Як називали міста Кіровоградщини: факти, версії та легенди

У Кіровоградській області дванадцять міст: Кропивницький, Олександрія, Знам’янка, Світловодськ, Бобринець, Гайворон, Долинська, Новоукраїнка, Благовіщенське, Мала Виска, Новомиргород і Помічна.

Цікаво, що Голованівськ, який після адміністративної реформи став центром Голованівського району, офіційно має статус селища, а не міста.

Назви міст здаються звичними й зрозумілими. Але за ними приховуються імена землевласників, релігійні символи, давні назви річок, військові формування, залізничні станції та політичні рішення різних епох.

Походження одних назв підтверджують документи. Щодо інших існують більш або менш обґрунтовані гіпотези. Є й популярні місцеві легенди, які звучать переконливо, але не завжди витримують перевірку джерелами.

Спробуємо відокремити встановлені факти від версій і переказів та з’ясувати, що насправді можуть розповісти назви міст Кіровоградщини з глибини століть.

Місто світла та води: ім’я громади з 400-річною історією

На старих картах, коли значна частина території сучасної Кіровоградщини позначалася як Дике Поле або майже незаселені степові простори, придніпровський Крилів уже існував.

Сьогодні стародавній Крилів-Новогеоргіївськ переважно лежить під водами Кременчуцького водосховища. Водночас окремі території, що належали до Крилова та його околиць, увійшли до меж сучасного Світловодська.

Крилів був одним із найдавніших населених пунктів на території сучасної Кіровоградщини, який мав міський статус. Дивно, що про це згадують не так часто, адже йдеться про громаду з надзвичайно глибокою історичною традицією, що виникла на межі Степу й Лісостепу.

Виникнення придніпровського Крилова відносять до початку XVII століття. Невдовзі поселення отримало міські права та привілеї за Магдебурзьким правом. За однією з обґрунтованих версій, до його заснування й розвитку був причетний магнат Речі Посполитої, руський воєвода Ян Данилович.

Крилів був невеликим прикордонним містом, життя якого нерідко нагадувало перебування на пороховій діжці. Але поступово воно набуло торговельного значення й стало митним осередком.

Із XVIII століття фактично існували два Крилови: місто Крилів на підконтрольній Речі Посполитій території та Крилівська слобідка, або Крилівський шанець, у межах Російської імперії.

Згодом старе місто перейменували на Новогеоргіївськ. Після початку будівництва Кременчуцької ГЕС його історичним і демографічним спадкоємцем фактично став сучасний Світловодськ.

На різних етапах нове поселення називали Новим містом, Хрущовом, а згодом — Кремгесом. Під час спорудження нового міста використовували навіть матеріали з розібраних будинків та громадських споруд Новогеоргіївська. Приміське село Нагірне також пов’язане з територією старого Крилова-Новогеоргіївська.

Назву Світловодськ місто отримало 23 червня 1969 року.

Існують різні спогади й версії щодо того, як саме обирали нове ім’я. Але зміст самої назви досить прозорий: «світло» нагадує про електроенергію, яку виробляє гідроелектростанція, а "вода" — про Дніпро та Кременчуцьке водосховище.

Під час будівництва Кременчуцької ГЕС більшу частину Новогеоргіївська затопили, а його мешканців переселили. Сучасний Світловодськ сформувався і як нове поселення будівельників станції, і як спадкоємець громад, переселених із територій, що опинилися в чаші "нового нашого моря", як влучно назвав водосховище дослідник історії міста Олег Бабенко.

А от походження назви Крилів залишається загадковішим.

За однією з версій, вона може бути пов’язана зі словом "крило", яке в українській мові, крім прямого значення, асоціюється із захистом, опікою та заступництвом. Для прикордонного міста така семантика виглядає привабливо, хоча сама по собі ще не доводить походження топоніма.

Інша версія припускає присвійне походження назви — від прізвища або прізвиська людини Крило. У такому разі Крилів означав би буквально поселення Крило.

Є й третя гіпотеза — назва могла бути перенесена з інших руських земель Речі Посполитої. Kryłów на Холмщині, що нині розташований у Польщі, існував значно раніше від придніпровського Крилова.

Отже, сучасне ім’я Світловодська пояснюється досить легко. А от його чотирьохсотлітній історичний попередник досі залишає дослідникам топонімічну загадку.

Знам’янка і Благовіщенське — наші Сан-Франциско

Мабуть, не всі пасажири залізниці, купуючи квиток до станції Знам’янка, замислюються, що назва цього міста має релігійне походження.

