Попри війну, повітряні тривоги й відсутність фінансування, у селах Кіровоградщини досі працюють люди в музеях та бібліотеках, які тримають пам’ять про історію громади. Їхні працівники подеколи без зарплат, без опалення і часто без підтримки продовжують відкривати двері, проводити зустрічі, збирати історії та навчати дітей.
У межах проєкту “Ми не закрились, бо це про нас” Точка доступу поговорила з музейницями та бібліотекарками області — людьми, які присвятили своїй справі десятки років, а дехто — усе життя. Ми розпитали їх про віру, людей, заради яких вони залишаються, і про те, що зберігає життя їхніх громад — експонати, книги й історії.
Про Злинку часто говорять як про село поруч із Каскадами. Та в ньому є ще одне місце, куди навідуються туристи – це місцевий музей.
Злинський музей історії села пережив кілька переїздів, пограбувань і роки забуття. У 2009-му в кімнаті сільради його експонати лежали не впорядковано й без опалення. Люди відмовлялися там працювати через відсутність зарплатні. Учителька молодших класів та депутатка сільради Ольга Голованова спершу взялася прибрати в музеї: носила документи додому, розкладала матеріали за періодами, шукала прогалини й джерела.
“В якийсь момент мені стало соромно: я вчу дітей, а сама не знаю історії власного села. Узяла папки, розклала по епохах — і побачила білі плями. Вирішила її вивчити, дослідити”.
Відтоді Ольга Голованова взялася відроджувати музей і водночас досліджувати невідоме: працювала з архівами, збирала карти, консультувалася з істориками й архівістом Анатолієм Пивоваром, щоб скласти цілісну історію Злинки. Результатом цієї роботи стала її книга “Злинка від витоків до сьогодення”, яка у 2013 році здобула першу премію імені Ястребова.
Але коли у 2020-му Злинка стала центром громади, постало питання звільнення приміщення музею.
“Я розуміла, що мені вже треба виходити звідти, 11 років мені ніхто нічого не платив. Працювала на ентузіазмі, альтруїзмі й власних коштах”.
Тоді музей не закрили, а перевезли до школи й розмістили у фойє, сільрада профінансувала ремонт і нові стенди (близько 20 тисяч гривень). Музей облаштовували всією школою: разом розмістили експонати на стінах, повісили на колони портрети земляків і зробили скляні двері, щоб діти з коридору бачили музей усередині.
“Музей має бути серед дітей — тоді він дихає. За кожною річчю я знаю історію і людину, яка її передала. Скляні двері — щоб люди, які проходять, бачили, що тут є життя, і заходили на екскурсію”, – каже Ольга Голованова.
Пані Ольга — єдина працівниця, сам музей працює за запитом, коли хтось просить провести екскурсію.
Колекція поєднує місцеві “родові” речі жителів та археологію. Найдорожча для Ольги — скриня родини Сісмієвих, привезена першопоселенцями-старообрядцями.
Поруч — лестовка (різновид чоток) і “підручник” — килимок з 12 різнокольоровими клаптиками тканини, що символізують 12 апостолів. Його клали під руки під час земних поклонів. Чільне місце в музеї займає відреставрована світлина 1913 р. — відкриття пам'ятника Олександру ІІ, який скасував кріпосну залежність, а згодом і військові поселення, яким було містечко Новоукраїнськ (Злинка).
В Археологічній експозиції є зуби мамонта, крем’яні відщепи, молоти і сокири давніх людей, вістря для списа зі “Скіфського святилища”, знайдений на місцевих Каскадах, а також матеріали про десятки курганів навколо села.
“Ці речі доводять: територія була обжита з прадавніх часів”, — пояснює музейниця.
Повномасштабне вторгнення змусило тимчасово “згорнути” експозицію: цінні речі сховали, школа стала пунктом незламності та осередком допомоги переселенцям. З поверненням очного навчання музей відкрили знову — і доповнили блоком про сьогоднішню війну.
Військові-земляки привозять деактивовані трофеї: гільзи, порожні тубуси РПГ, уламки снарядів, навіть мотор від ракети “повітря–повітря” (бойова частина розірвалася за селом).
