Вважалось, що в Радянському союзі сексу і наркотиків не було. Але секс все ж таки підвищував демографію, а в Середній Азії буяли конопляні поля.
Дещо було і в Україні. Треба сказати, що наркотики гуляли переважно в кримінальному світі, і стаття в кримінальному кодексі, хоча і була присипана порохом, але існувала. Відверто стверджую, що з 1965 року і протягом десятка років карних справ по цим злочинам в нашій області не порушували. Хоча міліція спалювала виявлену наркосировину, а саме мішки з маковою соломкою. Зізнаюсь, і сам це робив, бо така була установка керівництва УМВС області.
Загалом так діяли і співробітники інших райвідділів міліції. Тобто практики і методики документування злочинів у сфері наркотичного обігу у нас, м’яко кажучи, не існувало. Тому історію, про яку я згадав із розмови з полковником міліції у відставці Валерієм Степановим, можна віднести майже до фантастично-детективного жанру.
…Якось весною 1976 року прибиральниця приміщень збуту Кіровоградської виправної колонії №6 почула ввечері звуковий сигнал телефонного апарату. Вона зняла слухавку, а у відповідь – мовчання. Так повторилось кілька разів. Звичайно, це спонукало жіночку про все розповісти керівництву.
Оперативні співробітники «шістки» зрозуміли, що хтось таємно підключався до телефонного кабелю, через що блокується канал зв’язку. Оперативники колонії разом із співробітниками карного розшуку УМВС області підключили до телефонної лінії портативний магнітофон, з допомогою якого протягом десяти днів зібрали записи переговорів між ув’язненим та абонентом у місті. В їх розпорядженні опинилось аж чотири аудіо касети, на яких йшлося про «огорожний трафік» наркотиків, зокрема маріхуани.
Перекидання через огорожу всіляких речей було і раніше в колонії, але заплановані операції з наркотиками неабияк сполохали адміністрацію «шістки». За фактом протиправних телефонних перемов порушили кримінальну справу в УМВС, яку і доручили молодому слідчому Валерію Степанову. І хоча з тих пір пройшло майже 40 років, він і досі добре пам’ятає всі подробиці.
На той час Степанов мав деякий досвід боротьби з розповсюдженням наркотиків на території колонії.
– Тоді наркотики не були поширеним явищем у злочинному світі, принаймні у нас, – згадує ветеран слідства. – А правоохоронці зі свого боку не мали достатнього досвіду боротьби із заразою. Панувала така думка, що в Україні розповсюдження і вживання наркотиків – рідкісне явище.
Саме з моменту перекидання наркотиків до «шістки», а це колонія суворого режиму, міліція, а точніше – карний розшук і слідчий підрозділ, набули неоціненного досвіду переслідування зловмисників.
Ретельно вивчивши записи телефонних розмов, спільними зусиллями оперативники «шістки» і карного розшуку УМВС вирахували основних осіб із засуджених, які могли бути причетними до перекидання наркотиків, і передали їх Степанову. Одним із перших підозрюваних був молодик Олександр К., який втретє відбував покарання за злісне хуліганство. Потрапив він до кола підозрюваних через те, що мав професію телефоніста і, закінчив профтехучилище за цією спеціальністю. Більш того, адміністрація ВТК №6 використовувала його як спеціаліста з телефонізації колонії. Йому навіть видали телефонну трубку з номеронабирачем.
Саме з цим приладом можна було підключитись до вільної телефонної мережі, а потім і розмовляти з будь-яким абонентом міста, але при цьому заблокувавши апарат, який знаходився на цій лінії. Треба зазначити, що на той час мобільного зв’язку не існувало, це зараз в’язні колонії нелегально користуються мобільними телефонами. А тоді це була недосяжна мрія.
Прослуховуючи аудіо касети, оперативникам «шістки» здався дуже знайомим голос абонента з міста. Він міг належати товаришу і співкамернику головного підозрюваного – Дмитру К., який тільки звільнився з колонії.
Чому оперативники швидко виявили абонента? Тому що його видавав дефект мови, а саме – значна шепелявість. Перевірка оперативними шляхами підтвердила версію співробітників колонії. Але як процесуально це оформити, розуміння не було. Чинне законодавство на той час відповіді на питання ідентифікації голосу не давало. А сподіватись на те, що підозрювані дадуть правдиві свідчення не було сенсу.
В українській міліції і прокуратурі до 1976 року випадків ідентифікації злочинців по запису голосу не існувало. У зв’язку з цим треба було самим вирішувати це складне питання. Керівництво УМВС направило до Києва заступника начальника слідчого відділу УМВС Володимира Матвієнка, як дуже досвідченого і кваліфікованого професіонала, у вищу школу міліції за допомогою. Там Володимир Миколайович познайомився із завідувачем кафедри криміналістики, професором Олексієм Колісниченко та доцентом, який саме писав дисертацію з подібної теми, і якому якраз не вистачало практичних матеріалів. Ось так практики і наука непередбачено зустрілись. І що цікаво, від цього знайомства народилась вперше в Україні методика ідентифікації особи по голосу. Це був без перебільшення прорив в криміналістиці.
Відомий вчений-криміналіст, доктор юридичних наук разом зі своїм аспірантом приїхав до Кіровограда, де і почали вирішувати на практиці проблему. Вчені мужі вищої школи міліції попросили спеціалістів кафедри електроніки і кібернетики Київського політехнічного інституту допомогти розробити відповідний прилад. Через деякий час технарі оголосили про створення пристрою, здатного провести експертизу магнітофонних записів голосів людей. Таким чином Володимир Матвієнко спромігся надати кримінальній справі вихід із скрутного становища.