Йдеться не про "знак" у побутовому розумінні й не про "знам’я", а про Знамення Богородиці — один із шанованих у православній традиції образів Божої Матері.

Знам’янка виникла не пізніше 1869 року як залізнична станція. Назву вона отримала від сусіднього села Знам’янка, яке нині називається Знам’янкою Другою.

Історичне поселення виникло раніше. Його заснування пов’язують із переселенцями-старообрядцями, які прибули сюди у XVIII столітті.

За поширеною версією, частина переселенців походила з Орловщини, а сама назва могла бути пов’язана з особливим шануванням ікони Божої Матері "Знамення".

Ікона "Знамення" зображує Богородицю з піднятими в молитві руками, а на її грудях — Христа в круглому медальйоні. Такий образ тлумачать як знак Божої присутності й заступництва.

Він близький до іконографічного типу Оранти — Богородиці, яка молиться з піднятими руками. Один із найвідоміших образів Оранти в Україні зберігся у Софійському соборі в Києві.

Старовіри були окремою релігійною спільнотою, яка дотримувалася обрядів та церковних традицій, що існували до реформ патріарха Никона. Вони вважали ці зміни відступом від давнього православного обряду.

Такі переселенці приносили в наш край не лише свої звичаї, побут і релігійні переконання, а й назви, які могли зберігатися століттями.

Ще одне місто області має релігійну назву — Благовіщенське.

Місто виникло біля Грушківського цукрового заводу. У документах кінця XIX століття поселення називали висілком Грушківського цукрового заводу. Поступово навколо підприємства сформувалося робітниче селище.

У місцевих історичних довідках існують розбіжності щодо того, коли саме почала використовуватися назва Благовіщенське. Одні джерела називають так раннє робітниче поселення, інші пов’язують його попередню історію насамперед із назвами Грушка та Грушківка.

У радянський період населений пункт отримав назву Ульяновка — від прізвища Володимира Ульянова, більш відомого під псевдонімом Ленін.

19 травня 2016 року Верховна Рада перейменувала Ульяновку на Благовіщенське.

Так місто позбулося назви, безпосередньо пов’язаної з радянським політичним діячем, і повернуло ім’я, яке місцева історична традиція відносить до ранніх назв поселення.

"Благовіщенське" походить від Благовіщення — християнського свята, присвяченого звістці архангела Гавриїла Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа.

Тож Знам’янка і Благовіщенське — це своєрідні "Сан-Франциско" Кіровоградщини.

Як у назві американського міста збереглося ім’я святого Франциска, так у назвах наших міст — Знамення Богородиці та Благовіщення.

Отже, за давно звичними назвами приховується не лише географія, а й виразний релігійний спадок.

Кропивницький — Єлисаветград: козаччина та імперія

Обласний центр Кіровоградщини перейменовано на Кропивницький постановою Верховної Ради 14 липня 2016 року.

Відтоді область зберігає назву Кіровоградська, тоді як її адміністративний центр має декомунізовану назву.

Походження сучасного імені зрозуміле: це пошанування одного з корифеїв українського театру — драматурга, режисера, актора й одного із засновників українського професійного театру Марка Кропивницького.

До цього місто послідовно називалося Єлисаветградом, Зінов’євськом, Кіровим і Кіровоградом.

Традиційною датою початку міської історії Кропивницького вважають 1754 рік, коли почали споруджувати фортецю святої Єлисавети. Біля неї сформувалося поселення, яке згодом отримало міський статус і назву Єлисаветград.

Проте історія території сучасного Кропивницького почалася раніше за імперську фортецю.

До її появи тут уже існували козацькі хутори та слободи. Кущівка, Завадівка, Лелеківка й інші поселення згодом стали частинами більшого міського організму.

Формування одного населеного пункту з кількох дрібніших — типовий процес у розвитку міст. Подібні явища можемо побачити і в історії інших міст Центральної України.

У першій половині XVIII століття землі, де нині розташований Кропивницький, активно освоювали козаки Миргородського та Полтавського полків.

Тому тут варто розрізняти два процеси: давню історію заселення території сучасного міста та формування адміністративного міського центру біля фортеці.

Фортеця дала майбутньому Єлисаветграду адміністративний імпульс і першу тривалу офіційну міську назву. Але вона не була початком постійного заселення всієї території нинішнього міста.

