09 грудня 2022, 07:20
"Моє серце – сталь, моя кров – Азов!" Майже 180 світлин полеглих азовців показали у Музеї мистецтв у Кропивницькому. Фотовиставку світлин загиблих героїв ініціювали їхні родини. Задля чого тепер живуть, втративши найдорожче, батьки розповіли журналістам Точки доступу.
Це вже коли почалася війна, це лютий або березень цього року.
Руслан Рейниш із Гайворона показує фото свого сина Дмитра. Коли хлопець загинув, йому було неповних 22 роки.
Дмитро навчався в Київському спортивному ліцеї-інтернаті за спеціалізацією "веслування на байдарках". Входив до збірної команди Києва. У 2018-му вступив до педуніверситету імені Григорія Сковороди в Переяславі- Хмельницькому. Працював фітнес-тренером. Любив спорт, музику, книжки. У 2020-му році вступив на службу до полку "Азов". Був артилеристом – наводчиком гаубиці.
Він чітко вирішив для себе служити в "Азові", пройшов відбір на базі в Києві, потім пройшов курс молодого бійця вже в самому Маріуполі, – розповідає батько.
Рекс – такий був позивний у бійця, – загинув 31 березня 2022-го року. Під час виконання бойового завдання хлопець отримав п’ять кульових поранень. Останніми його словами до друзів були: ми пишемо історію.
Був поранений. П’ять кульових поранень. Він загинув при евакуації з "Азовсталі" – збили гелікоптер. Не долетів. Я живу лише пам’яттю про сина, – каже Дмитро. – Такі заходи дуже потрібні. Вдячний організаторам, вдячний лікарям, які добровольцями летіли рятувати наших бійців. Хлопцям, які відслужили контракт, та все одно летіли на підмогу, вдячний пілотам. З моїм Дмитром загинув пілот, який прилетів на завдання попри те, що знав, що навряд чи повернеться назад.
Ганна Дерев’янко у цій війні втратила сина Сашка. Бійцеві з позивним Адамс тепер навіки 24. У полку "Азов" він служив останні два роки, був кулеметником.
Саша був моїм єдиним сином, для мене це надважка втрата. Там у Маріуполі, третього квітня, я залишила своє серце. Я померла разом із ним у Маріуполі. Зараз я вчуся жити, вчуся нести про нього пам’ять, вчуся йти його шляхом, тому що Саша був у мене щирим патріотом України.
Жінка розповідає, що син народився у Смілі, потім жив на Черкащині, у Києві – не міг всидіти на місці.
Мав багато друзів, працював з дітьми, займався спортом, мав багато нагород. Був у Юнацькому та Національному корпусах, у національних дружинах. Він до цього йшов, починаючи з Майдану. Коли був Майдан, він був студентом, ще тоді технікуму, вчився на технолога харчового виробництва. Він був вболівальником клубу "Дніпро-Черкаси". З хлопцями разом ходив на майдани. Відтоді він почав свій шлях.
Загинув військовий у бою.
Він зі своїм водієм прийняли рішення допомогти хлопцям вийти з оточення і прийняли на себе удар.
Тепер жінка чекає повернення з полону побратима свого Сашка.
Я чекаю Сашиного побратима з полону, він сирота. Тому, більше, ніж усі, мабуть, родини загиблих, я чекаю звідти ще. Тому що я чекаю звідти хлопця, який не має рідних. Ну, і, зрозуміло, ще чекаю й на інших, тому що для мене зараз вони всі мої діти, вони всі мої брати, вони всі мої батьки.
Ганна додає, що у сина з 16-го року було на грудях татуювання "Міцніше сталі". Він дуже швидко жив і гарно – боявся не встигнути. З 16-го року Сашко знав, що піде на війну і буде захищати країну і свою маму.
Всі його дзвінки звідти, коли вже почалася повномасштабна війна, починалися словами: "Мам, я живий, Київ стоїть?" На що я відповідала, що так, стоїть. Для них це було надважливо, щоб їхні побратими, які не перебувають в облозі, втримали Київ і ту навалу, яка сунеться, хоча б по Дніпру. Чи знали вони, що відтягують на себе військо? Знали. Чи вагалися? Ні хвилини. Вони давали Україні час згуртуватися і відбити ворога.
Герої помирають у ту мить, коли про них забувають, – каже жінка. Наша мета – берегти пам'ять про тих, завдяки кому ми сьогодні живемо.
Син Оксани Коцуконь з Черкас Олександр загинув у березні. Військовому з позивним АРС було 22.
Він був студентом. Навчався в інституті Богдана Хмельницького м. Черкаси на факультеті журналістики, перевівся на другий рік на заочну форму навчання і принесли йому повістку в військкомат. Він, не вагаючись, пішов на строкову службу, так як вважав, що для кожного чоловіка це обов’язок.
Хлопець завжди хотів потрапити у ряди еліти – полку "Азов".
Коли він ніс строкову службу в частині Національної гвардії Черкас, йому запропонували підписати контракт і спробувати себе у пресслужбі. Він його підписав і залишився на контрактній службі. Згодом у нього відбулася зустріч у цій частині з бійцями полку "Азов". І з того дня в нас була мета номер один – потрапити до полку, потрапити до кращих.
Олександр пройшов навчальний курс, вступив до полку спочатку в якості працівника пресслужби, а останні пів року був в автороті водієм. 22 березня боєць потрапив під мінометний обстріл. Крім того, по військових відпрацював російський снайпер. Тіло захисника рідні отримали під час обміну з рф тілами військових. П’ятого серпня Сашка поховали у Черкасах на Алеї слави.
Після втрати наших синів, доньок, рідних ми всі стали сталеві і наша кров, тепер, дійсно "Азов". Ми живемо цим, живемо, несучи пам’ять про них, ми зобов’язані до кінця наших днів з гордістю і честю нести звання батьків героїв, рідних героїв, робити все, щоб про них пам’ятали, – говорить Оксана Коцуконь.
У фотовиставці об’єднали світлини офіційно загиблих азовців, деякі з цих військових ще не поховані. Рідні чекають, поки їхні тіла повернуть під час обміну.
Експозиція складається зі 179 фотографій. Це не професійні фотографії. Це світлини, які надали родини загиблих. Хлопці самі себе фотографували в бункері в "Азовсталі", деякі надали дружини, діти. І максимально дизайнери попрацювали над якістю фотографій, саме дизайн був розроблений патронатною службою полку "Азов", – коментує завідувачка відділу науково-просвітницької роботи Музею мистецтв Леся Нестройна.
Фотовиставку "Моє серце – сталь, моя кров – Азов!" вже показували у Черкасах та в Німеччині. У Кропивницькому її можна буде переглянути протягом трьох місяців. В експозиції – п'ять світлин полеглих захисників і захисниць з Кіровоградщини:
Ці виставки допомагають глибше відчути і усвідомити те, що ми бачимо в новинах, і бути сильними. Такі заходи додають нам впевненості в нашій перемозі. У тому, що ми на вірному шляху і, як би нам не було важко, ми з глибокою повагою і пошаною ставимося до всіх цих людей, які сьогодні дивляться на нас. Вони, насправді, теж з нами на цій виставці, – каже відвідувачка виставки Надія Гармазій.
Додамо, що підрозділ "Азов" був створений у Бердянську в 2014-му році. Азовці брали активну участь під час проведення АТО та ООС. Після повномасштабного вторгнення обороняли Маріуполь. Прийняли нерівний бій з переважаючими силами противника.
В боях за Маріуполь полк "Азов" втратив близько трьох сотень своїх військових. Вони віддали життя за майбутню перемогу.
Головне сьогодні
