Театр без будівлі. У Кропивницькому дали виставу театрали з Маріуполя (ФОТО)

"Крик нації". Виставою Донецького театру відкрили 52-ге Всеукраїнське свято театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти" в Кропивницькому. Росіяни зруйнували будівлю театру в Маріуполі, однак актори зуміли знайти в собі сили і продовжити працювати далі, але вже на Закарпатті. А нині навіть оголосили конкурс на всі творчі посади. Про те, як вижили під час бомбардування, а тепер грають на сцені власну драму – у матеріалі наших журналістів.

Так, я люблю мій український народ. Якраз тому я ставлюся з великою пошаною до інших народів. Я ніколи не дозволив собі, навіть, одним словом образити національну гідність інших.

Уривок вистави Донецького академічного обласного драмтеатру (м. Маріуполь) "Крик нації". На фото – актор Ігор Китриш

П’єсу про закатованого радянським режимом поета-дисидента Василя Стуса театрали написали самотужки. В інших текстах "їм не вистачало гостроти". Виступали в обласному театрі у Кропивницькому невеликими складом. Побували тут вперше. 

Раніше трупа налічувала понад пів сотні акторів, тепер – менше десяти.

Ты что лепишь, падла, ты что, по-нашему говорить не умеешь? Ты что, по-человечески говорить не умеешь? Да это бендеровцы! Мы вас в 45-том не добили, сейчас добьем!

Уривок вистави Донецького академічного обласного драмтеатру (м. Маріуполь) "Крик нації". На фото – актор Анатолій Шевченко

Аби повернутися в рідний театр, Заслужений артист України Анатолій Шевченко проїхав через три країни. Перед тим стерпів російську фільтрацію, допити та місяць – в маріупольському підвалі разом із старенькою мамою. Через низьку стелю в приміщенні ще довго не міг розігнутися. Але згодом росіяни його вигнали із сховища власного дому, тож мусив поневірятися деінде. 

Ми в школі жили, там ще були мати спортивні такі, якось з сестрою ще виживали. Мати вже померла на той час, після місяця перебування у підвалі. Вона там і залишилася – на клумбі, бо ховати не було можливості. Але сліз не було. Перші сльози з’явилися, коли почув голос Людмили Колосович, яка каже: – Толіку, ви не хочете в театр приїхати до нас, ми збираємося? Отут перші сльози, гагах!

Ще двоє працівників Донецького театру нині боронять Україну від окупантів. Частина ж – розважає ворогів. 

Я знаю, що більше 60 наших працівників, більшість з них – актори, залишилися в Маріуполі або доєдналися, повернулися в Маріуполь і створили Мариупольский республиканский академический ордена "Знак Почета" русский драматический театр. Вони знашли десь цей знак у підвалі, цілували його і назад до назви приліпили (знак зняли, коли Україна стала незалежною). Знаю, що вони десятого вересня розпочали сезон свій, робили перед розбитим театром концерт у вечірніх сукнях, це було зранку, – каже нинішня керівниця театру Людмила Колосович.

Деякі актори під час бомбардування 16 березня були саме в Маріупольському театрі, який став символом звірств росіян. Там театрали ховалися від ворожих атак і чекали евакуації. Акторка і завідуюча музичною частиною Віра Лебединська у момент авіаудару ховалася в цокольному поверсі, це і врятувало їй життя.

Раптом ми почули – літак пролетів. І буквально пролетів літак і, я не знаю, скільки пройшло там секунд, аж ми почули так явно – летить бомба – зараз буде кінець, кудись долетить. І ми як кинулися всі в оцю глуху кімнатку. Моя кімнаточка, бомбосховище – це залишилося. А оце, що було посередині, сцена і отак коридори на другому поверсі, на третьому, під підвалами люди були, вони, мабуть, усі загиблі. Не знаю, скільки точно, дуже багато.

Вона розповіла, що, тікаючи, залишила у театрі кота, за яким дуже сумує. Що, наче кадри із кінофільму, у її пам’яті спливають картини тих жахливих подій: тіла загиблих на східцях, мертва дитина на руках у батьків, яку ті намагалися реанімувати…Каже, що вона та інші люди, які дивом вціліли, бігли до моря і здіймали руки до неба, просячи у Бога порятунку. Натомість, у спини маріупольцям летіли ворожі снаряди – обстріли не припинялися і після того, як у центр будівлі театру росіяни скинули потужну бомбу.

Олена Біла із сім’єю залишили театр у переддень трагедії. Згадує, як під обстрілами готувала на багатті їжу.

Ми жили в театрі у костюмерному цеху, на підлозі, на дерев’яному настилі. Людей було дуже багато. Ми прийшли на свою роботу і вже не впізнавали театр, бо це вже було море людей, ми стільки людей, дійсно, бачили тільки під час аншлагу. Це було дуже страшно – готувати їжу під обстрілами, на той час ми застали обстріли мінометні театру, і, навіть, бачили, як поранили кілька жінок. Одну досить серйозно. Нам вдалося виїхати на свій страх і ризик, бо в нас була своя автівка. 

Актори зізнаються, що не зможуть повернутися в Маріупольський драмтеатр, який росіяни обернули на могилу сотень людей.

Ми читали десь в новинах, що вони, навіть, не дістають трупи людей і заливають їх бетоном. Щоб не могли ідентифікувати тіла у майбутньому. Як можна грати на могилах людей вистави і взагалі! Думаю, на цьому місці має бути меморіал, – зазначає актор Ігор Китриш.

За словами його колеги Дмитра Муранцева, після евакуації з Маріуполя Донецький драмтеатр відновив роботу в Ужгороді та вже випустив дві прем’єри.

Уривок вистави Донецького академічного обласного драмтеатру (м. Маріуполь) "Крик нації". На фото – актор Дмитро Муранцев

"Крик нації" – це про життя та долю Василя Стуса. "Маріупольська драма" – це про життя та долю самих нас, під час перебування в драмтеатрі, після повномасштабного вторгнення. Це неможливо грати, тому доводиться не грати, а просто бути собою.

Попри війну та відсутність будівлі, транспорту та будь-якого майна, Донецький академічний обласний трамтеатр розвивається. Нині театрали оголосили конкурс на всі творчі посади. Кажуть – відкриті до талантів з усіх куточків України.