Саме тому історія Кропивницького, як і історія Дніпра чи Запоріжжя, складніша за стару імперську або радянську формулу: «виникла фортеця — виникло місто».

Якщо говорити без зайвих емоцій, фортеця святої Єлисавети є важливою точкою відліку саме історії Єлисаветграда як адміністративного міського центру. Але козацька колонізація цієї території розпочалася раніше.

Тому питання про те, від якої саме події вести історію сучасного Кропивницького, значно складніше за механічне повторення однієї традиційної дати.

Олександрія: від козака Усика до повітового міста

Найдавнішою відомою назвою сучасної Олександрії була Усівка або Усиківка.

Це спочатку невелике козацьке поселення існувало не пізніше 1746 року.

Одним із ранніх документально відомих мешканців і власників хутора був виборний козак Кременчуцької сотні Миргородського полку Грицько Усик, який проживав тут із численною родиною. Саме з його прізвищем пов’язують назву Усиківка — присвійну назву поселення Усика.

Після створення Нової Сербії тут існували Усівський і Березівський шанці. У 1758 році поселення отримало ротну назву Бечея.

1784 року майбутнє місто отримало статус повітового й було перейменоване на Олександрійськ. Згодом закріпилася інша форма назви — Олександрія.

У 1795–1806 роках виникла ще одна топонімічна плутанина: Олександрією тимчасово називали Крилів, а сучасна Олександрія знову стала казенним поселенням Усівка.

1806 року Олександрія повернула статус повітового центру і відтоді зберегла сучасне ім’я.

Звідки така химерна назва?

Є кілька версій.

Одна з них пов’язує назву з Олександром Павловичем — онуком Катерини II та майбутнім російським імператором Олександром I. Саме так походження назви трактує Український інститут національної пам’яті.

Проте це залишається гіпотезою: документа, який прямо пояснював би мотив такого найменування, наразі не виявлено.

Є також версія, що назва могла бути пов’язана з Олександрою Павлівною — однією з онучок Катерини II.

Інші гіпотези пов’язують ім’я міста з особами, які мали ім’я Олександр або Олександра, а також з Олександрійським гусарським полком.

Прямого документа, який дозволив би остаточно поставити крапку в цій суперечці, поки немає.

Існує й ширше пояснення: назва могла бути частиною моди кінця XVIII століття на античні та елліністичні топоніми, якими тоді щедро наділяли нові міста Півдня та центральноукраїнських степів.

Отже, ми точно знаємо, коли з’явилося ім’я Олександрійськ. А от відповідь на запитання, на честь кого або чого його дали, досі залишається відкритою.

Мала Виска: місто з дуже давньою назвою річки

Історичною датою виникнення Малої Виски донедавна вважали 1752 рік.

Обґрунтовану версію щодо виникнення першого поселення на території нинішньої Малої Виски у другій половині 1750-х років обстоює краєзнавець і автор видання з історії міста Борис Шевченко.

Він пов’язує початок поселення з діяльністю командира Нової Сербії генерал-лейтенанта Івана Хорвата, який заснував у цій місцевості хутір. Згодом поселення отримало статус слободи й назву Хорватова Виска.

Отже, одна частина назви була пов’язана з прізвищем Хорвата, а інша — з річкою Вись.

Щодо походження самого гідроніма існують різні мовознавчі гіпотези.

Основу "вис-" або "віс-" пов’язують із дуже давнім пластом слов’янської, а можливо, й індоєвропейської гідронімії. Дослідники шукають паралелі зі словами, що могли позначати воду, вологу або течію.

Проте точна етимологія назви Вись залишається дискусійною.

І це, мабуть, найцікавіше: сучасне місто виникло у XVIII столітті, а назва річки, яка дала йому ім’я, очевидно належить до значно давнішого мовного шару.

Бобринець: місто бобрів чи графська вотчина?

Перша відома письмова згадка про населений пункт Малий Бобринець датується 1767 роком.

А от походження його назви остаточно не з’ясоване.

Одна з найпопулярніших легенд пов’язує Бобринець із родом Бобринських. Звукова подібність назв зробила цю версію дуже популярною, її повторюють різні енциклопедичні та краєзнавчі видання.

Проте сама по собі схожість слів нічого не доводить, а переконливого документального підтвердження такого походження назви немає.

Інша версія пов’язує поселення з річкою Бобринкою, що протікає через місто. Назва річки, своєю чергою, могла походити від слова "бобер".

Подібні назви водних об’єктів і поселень відомі в різних регіонах України.

