Звичайна сільська школа. Розташована у селі Іванівка на Кіровоградщині. Сіл з такою назвою в Україні – десятки, якщо не сотні. Але саме ця є особливою. Бо в Іванівці, яка розташована у Соколівській громаді, що неподалік Кропивницького, є унікальний музей. Колись тут була препараторська хімічного класу, а останні десять років – це воєнний музей, де є інформація, особисті речі й зразки зброї та боєприпасів діючих і загиблих військових. У цьому невеликому класі кожен предмет і річ мають історичну цінність.
Все почалося з АТО. У колишньому шкільному кабінеті є те, що, за інших обставин, було би дивно побачити у середовищі, де навчаються діти, – наприклад, уламки російської ракети. Але реалії такі, що протягом 12 років в Україні триває війна. Тож Точка доступу вирішила розповісти про місце, де зберігають історію воєнних часів, яка пишеться просто сьогодні, і нагадати, як важливо пам’ятати про тих, хто втратив на війні найцінніше – життя.
Коли заходимо в музей, керівник Сергій Сергієнко звертає нашу увагу на ганчір’я на підлозі в кутку кімнати. Спочатку видається, що це ганчірка, якою миють підлогу. Сергій кидає її на поріг і витирає ноги. Так, каже, тут роблять усі відвідувачі музею, бо це форма російського солдата, який вдерся на суверенну українську землю. Окупанта, якому вона належала, взяли в полон. Сергій не пояснює, якою була його подальша доля. А ми не уточнюємо.
Ця коробка з прізвищем Бузуляк – один з перших експонатів, який з’явився у музеї. Її принесла сюди мама загиблого військового. 29 липня 2014 року.
На Донеччині загинув заступник командира розвідгрупи спецпризначення третього полку Анатолій Бузуляк. Він з вісьмома побратимами вирушив на пошуки пілотів збитого росіянами українського літака біля Латишевого на Донеччині. Вони потрапили в засідку. Спробували прорватися. Усі загинули.
Анатолій ходив в Іванівську школу і його мама не підозрювала, що колись приходитиме сюди як на вівтар, адже саме тут тепер особисті речі її сина – його нагороди, форма, а на військовому бушлаті – стрічка із випускного.
Саме після трагічної загибелі Анатолія Бузуляка у школі вирішили відкрити музей війни. Його створили у 2015-му, розповів керівник Сергій Сергієнко.
Ми розуміли, що треба зробити так, щоб про цю людину пам’ятали. Так і почали створювати музей. Його мама Галина до цього часу приносить сюди речі сина, які знаходить вдома.
Сергій, який викладав у цій школі фізкультуру, згадує, що Анатолій завжди був активним, завзятим і лідером серед однолітків. Після закінчення школи юнак вступив у педагогічний університет на факультет географії. У війську мав псевдо Географ.
Поруч зі світлинами Анатолія Бузуляка – фото й інформація про Сергія Сєнчева, жителя села Новопавлівка, що межує з Іванівкою. За словами керівника музею, Сергій мав іти на пошуки пілотів разом з Анатолієм, однак в останню мить Сєнчева зняли з цього завдання. Здавалося, що доля відвела його від неминучої загибелі. Але сталося інакше. Він загинув через шість днів після Анатолія Бузуляка.
Сергій Сєнчев із побратимами відбивав висоту Савур-Могили на Донеччині, під час бою він врятував товариша з палаючого бронетранспортера, сам отримав поранення. Його не встигли евакуювати в госпіталь, він помер у гвинтокрилі під час транспортування. Тепер ця інформація розміщена в музеї.
"Я кілька разів спілкувався з Сергієм. Він був взірцевим офіцером і приємною й позитивною людиною. Його тато був у музеї на відкритті стенду на честь сина. За кілька місяців після цього він помер".
У музеї можна побачити стенд із фотографіями воїнів-інтернаціоналістів. Окреме місце відвели для світлин військових, які воювали в АТО і продовжують захищати Україну нині. Деякі з них загинули, частина вважається безвісти зниклими.
"Поряд із фотографіями ми зберігаємо особисті речі бійців. Тут і листи, які їм надсилали діти на фронт, і шкільні грамоти наших захисників, і сухпайки, які видавали військовим під час АТО".
