Коли у Вільнянську прилетіло за їхнім будинком, Олена Цимбалюк із чоловіком Володимиром для безпеки дітей прийняли рішення покинути дім і шукати безпечне місце. За кілька тижнів вони зібралися і виїхали із Запорізької області в село Карлівка на Кіровоградщині разом із десятьма дітьми, яких виховують у дитячому будинку сімейного типу. Тут немає постійних нічних повітряних тривог і вибухів. Натомість є новий дім і щоденний побут, до якого треба звикати й починати все з нуля.
Точка доступу поспілкувалася з родиною Цимбалюків уже в її новому домі на Кіровоградщині. У цьому матеріалі розповідаємо, як родина готувала евакуацію і рятувала дітей, як облаштовуються на новому місці та налагоджують щоденний побут. Також — як діти звикають до нової школи без постійних тривог і чому, попри безпечніше життя, вони все одно говорять про повернення додому.
Олена Цимбалюк із чоловіком Володимиром жили у Вільнянську Запорізької області — місті за кільканадцять кілометрів від лінії бойових дій. Спершу війна здавалася чимось далеким, каже Олена. Діти ходили до школи й садка.
Згодом усе змінилося. У місті почалися регулярні обстріли. Вибухи чули щодня, а повітряні тривоги майже не стихали.
Спочатку було дуже гучно, потім трошки затишшя, а потім — кожну ніч. "АТБ" розбили, “Єву” розбили, інші магазини порозбивали. Світла немає, води немає, — згадує Олена.
Остаточним моментом стало влучання неподалік їхнього дому. Снаряд прилетів просто за будинком. Врятувало те, що між оселею і місцем вибуху був сарай і підвал. Сам будинок уцілів, а в сусідів повибивало вікна, пошкодило житло.
“Нам уже в город прилетіло — і ми тоді швиденько почали готуватися до переїзду”, — каже жінка.
На той момент бойові дії наблизилися приблизно на 12 кілометрів. Жити далі в таких умовах родина не могла, особливо з дітьми. Рішення виїжджати визрівало не один день. Олена каже, що довгий час вони намагалися триматися — навіть після початку повномасштабної війни.
“Поки війна була не так близько, ми не так сильно панікували. А як уже в нас почалося таке… Куди ж сидіть?” — пояснює вона.
Школи у Вільнянську не працювали, навчання перейшло в онлайн-формат. Але й це не рятувало. Дітям було страшно. Постійні тривоги, вибухи, звук ракет над містом — усе це не минало.
Олена розповіла, що син Єгор після обстрілів ще довго здригався від різких звуків і інстинктивно нахилявся, коли грюкали двері.
“Яке там навчання… Страшно дітей пускати. Там постійно тривоги. Постійно і ще й над Вільнянськом летить”, — каже вона.
На організацію виїзду пішло близько трьох тижнів. Потрібно було знайти транспорт і продумати, як вивезти велику родину. Зрештою вирішили їхати власними силами. Переїзд до Карлівки організовували кількома рейсами, і кожна поїздка ставала додатковим ударом по бюджету. Олена згадує, що заплатили за оренду машини близько 50 тисяч гривень, возили дітей тричі, витрачали все на пальне й дорогу.
Чоловік Олени сам вивозив дітей. Спочатку — старших, потім середніх, і вже потім Олена поїхала з найменшими. Загалом у сім’ї десятеро дітей, дев’ятеро з них переїхали до Кіровоградської області, ще один на той момент навчався в Умані.
Збиралися самі, вантажили речі теж самі. Дорогою авто загрузало в болоті через погоду і складну дорогу.
“Коли я їхала з меншенькими, автобус загруз. Якраз була така погода — прямо річка, а не дорога. Машина велика, але нічого — все добре, доїхали”.
Будинок у Вільнянську родина не покинула остаточно. Там залишилися речі, іграшки, навіть акваріумні рибки. Чоловік планував найближчим часом ще повернутися, щоб забрати все, якщо дозволить ситуація. У Запорізькій області також лишається рідна донька Олени — вона підтримує зв’язок із родиною і теж планує незабаром переїхати до Карлівки.
“Сьогодні дочка дзвонила — каже, такий обстріл був, що жах. Не знаю, чи ще можна буде туди заїхати”, — говорить Олена.
Разом із родиною переїхали й тварини. Олена каже, що забрали собак, курей, качок, папуг.
“Курочок перевезли… Напевно, штук 18. Є два селезні й чотири качки”, — розповідає вона.