Однак і ця версія поки залишається гіпотетичною етимологічною реконструкцією.

Бобри справді живуть на місцевих річках, будують загати й виступають природними регуляторами водного режиму. Але сама присутність цих тварин ще не означає, що саме вони дали ім’я населеному пункту.

Тому Бобринець залишається одним із тих міст, де красива легенда поки що випереджає документ.

Остаточну відповідь, звідки походить його назва, ще мають знайти дослідники минулого краю.

Гайворон — місто чорного птаха

Найімовірніше, назва Гайворона походить від давнього українського слова "гайворон".

Так називали чорного птаха з родини воронових — грака.

Саме таку версію наводить "Енциклопедія сучасної України", хоча й не подає її як остаточно доведену.

Назви, утворені від птахів, не є рідкістю. На карті України можна знайти Лебедин, Соколівку, Журавлівку, Воронівку та чимало інших подібних топонімів.

Вони могли виникати через характерну для місцевості фауну, давні мисливські угіддя або символічні уявлення мешканців.

Існує також версія присвійної назви.

Гайворон міг отримати ім’я від прізвища чи прізвиська людини. Прізвище Гайворон відоме в Україні й саме походить від назви птаха.

Отже, "пташине" походження залишається найбільш переконливим.

Але ми не знаємо напевно, чи поселення назвали безпосередньо через граків, чи спочатку назва птаха перетворилася на людське прізвисько або прізвище, а вже потім — на топонім.

Долинська: назва не від долини

Долинська належить до міст, історія яких безпосередньо пов’язана із залізницею.

1873 року на новозбудованій лінії Знам’янка — Миколаїв відкрили станцію Долинська.

Найбільш обґрунтована версія пов’язує назву не з навколишніми долинами, а з прізвищем місцевої землевласниці Долинської.

За краєзнавчими дослідженнями Віктора Маруценка, йдеться про Ольгу Федорівну Долинську.

Частина залізничної колії та станційного водогону проходила через її володіння. Поблизу хутора Водяного залізничники спорудили ставок, звідки брали воду для парових котлів паровозів.

Поруч зі станцією, на землях поміщика Кефали, виросло поселення Кефаліне, або Кефалівка.

1920 року його перейменували на Шевченкове.

Отже, станція Долинська й селище Шевченкове певний час існували поряд, але мали різні назви.

Зростання станції та селища поступово перетворило їх на єдиний населений пункт. У серпні 1944 року Шевченкове перейменували на Долинську — за назвою залізничної станції.

1957 року поселення отримало статус міста.

Можливо, саме сприяння Ольги Долинської будівництву й розвитку залізничної інфраструктури стало причиною того, що станція отримала її прізвище.

Так чи інакше, маємо цікавий випадок: спочатку ім’я отримала залізнична станція, а вже через десятиліття її назву успадкувало ціле місто.

Новоукраїнка: місто з українською назвою, але імперським змістом?

Назва Новоукраїнка звучить дуже по-сучасному. Але її історія значно складніша, ніж може здатися.

У 1770-х роках невеликий напіввійськовий населений пункт називали Павлівськом, а згодом — Новопавлівськом.

Тут розташовувалися ротне поселення і штаб військового підрозділу. Місто сформувалося на берегах річок Чорний Ташлик, Грузька та Помічна.

2 квітня 1832 року було оголошено "высочайшее повеление" "О переименовании некоторых городов и селений, в коих расположены штабы кавалерийских полков".

У переліку перейменованих населених пунктів був і майбутній районний центр.

Так посад Новопавлівськ, де розташовувався штаб Українського уланського полку, отримав назву Новоукраїнка.

Отже, слово "Українка" в цій назві первісно позначало не українську державність і не етнічний склад поселення, а назву військового підрозділу Російської імперії.

І тут історія стає ще цікавішою.

У преамбулі згаданого повеління висловлювалася вдячність уланським і кірасирським частинам за їхню службу, зокрема в контексті придушення Польського повстання 1830–1831 років.

Сам документ не говорить, що Новоукраїнку назвали безпосередньо "на честь придушення повстання". Причиною конкретного найменування була назва Українського уланського полку.

Але політичний контекст документа очевидний.

І тому тут виникає вже не лише історичне, а й сучасне питання: як нам оцінювати топонім, який звучить цілком українським, але народився всередині військово-адміністративної системи Російської імперії?

Однозначної відповіді на нього історичний документ дати не може. Це вже питання нашого сьогоднішнього ставлення до минулого.