Сергій Сергієнко згадує, що після початку війни у 2014-му діючих військових запрошували у школу для бесід з учнями, але бійці часто ніяковіли перед великою кількістю дітей і вчителів. Тому такі зустрічі перенесли у музей. І це стало вдалим рішенням, бо тут є речі, які оточують військових на фронті, що додає звичності середовищу, у якому здебільшого перебували захисники. А діти, в свою, чергу, з перших вуст можуть дізнатися про хроніки воєнних подій, а ще ознайомитися з амуніцією захисників.
Військові, які стали частими гостями нашого музею, взяли за звичку привозити сюди щось з фронту. Так ми і наповнюємо музей унікальними речами з самого епіцентру бойових дій, які точаться на різних напрямках.
Цей зошит в клітинку був звичайним записником до 24-го лютого 2022-го року. У перший день війни він став джерелом інформації про те, хто, коли й котрій приїжджав і виїжджав із села. Учасники місцевої тероборони вносили у нього дані про усі машини й час їхнього руху. Саме цей блокнот став першим експонатом музею від початку повномасштабної війни.
"Він у неідеальному стані. Але від того і цінний. Бо це саме та історія, яку ми маємо берегти".
Також Сергій показав нам саморобний шип із металу (для перешкоджання руху машин), який зробили місцеві жителі. Нині цей заржавілий свідок історії є експонатом історичної скарбниці.
На час повномасштабної війни фонд музею продовжують поповнювати діючі військові. Серед іншого вони привозять зразки відпрацьованої зброї (або муляжі), а рідні загиблих військових діляться з музеєм особистими речами й фото захисників.
"Є військова форма Сергія Грицая. А це прострелений військовий квиток Дмитра Щербаня, і його годинник. Не усі рідні загиблих готові ділитися подібними речами. І ми ставимося до цього з розумінням".
Одного разу все-таки "прилетіло", згадує день обстрілу Сергій Сергієнко. Це була російська ракета, якою росіяни атакували Іванівку 16 лютого 2023-го року. В музеї зберігають її уламки.
"На щастя, люди не постраждали. Вона впала у полі. Щоб загорнути вирву, яка залишилася після ракетного удару, знадобилося 14 вантажівок землі".
Також у музеї є зразки озброєння українського, європейського виробництва, а також ті, що виготовляє НАТО. Це гільзи, корпуси від гранатометів, зразок "касетної С-300", каски й шоломи, бронежилети, футляри від снарядів.
"Усім відвідувачам ми дозволяємо брати в руки ці зразки. Усе безпечно. Особливо це цікаво дітям, бо вони бачать такі речі вперше".
Військові музеї, великі вони, чи маленькі – це, перш за все, збереження пам’яті про людей, які віддали найцінніше – життя, переконаний Сергій.
Вважає, що такі заклади не можуть зникнути і ніколи не втратять актуальності. Навпаки – усе, що зберігається в таких музеях, стане історією, інтерес до якої не згасатиме.
Від побуту скіфів до XXІ століття: у кімнаті, яка межує з музеєм війни – інший його відділ. Його створили за кілька років після військового. Тут можна дізнатися історичні дані про створення і розвиток сіл Іванівка і сусіднього до неї Безводнього, а також історію школи, яку у нинішньому навчальному році закрили через некомплектність.
Тут можна побачити зразки монет і купюр, якими розраховувалися кілька сотень років тому, чавунні праски, козацькі люльки, частину скам’янілої кістки, ядра до гармат, різні побутові і господарські речі минулих епох і століть.
"Юридично школа закрилася, але історія в цих стінах буде жити", – підсумовує керівник музею.
Каже, що функціонування музею підтримує місцева влада, розуміючи важливість і необхідність єдиного в селі військового музею. Невдовзі його розмістять у іншій, більшій за розмірами кімнаті, тож можна говорити про розвиток музейної справи під час війни.
Цей матеріал створено за підтримки гранту Фундації польсько-німецької співпраці.
Читайте також: "Це виховання пам’яттю, а не гаслами": як працюють музеї та бібліотеки в селах Кіровоградщини під час війни
Останні новини