Через тиждень після переїзду родини з’явилася інформація про вже вимушену евакуацію усіх дітей з того району.
Директор дитячого будинку “Надія” Олександр Пархоменко розповідає, що про родину з Вільнянська дізнався через церковні контакти. За його словами, є спільнота та групи церков євангельських християн-баптистів по різних регіонах України, і саме там з’являються запити й пропозиції допомоги для сімей та дитячих будинків сімейного типу.
Олександр Пархоменко каже, що родина зателефонувала, коли вже готувалася виїжджати із Запорізької області. Питали, чи є місце, і уточнили, що приїдуть не самі. Йшлося про десятьох дітей, а також про доньку Олени та онучку з родиною, які теж планують евакуацію.
Вони якраз евакуйовуються. Питають, є місця чи нема. І кажуть: “Можна ми не самі приїдемо?” Ну так як у нас дім великий, кажу, звісно приїжджайте, місця вистачить усім, — розповідає директор.
На той момент у будинку “Надія” попередні мешканці виїхали, тож приміщення фактично пустувало, і директор шукав родину, яка зможе тут жити й виховувати дітей.
Олександр Пархоменко розповідає про будівлю, де зараз живе родина. Це частина міжнародного німецько-українського молодіжного благодійного центру “Надія”. На базі центру працює дитячий будинок “Надія”.
За його словами, спочатку це був формат дитячого будинку з персоналом — вихователями, кухарями, прибиральниками. Він згадує, що раніше в будинку жили 26 дітей. Згодом, у 2000-х роках, формат змінили.
“Вирішили зробити так, як зараз — дитячий будинок сімейного типу. Просто на базі дитячого будинку створюється сім’я. І сім’я там живе і виховує дітей”, — пояснює директор.
Він додає, що нині цей простір використовують саме для проживання дитячого будинку сімейного типу. За його словами, центр і дитячий будинок існують поруч як дві структури, а він керує обома.
За словами директора, благодійний центр забезпечує проживання родини: організація бере на себе комунальні витрати, допомогу з пальним, побутом та ремонтом будівлі. Також, за його словами, передбачені гроші на медичні потреби дітей.
Окремо він пояснює, що Карлівка входить до Соколівської громади, а в селі є базова інфраструктура — садок, поліклініка, школа. Також в Карлівці є церква, яку тепер щонеділі навідує уся родина Цимбалюків.
У Карлівці Цимбалюки живуть уже понад місяць. Олена каже, що головне відчуття тут — тиша, до якої вони ще не звикли остаточно. У Вільнянську тривоги й вибухи стали фоном, тут — їх просто немає.
“Нам добре. Все вільно, тиша. Ні тривог, ніде нічого. Слава Богу”, — говорить вона.
У новому домі просторо, є три поверхи, а з вікна видно річку. Діти ходили годувати лебедів, дивилися, як вони плавають біля берега. Олена каже, що таких “простих” речей у Вільнянську вже не було — там життя звузилося до безпеки й виживання.
Але побут у селі виявився іншим, і це не завжди легко. Найбільший виклик — опалення. У Вільнянську вдома був газ. Тут треба топити, носити дрова, стежити за системою. Коли вимикають світло, зупиняється насос. Через це чоловік Олени постійно біля печі й котельні.
“В нас там газ — кнопочку нажав і все. А тут топить треба… Вова ходить чорний весь”, — каже Олена й показує у бік, куди пішов топити чоловік.
Щоб мати тепло і світло під час відключень, родина шукає можливість придбати зарядну станцію, однак нині не має для цього фінансової можливості.
Діти вже пішли до школи. Олена каже, що в навчанні теж довелося швидко перелаштуватися. Частина старших навчаються онлайн, молодші ходять у школу. Найменшу Крістіну ще оформлюють в садочок, шукають логопеда.
У родині є діти, яким потрібні спеціальні умови навчання. Олена пояснює, що раніше Алевтина відвідувала спеціалізовану школу-інтернат, а в Карлівці такого закладу немає. Тепер вони намагаються знайти варіанти, радяться зі службами.
Їхній день починається рано і майже завжди однаково: кухня, сніданок, збори, дорога до школи. Поки діти на уроках, Олена займається закупівлями, прибиранням, пранням, готує їжу.
“Тільки встав — бігом на кухню. Чайник поставила, потім — туди-сюди по поверхах… А далі вже школа, покупки, приготувати їжу, випрати одяг”, — розповідає вона.