У документах XIX — початку XX століття траплялися паралельні форми Новопавлівськ, Павлівськ і Новоукраїнка.

Точного акта, після якого стара назва остаточно зникла з офіційного вжитку, поки не виявлено.

У документах 1920-х років уже переважала Новоукраїнка, а 1938 року населений пункт отримав статус міста зі збереженням цієї назви.

Помічна: залізниця, коноплі та "болотиста" низина

Народна легенда пояснює назву Помічної словом "поміч".

За переказами, станція нібито допомагала подорожнім або місцеві жителі приходили їм на допомогу.

Версія красива.

Але є одна проблема: назва Помічна існувала задовго до появи залізниці.

Річку Помічну як притоку Чорного Ташлика згадував у записах про подорож 1774 року природознавець Йоганн Антон Гюльденштедт.

Отже, станція, а потім і місто отримали назву від річки, а не навпаки.

А звідки взялася назва самої річки?

Існують дві основні гіпотези.

За першою, вона може бути пов’язана з діалектним словом "помок". Так могли називати зв’язані снопи конопель, які притискали дерном і вимочували у воді.

Коноплі використовували для виготовлення полотна, мотузок та інших необхідних у господарстві виробів.

За іншою версією, назва походить від давнього слова на позначення низинної, мокрої або заболоченої місцевості.

Обидва пояснення пов’язані з водою та природними особливостями річкової долини.

Але жодне поки що не підтверджене остаточно.

Тому історія Помічної — хороший приклад того, як народна легенда може бути набагато молодшою за саму назву, яку вона намагається пояснити.

Новомиргород: новий Миргород у степовому Задніпров’ї

Появу Нового Миргорода пов’язують із переселенцями з Миргородщини та козацьким середовищем Миргородського полку.

У середині XVIII століття сюди переселялися вихідці з Гетьманщини, а історія формування нового поселення пов’язана також із діяльністю миргородського полковника Василя Капніста.

Назва, найімовірніше, була перенесеною.

Новий Миргород у степовому Задніпров’ї мав нагадувати про старий Миргород на Полтавщині, звідки походила частина переселенців.

Так виник Новий Миргород, а згодом — Новомиргород.

У 1752–1764 роках тут розташовувався один із полків Нової Сербії та його перша рота. 1753 року спорудили земляну фортецю.

Назва Новомиргорода належить до найпрозоріших топонімів області.

Вона зберігає пам’ять про Миргородщину, козацький світ Гетьманщини та переселенців, які брали участь у новій хвилі колонізації центральноукраїнських степів.

То що ж насправді ховається у назвах наших міст?

Навіть цей короткий нарис про назви міст сучасної Кіровоградщини дає зрозуміти, що назва міста зазвичай не є простим відтворенням імені людини чи природних особливостей краю. Це складне поєднання й нашарування історичних подій, процесів і людських уявлень, що накопичувалися століттями, а іноді сягають значно давніших часів. Частину з них сьогодні ми вже не можемо відтворити з цілковитою певністю. Саме загадковість деяких назв і спонукає шукати відповідь на запитання: чому люди, які жили на цій землі задовго до нас, назвали своє поселення саме так, а не інакше?

У назвах можуть одночасно співіснувати сліди козацької України й імперської епохи, християнські образи та надзвичайно давній слов’янський мовний пласт. Народні легенди, прізвища перших поселенців і землевласників, назви річок, військових формувань і залізничних станцій — чого тільки немає в цьому глибокому історичному спадку.

Якщо уважно придивитися до історії міст Кіровоградщини, стає зрозуміло й інше: назва далеко не завжди народжується разом із самим містом.

Іноді вона значно старша за нього й переходить у спадок від річки, урочища чи давнішого поселення. Іноді, навпаки, громада існує десятиліттями або століттями, змінюючи одне ім’я за іншим. А буває й так, що старе поселення фізично зникає, але його історія продовжується вже в іншій громаді.

Саме тому назви наших міст — це не паспорти з однією правильною "датою народження" й одним незмінним ім’ям. Це історичні палімпсести, де кожна нова епоха пише свої слова поверх попередніх, але старі написи все одно проступають крізь них.

І, можливо, найцікавіше питання тут навіть не в тому, звідки походить назва.

Набагато цікавіше — які глибинні шари нашої історичної пам’яті ми щоразу повертаємо до життя, просто вимовляючи назву свого міста.

---

Віктор Голобородько, член Національної спілки краєзнавців України, журналіст

---