 року.
Він пішов на війну добровольцем: записався до київського ТРО в перші дні повномасштабного вторгнення, брав участь у зачистках Бучі, Ірпеня, обороні Південного мосту та Гостомеля. Після підготовки служив кулеметником у 127 окремому батальйоні.
Станіслав загинув під час виходу з позицій — отримав смертельні травми від вибуху, коли допомагав евакуйовувати поранених.
На той момент його доньці було три з половиною роки. Вона майже не памʼятає тата, але знає, ким він був.
“Софійка завжди казала: “Тато — це Україна”. Я довго не могла пояснити їй, що сталося. Лише недавно наважилася сказати прямо. Вона сприйняла це дуже зріло”, — розповіла мама, Марина Гукова.
Ця фотовиставка — не про жалість. Вона — про памʼять. Про силу родин, які не зламались. Про дітей, які ростуть без тата, але з татовою любов’ю в серці. І про нас із вами — тих, хто може бути поруч, пам’ятати, підтримати.
Останні новини
