08 травня 2023, 18:45
"Бували такі дні, коли думав: це кінець. Але переживав не за себе, а за рідних", – згадує Данило Сергєєв про життя в Маріуполі після повномасштабного вторгнення. Хлопцю було 16 років, коли росіяни розпочали велику війну проти України.
У місті без води, тепла, електрики та з постійними обстрілами Данило жив місяць. Допомагав пенсіонерам та людям з інвалідною, врятував двох людей з-під завалів, за що пізніше отримав відзнаку від Президента України.
Нині хлопець живе в Кропивницькому. Своїми спогадами поділився із Точкою доступу.
Дуже згадується момент, коли ми прогулювалися з друзями. Йшли в рандомну сторону, геть безцільно. І випадково натрапили на гарне місце біля моря. Там було багато великого каміння, і ми спостерігали мальовничий захід сонця.
Це один із найулюбленіших спогадів Данила Сергєєва про рідний Маріуполь. В останні роки місто швидко змінювало свій вигляд: з’являлися цікаві локації, відкривалися нові заклади.
Маріуполь. Фото Маріупольської міської ради
Проте це не єдине, за що хлопець так його любить. Головне – це люди, що оточували: родичі, друзі, знайомі, однокласники, команда з волейболу.
Я не планував все життя залишатися у Маріуполі, хотів поїхати за власним бажання. А не вимушено, – розповів він. – Моє серце зараз вдома. Дім є дім. Він найкращий.
Ранок 24 лютого мав би нічим не відрізнятися від інших ранків. Але того разу мама розбудила не в школу, а сказати, що почалася повномасштабна війна. Данило залишився з татом та маленькою сестричкою Міланою. Мама виїхала через роботу – вона військовослужбовиця.
Ми не думали, що буде настільки погано, – сказав він.
Світло, вода, газ, тепло зникло у перші ж дні. Щоб підзарядити телефони й планшети, вирішили переїхати до друзів родини у центр міста, у яких поки лишалася електрика.
Ми знали, що існує якийсь коридор. Але нам було страшно ним їхати. Там розстрілювали людей. Та і ми сподівалися, що все це швидко закінчиться і все буде так, як було раніше.
З того часу жили всі разом – семеро під одним дахом. Намагалися підтримувати один одного. По воду доводилося ходити за сотні метрів до криниці і стояти у довжелезних чергах.
Деякий час зливали воду з системи опалення. Вона була достатньо чиста, пили її. З їжею спочатку було все добре. Але коли росіяни наступали на наш двір, не було можливості щось приготувати. Продуктів ставало менше. Якось я знайшов у магазині купу шоколадок, і ми їли майже тиждень по шматочку. І по яблуку, що я купив на ринку. І все. Було дуже важко. Я сильно схуд.
Люди сильно змінилися, згадує Данило. З’явилися мародери та злодії. На вулиці страшно було ходити одному.
Хоча в таких обставинах розкриваються і хороші люди. Дуже зближаєшся із тими, з ким живеш. Бо у вас одна ціль – вижити.
Росіяни обстрілювали Маріуполь постійно. Від вибухів тряслися стіни у квартирі, де жили. Одного разу ракета влучила у двір, вщент згоріла бесідка. Тоді, на щастя, з людей ніхто не травмувався. Але не завжди так було, розповів Данило.
Було таке, що людина згоріла на вулиці. Ми прямо у дворі її ховали. Таких історій дуже багато. Але мені не хочеться про них згадувати.
Поки хлопець жив у Маріуполі, чим міг допомагав сусідам. У місті залишилося багато пенсіонерів та людей з інвалідністю. Данило приносив їм воду, клеїв вікна після обстрілів, збирав скло.
А одного разу врятував з-під завалів двох людей – батька та його доньку: дівчину, років 17 на вигляд.
Поки ми ховалися у підвалі 9-поверхового будинку, був "приліт". Я одразу побіг перевіряти, що там. Не знав, хто там живе. Там був чоловік, якого придавило плитою. У дівчини був забій голови. У мене була паніка. Все сталося на автоматі. Я розумів, що ніяк не можу це залишити.
За цей вчинок Данило Сергєєв став учасником акції "Діти – рятувальники-герої війни" та отримав відзнаку від Президента України Володимира Зеленського.
Данило Сергєєв отримує відзнаку
З Маріуполя хлопець та інші співмешканці виїхали 21 березня. Але евакуюватися було досить не просто. Труднощів додавав майже відсутній зв’язок.
16 березня ми стояли поруч із драмтеатром. Були біля церкви за залізним парканом. Знайшли там зв’язок і подзвонили мамі, сказати, що з нами все добре. І в цей момент було бомбардування театру. Потім встигли їй відписати, що ми цілі. А вона відправила СМС-ку, що по нас приїде тато Каті Олександр, з якою ми жили.
Чоловік пробував заїхати в місто три рази, але кожного разу його зупиняли українські військові на блокпостах. У Маріуполі було небезпечно, тривали активні бої за місто.
Наш двір брали жахливо довго. Були жорстокі бої. Я сидів у підвалі, у вухах дзвеніло і текла кров. Що робити: будинок горить, а на вулиці тебе розстріляють. Людина спробувала вийти та врятувати свою квартиру, загасити пожежу. Його розстріляли.
Коли вуличні бої стали менш активні, чоловіка таки пустили у місто. Він привіз воду, хліб та іншу їжу. Порадившись, все вирішили віддати тим, хто залишається.
Бо ми розуміли, що ми потім зможемо все це купити. Але в них немає абсолютно нічого. А там були пенсіонери, яким дуже потрібна допомога. Чоловік на візку. Ми їм віддали, вони плакали. У мене б була така ж реакція.
Спочатку виїхали в селище Мангуш Донецької області. Доїхали швидко, на блокпостах майже не зупиняли: військові пам'ятали чоловіка, який три дні намагався евакуювати свою доньку з її друзями.
Після Мангуша жили в різних містах. Були в Запоріжжі, Бердянську, Тернополі, Івано-Франківську. В Кропивницький приїхали взимку, місяці три тому.
Приїхали сюди у жахливу погоду. Ліхтарі не вмикалися на вулицях. Спочатку здавалося, що тут жахливо. Але потім сподобалося. Навіть друзів знайшов, – пригадав Данило.
Нині хлопець вчиться в природничому ліцеї та готується до іспитів. Мріє про власний бізнес в Україні. А пережите, розповів, повністю змінило ставлення до життя і поміняло цінності.
Додалося дисципліни. Змінилися ставлення до сім'ї, тепер з більшою вдячністю. Тому що цінуєш, коли втрачаєш. Я багато втратив. Втратив свій дім та близьких людей, з якими, можливо, ніколи не побачуся. Вони живі, але зараз далеко.
Також є мрія ще раз поїхати в Маріуполь, коли місто почнуть відбудовувати після перемоги.
Коли ми його повернемо, я подумав, що навіть не згадаю тих старих вулиць. Бо все вже буде по-іншому.
Фото Данила Сергєєв
Читайте також: Без батьків та в чужій області: як на Кіровоградщині живуть сироти та позбавлені опіки діти-переселенці
Головне сьогодні
