23 травня 2024, 11:20
Познайомилися в евакуації й створили родину. Віктор та Вікторія від війни тікали різними шляхами та врешті йдуть одною дорогою. З допомогою небайдужих маріупольці купили будинок в центрі країни. Облаштовують побут та допомагають іншим переселенцям, які осіли в Приютівській громаді на Кіровоградщині. Із багатодітною родиною познайомилися журналісти Точки доступу.
Віктор Сіняткін зустрічає нас біля невеличкої хатинки в Приютівській громаді. Вибачається, що господа ще не доведена до ладу – сім’я живе тут близько року. У дворі чоловікова машина – єдине, що залишилося у нього з Маріуполя. Що автівка вціліла, Віктор вважає дивиною.
На той момент вже були вуличні бої, це було 18 березня. Автівка стояла посеред футбольного майданчика. Подивився у вікно і побачив танк ЗСУ, що стояв поруч. Вийшов, вже розуміючи, що треба їхати – тягти далі нікуди. Підходить військовий і мені так делікатно: "Будь ласка, приберіть машину". Я запам’ятав це, мабуть, на все життя, бо коли йдуть бої, то вже не до будь ласка. Дякую йому, що він трошки зачекав.
За парканчиком у дворі подає голос чорна собака.
Моя дружина знала, що я мрію про собаку. Але ми жили в квартирах. Коли приїхали сюди й оселилися у приватному секторі, знайшли оголошення і поїхали її забирали. Назвали її Марі – Маріуполь.
У будинку маріупольців затишно. Пахне квітами й чебуреками. За кухонним столом господар розповідає про своє життя ДО. Тим часом роздивляюся навкруги. На стінах – правила мешкання, написані в жартівливій формі, дитячі малюнки та пазли, складені у зображення видів Міста Марії.
У мене був невеличкий бізнес – туристична фірма. Все життя я прожив у Маріуполі і до кінця не вірив, що це набуде таких масштабів. У 14-му ми вже бачили війну, тому нікуди не виїжджали. Зустрів війну разом з батьками у квартирі в середмісті. Сподівалися, що це буде тиждень-два.
Родина закупила їжі на тиждень, а довелося розтягнути запаси майже на місяць. Оскільки нічого не працювало, розповідає Віктор, була повна блокада – ні їжі, ні ліків, ні електрики, ні газу.
Але найгірше – не було інформації. Сусіди виїжджали, але ми не знали. І потім інші люди казали, що вони не доїхали, їх розстріляли. І ми не знали, що краще – перечекати чи ризикнути й поїхати. А потім 18 березня зранку був сильний вибух, будинок пошкодило. Сказав батькам, що мають дві хвилини на збори. Підігнав машину, взяли документи і поїхали в нікуди.
Дорога була довгою і виснажливою. Проїхати довелося низку російських блокпостів. Там українців прискіпливо допитували й перевіряли їхні речі. Їхали з Маріуполя до Запоріжжя 29 годин.
Одружилися ми вже в Олександрії на Кіровоградщині. На цій фотографії зображений момент, коли чоловік дає обітницю і в мене сльози потекли, було дуже зворушливо, – Вікторія Божко показує сімейні фотографії, якими прикрашена вся стіна у їхній спальні.
Розповідає, що у рідному місті з Віктором вони не зналися і ніколи не бачились. Хоча Вікторія працювала у торгівлі, а старшу доньку возила у дитячий садок, розташованій у районі Віктора.
З Маріуполя жінка вибиралася з двома дітьми – доньками Христиною та Аліною.
Незадовго до цих подій від хвороби помер її чоловік.
28 лютого ми пішки виходили з Маріуполя. Йшли з кішкою та однією валізою, а потім на запорізькій трасі мої батьки нас забрали. У батьків ми були до травня в окупації в Запорізькій області, там пережили знайомство з "кадирівцями". Приходили шукали наших хлопців, людей з проукраїнською позицією. Ходили по будинку, обшук був. Один із командирів подивився на мене, на мою маму і каже: "Так, може, вам бійця залишити в допомогу?!".
Виїхати було не так просто. Довелося п’ять діб простояти у Василівці на блокпосту.
Був дуже жорсткий пресинг. Казали, що Запоріжжя вже розбомблене, що хлопців забирають одразу на фронт. Казали жінкам і дівчатам їхати в Мелітополь, обіцяли там допомогти облаштуватися. В цій черзі було більше тисячі машин і деякі люди не витримували й поверталися. Не було їжі, води, стояла спека. Якось російський хлопець запропонував нам снікерси, я почала кричати, щоб дав дітям води. Водій дуже злякався, а мені вже було байдуже, бо дітям не було що пити, я просила їх просто змочувати горло.
У Вікторії у 23-му мікрорайоні в Маріуполі була двокімнатна квартира. Будинок згорів у березні, а у вересні його знесли.
Врешті обоє маріупольців опинилися в Запоріжжі, це була найближча до них територія вільної України. Там і познайомились на зустрічі земляків.
Я запропонував підвезти Вікторію додому. Вирішили, що знайомство має продовжитися. Дуже цікаво нам було спілкуватися. І потім, коли я приїхав до себе, Вікторія до себе, ми, мабуть, пів ночі переписувалися, як молоді 15-річні, – згадує чоловік.
Ще вибух був о третій ночі сильний, то питали одне одного, чи все добре, – додає Вікторія.
Вже разом, відкривши мапу, вирішили їхати у центр країни – де спокійніше. З допомогою небайдужих купили будинок в селі на Кіровоградщині. Раніше тут ніколи не були і про цей регіон фактично нічого не знали. В Олександрії одружилися і згодом стали батьками Богданчика. Інші імена, кажуть, і не розглядали.
Нині облаштовують сімейне гніздо, виховують трьох дітей та допомагають постраждалим внаслідок війни. Подружжя очолює Раду переселенців у Приютівській громаді.
Нам допомагали і ми хочемо допомагати людям. Намагаємося робити життя переселенців, а їх тут понад 800 осіб, кращим, простішим, проводимо багато заходів разом із громадою, – розповідає Віктор.
Він додає, що Приютівська громада – це не виняток, як і на інших територіях найперші проблеми переселенців – це житло і працевлаштування.
Читайте також: "Я тут щасливий і не хочу повертатися". Як у Кропивницькому волонтерить німець (ФОТО)
Головне сьогодні