Увечері — обід і уроки. Вчаться по черзі, комусь треба більше уваги, комусь — менше. Олена каже, що багато чого доводиться будувати заново — побутові звички, дисципліну, ставлення до навчання.
Зараз у родині Цимбалюків — десятеро дітей. Дев’ятеро живуть разом із батьками-вихователями у Карлівці, ще один — найстарший — навчається в Умані й приїжджає додому на канікули. Йому — Віктору, буде 19 років. Він навчається одразу на двох спеціальностях — на бюджеті й на контрактній формі. Обрав педагогіку: географію, біологію, основи здоров’я. Олена каже, що він із дитинства був серйозним і цілеспрямованим.
“Він ще малим казав: я буду директором. Такий діловий, грамотний. Учитель з нього буде”, — усміхається вона.
Другому старшому, Дані, 18. Він навчається онлайн, вступав до закладу в Запоріжжі, але після евакуації залишився з родиною. Обрав напрям культури, теж планує працювати з дітьми.
Найменшій Крістіні п’ять років.
Віковий діапазон дітей великий: від дошкільнят до підлітків. У кожного — своя історія, але спільне одне: всі вони прийшли в цю сім’ю маленькими.
Олена й Володимир стали батьками-вихователями у 2010 році. Олена каже, що не планували цього наперед — усе почалося з особистої втрати. Говорить тихо, ніби обирає слова.
“Багато років тому у мене помер син… Ідея взяти дітей з’явилась вже через деякий час”, — коротко говорить вона.
Спочатку вони взяли двох хлопчиків — далеких родичів чоловіка. Тоді їм запропонували взяти в сім’ю п'ятирічну дівчинку, яку знайшли на вокзалі.
“Кажуть: у вас уже хлопці, а дівчинку куди? Ну, хороша ж дівчинка”, — згадує Олена.
Поки оформлювали документи, з’ясувалося, що в дівчинки є братик, який уже два роки перебував у притулку. Розлучати дітей заборонено українським законом, тож родина вирішила забрати обох.
Згодом з’явилися Віка і Єгор — дітей вивезли з Горлівки Донецької області. Їх витягнули з підвалу, де вони провели близько місяця. Худі, голодні, налякані.
“Голі та босі. В підвалах були. Віка манюсінька, худюсінька”, — каже жінка.
Потім до родини приєдналися ще четверо братів і сестер. Їх шукали по всій Україні: одного забрали в Івано-Франківську, двох — на Закарпатті, ще одного — з лікарні. Деякі з дітей мали серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема туберкульоз. Лікувалися, відновлювалися, набирали вагу.
“Олег з лікарні як вийшов — одні очі світилися. А зараз подивіться, які щоки”, — показує Олена.
У родині є діти з інвалідністю, є ті, хто потребує постійної підтримки. Але Олена каже, що ніколи не розділяла їх на “складних” і “простих”.
І додає, що більшість дітей — не сироти за народженням. Частина втратила батьків, інших позбавили батьківських прав. Причини різні, але схожі: алкоголізм, занедбаність, життя без опіки.
Олена підкреслює, що робота батьків-вихователів — це не лише про дах і їжу. Багатьох дітей доводиться фактично вчити базових речей, які в інших сім’ях формуються самі собою.
“Вони як приходять, вони не знають як їсти, як чистити зуби. Їм це все треба показувати й перевчати”, — каже вона.
І додає, що це важко. Навіть після 15 років у цій ролі.
“Робота важка. Дуже важка”, — говорить Олена.
Олена каже, що в дитячому будинку сімейного типу любов до дітей — головне, але вона не скасовує щоденної важкої праці. Діти приходять з травмами, без звичок, без базових умінь.
За її словами, спершу вони з чоловіком брали дітей обережно, не планували “велику” сім’ю відразу.
“Лежимо вночі й думаємо з чоловіком, чи треба, чи не треба. А потім так стається”, — говорить Олена.
Вона каже, що діти швидко приймали їх із чоловіком як своїх.
“Всі називають мамою. І чоловіка — татом. Як інакше?” — говорить вона.
Це не означає, що немає складних моментів. Вона чесно каже: у родині буває різне — лінощі, спротив, сварки, втома.
“Буває, лінуються. Буває, не хочуть. Буває, психуєш. Як діти”, — каже Олена.
Щоб бути “разом” не лише фізично, а й по-справжньому, вони тримаються за спільні ритуали. Наприклад, готують разом. Ліплять вареники, печуть солодке. Збираються ввечері читати Біблію, обговорюють прочитане.