Почалася основна робота по кримінальній справі. Треба було відібрати зразки голосу у підозрюваних.
– Контингент, з яким ми зіткнулись, – це неодноразово раніше засуджені за тяжкі злочини, тому ми, звичайно, не могли надіятись, що хтось із них добровільно розповість про обставини справи, хто є власником голосу на аудіо касетах, – продовжує свої спогади полковник міліції у відставці Валерій Степанов.
Учасники слідчої групи приступили до відбору у підозрюваних зразків голосів. Здійснювали цю роботу аналогічно відбору зразків почерку в кінофільмі «Місце зустріч змінити не можна». У деяких випадках на магнітофон записували розмови з підозрюваним на абстрактні теми. Степанов попереджав фігурантів, що розмова з ними записується на магнітофон, але не всі погоджувались на цю процедуру.
Так, головний підозрюваний Олександр К. розмовляти на магнітофон категорично відмовився. До слова, він повністю заперечував те, що перекидав на зону наркотики, а також причетність до маніпуляцій з телефонною лінією у відділі збуту колонії. Довго з ним йшли перемови. В останній раз Степанов запропонував колишньому засудженому наступне: «Якщо ти заявляєш, що за тобою ніякої провини не має, що ти нічого кримінального не здійснював, так чого тобі лякатись розмови на магнітофон? Повтори в мікрофон: я не маю ніякого відношення до операції з телефонною лінією в колонії і ніколи не займався перекиданням наркотиків до «шістки».
Останньому нікуди було діватись, і він дав згоду. По-іншому поставився до магнітофонного запису колишній співкамерник Олександра Дмитро К. Коли слідчий Степанов вмикнув магнітофон і дав йому прослухати фрагмент запису з його голосом (а він був із вищевказаним дефектом мови), останній після деяких заперечень зізнався. Більш того, він показав таксофони на залізничному вокзалі і в центрі міста, звідки велись протиправні розмови. Для максимальної автентичності Степанов записував зразки голосу Дмитра К., і додатково знімав його на відеокамеру на фоні згаданих таксофонів.
Затриманий дав свідчення і про те, як він діставав пакети з маріхуаною своєму дружбану. Для цього в зазначений день він під’їздив на мотоциклі на вулицю Яновського. А потім з розбігу перекидав через колючий дріт наркотичну посилку, вагою від півкілограма до кілограма. А там на зоні їх приймав особисто Олександр, або його співкамерники. Наркотичне зілля той іноді вживав особисто, а більшу частину збував іншим засудженим або розраховувався за свої борги.
З чим прийшлося зустрітися Валерію Олександровичу при розслідування цієї справи, так це ще з жаргоном, на якому спілкуються злочинці. Він, скажімо так, зовсім не зрозумілий стороннім особам. Самі злочинці називають його «блатною музикою», «блатною мовою» або «фенею».
– На «фені» говориш? – запитують вони співрозмовника.
Якщо відповідає схвально, то з їхньої розмови далеко не кожен зрозуміє, про що йдеться. Наприклад, «академія» означає тюрму, «краватка» – зашморг, «вінець» – народний суд, «аркан» – обвинувачення. Взагалі, певним запасам кримінального жаргону володіють, в першу чергу, слідчі, а вже потім інші. Можливо, це більше стосується позавчорашніх слідчих. Адже, щоб швидше схилити підозрюваного із тих, хто вже відбував покарання в колонії, до відвертої розмови, оперативники вживали «феню». Жаргон треба було знати і тому, що з його допомогою правопорушники вступали в злочинну змову, до нього вони вдавались при очних ставках, при випадкових зустрічах з співучасниками, попереджаючи про можливу небезпеки і т.п. Ніхто із допитуваних Степановим слово наркотики не вживав, а називав їх «травою» або «косяком». Стан після вживання наркотиків один засуджений охарактеризував так: «забил косяк и нищак». Тому Валерію Олександровичу довелось брати уроки злочинного жаргону у засуджених.
– Я бачив, як у цих людей очі світились від поваги до мене і від гордості до себе, – каже Валерій Степанов. – Вони відчували хоча б якусь перевагу перед слідчим, бо вони «по фене болтают», а «гражданин начальник – не умеет». Згадую, як один із засуджених так розчулився, що в ході розмови прямо в кабінеті дістав із шкарпетки «косяк» щоб його показати слідчому.
Ось таким чином засуджені допомогли Степанову розслідувати кримінальну справу і представити суду термінологію жаргону, який вживали особи, що проходили по справі.
Взагалі, ця справа зробила певний прорив в радянській криміналістиці. Завдяки спільним зусиллям кіровоградської міліції і, зокрема, Матвієнка і Степанова, а також вчених Київської вищої школи міліції і Київського політехнічного інституту була проведена перша в Україні фоноскопічна експертиза. Водночас провели судово-акустичну експертизу, яка повинна була дати відповідь на питання чи не існує в аудіо касетах монтажу. Всього по справі було притягнуто до кримінальної відповідальності четверо вже засуджених із «шістки» і трьох – з волі. Вони одержали покарання від 5 до 8 років.
– Якщо б не фоноскопічна експертиза, всі особи стовідсотково уникли б кримінальної відповідальності, – резюмує Валерій Степанов. – Наступного року наш досвід роботи по цій справі був узагальнений і опублікований в методичному виданні МВС України «Слідча практика». До нас приїздили за досвідом слідчі з інших регіонів республіки, а передусім із Одеси. А ще пізніше таку експертизу стали проводити і по всьому Радянському Союзу.
Веніамін Янішевський, полковник міліції у відставці, член Громадської Ради УМВС
22 липня