“Біблію кожен вечір читаємо по куплету… Бо як не сісти разом і не читати, то вони тільки в мобілки”, — каже Олена.
Є й захоплення, які діти привезли з попереднього дому. Віка грає на скрипці, але інструмент ще не перевезли. Діма вчиться грати на трубі, деякі діти грали в оркестрі в молитовному домі.
Олена називає суму державної підтримки, яку отримує родина: близько 6 тисяч гривень на дитину. Для Алевтини, яка має інвалідність, — 7 тисяч. Проте зауважує, що в реальності цього часто не вистачає. За її словами, тільки на продукти витрати зросли настільки, що гроші “на дитину” не покривають навіть базових потреб. Плюс — ліки й одяг, особливо коли хворіють одразу кілька дітей.
“Як заболів один — пішли всі. А я після всіх”, — каже Олена.
Також жінка розповідає, що раніше родині вдавалося підзаробити: її чоловік Володимир працював далекобійником у Вільнянську. Нині він удома разом із родиною.
У великої родини транспорт — не “комфорт”, а необхідність, каже Олена. Вона розповідає, що до війни в них був бус. На початку повномасштабного вторгнення вони віддали його військовим, які стояли неподалік. Проте в якийсь момент вони перестали виходити на зв’язок.
Зараз у них з’явився бус на 9 місць. За словами Олени, придбати автомобіль допомогли люди, які про їхню історію знали давно. Машину закупили за гроші, зібрані після благодійних концертів у Франції. Допоміг і чоловік, на ім'я Володимир, який раніше підтримував родину і тепер живе в Рівному.
З автобусом родина отримала свободу руху.
Попри тишу і безпечніше життя, Олена не приховує, що думками вони все одно повертаються до Запорізької області. Каже, що діти сумують за тим домом і школою.
“Всі хочуть додому. Всі до єдиного”, — говорить вона.
І додає, що переїхала сюди насамперед заради дітей, хоча вдома лишилися донька й онуки.
Попри те, що тут безпечніше, Олена не говорить про Карлівку як про “назавжди”. І якщо ситуація дозволить, вони повернуться.
“Як там налагодиться — одразу поїдемо”, — говорить вона з надією.
Станом на початок січня 2026 року безпекова ситуація в Запорізькій області залишається напруженою.
Координаційний штаб з питань евакуації ухвалив рішення готувати примусову евакуацію родин із дітьми з прифронтових населених пунктів. За даними, які оприлюднив віцепрем’єр-міністр з відновлення України — міністр розвитку громад та територій Олексій Кулеба, у Запорізькій області йдеться про 651 дитину з чотирьох населених пунктів двох громад, яких разом із батьками мають вивезти до безпечніших регіонів.
Наразі готуються понад 80 тисяч місць тимчасового проживання переселенців у Запорізькій області, що дозволить забезпечити людей усім необхідним після евакуації.
Соколівська сільська громада на Кіровоградщині з перших днів повномасштабної війни приймає людей, які вимушено виїхали з дому через бойові дії. Станом на початок 2026 року в громаді проживає 821 переселенців, з них 244 — діти. Про це у коментарі Точці доступу розповіла начальниця відділу соціального захисту Соколівської громади Юлія Зімарьова.
За її словами, у громаді діє програма підтримки ВПО на 2026–2030 роки. Вона передбачає забезпечення базових потреб, соціальний супровід та надання соціальних послуг.
Реєстрацію ВПО проводять у Центрі соціального захисту населення та надання соціальних послуг Соколівської сільської ради. Таку ж послідовність процедур після переїзду проходила й родина Цимбалюків. Там спеціаліст видає довідку ВПО, збирає інформацію про потреби та визначає види допомоги, які можуть надати.
Також у старостинських округах, зазначила Юлія Зімарьова, переселенцям допомагають старости та фахівці із соціальної роботи.
“Вони допомагають оформити документи, розповідають про можливості та здійснюють соціальний супровід сімей на місцях”, – зазначила Юлія Зімарьова.
Водночас, за словами посадовиці, через обмежені фінансові ресурси громади не завжди можуть повною мірою закрити всі потреби ВПО коштом місцевого бюджету, тому залучають громадські організації та благодійних партнерів.
Адреса Центру соціального захисту населення та надання соціальних послуг Соколівської сільської ради: с. Соколівське, вул. Шевченка, 68.
Читайте також: “Якщо 3 дні не буду на зв’язку — бий на сполох”: родина 17 місяців чекає зниклого безвісти Олександра Бочарова на Кіровоградщині
Останні новини