“Усі воєнні експонати — безпечні й деактивовані. Дітей тягне саме до цієї експозиції: вони бачать, чим є війна насправді, і чому треба дякувати захисникам. Це виховання пам’яттю, а не гаслами”, – каже Ольга.
Музей — не тільки про перегляд стендів, зазначає музейниця. Тут проводять уроки “Я досліджую світ”, віртуальні подорожі українськими музеями, гурток "Юні краєзнавці", готують роботи до Малої академії наук учнівської молоді та різних краєзнавчих конкурсів.
Улітку приїздять випускники різних років, люди приносять речі — сорочки, хустки, рушники, глечики. Музей також вшановує загиблих і підтримує військових — створені персональні прапори, стенди героїв, бере участь у пробігу “Біжу за Героїв України”, організовує ярмарки й збори, наприклад, нещодавно зібрали 20 тисяч гривень на авто для бійця.
Найбільші виклики нині — повітряні тривоги, через які інколи зриваються екскурсії старшокласників, і безпекові обмеження: про деякі речі воліють не розповідати публічно, аби не привертати зайвої уваги. Грошей для музею майже не потрібно: Ольга купує дрібниці власним коштом. Крім того, продовжує збирати експонати.
“За кожною річчю я знаю історію і людину, яка її передала”, — каже вона.
Для Ольги Голованової фраза “ми не закрились” щоденна практика. Вона пояснює це так:
“Музей — скарбниця, де зберігається пам’ять поколінь; місце, куди приходять згадати і зрозуміти, як жили предки, і чому ми — такі. Передусім — для дітей, які мають бачити своє коріння поруч, а не в чужих підручниках”, – каже вона.
Жінка розповідає, що останнім часом до Злинки все частіше приїздять туристи. Зазвичай екскурсія триває близько дві-три години: спершу відвідувачі знайомляться з музеєм, потім ідуть до місцевого парку, далі — до церкви. Завершується маршрут на відомих злинських каскадах, якщо дозволяє час.
Ольга говорить, що не бачить сенсу закривати музей: він повинен працювати тоді, коли є запит, і лишатися у школі — серед людей і щоденного життя.
“Тому ми не закрились, бо це про нас. Я стоятиму тут і берегтиму пам’ять — від речей першопоселенців до історій нинішніх захисників. Це волонтерський стрибок без грошей, на одному прагненні повернути місцю пам’яті життя — я тут, аби історія і наша пам’ять жила”.
Коли у селі Хмельовому занепав місцевий музей, до історикині Зінаїди Шевченко звернулися місцеві жителі з проханням допомогти його відродити. Вона погодилася без фінансування чи посад — просто тому, що не могла інакше. Сьогодні Хмелівський сільський музей працює як громадський, а сама пані Зінаїда називає його “своїм духовним простором”.
Музейна справа супроводжує її все життя. Ще у 1990-х Зінаїда створила у школі етнографічну кімнату, де з учнями збирала експонати й писала дослідницькі роботи. Згодом, коли жителі у 2017 році попросили відновити сільський музей у будинку культури, вона погодилася.
Проєкт відродження музею збігся з пандемією, а згодом — із війною. Попри все, робота не припинилася. Люди допомагали, приходили на толоки, ремонтували підлогу та фарбували стіни.
Це була фабрика ідей для згуртування громади. Коли люди разом щось створюють — це лікує і додає сил.
На той момент залишалося два відділи — історичний і природничий. Перший зберігся у форматі 1980-х років. Розуміючи, що грошей на реекспозицію не буде, музейниця вирішила зберегти її без змін:
“Цей відділ працює як “музей у музеї”. Це, мов бурштинова крапля часу — ми можемо побачити, як тоді розповідали про історію”, — пояснює вона.
Другий відділ — природничий — був зруйнований. Протікав дах, невідомі розбили п’ятиметрове вікно. Саме там народилася нова експозиція під назвою “Нова мова пам’яті”.
“Я вирішила не змінювати природничий відділ, а створити новий простір, де наше минуле не приховується, а осмислюється. Ми залишили кілька артефактів тієї доби – і відкрили те, про що тоді мовчали: релігію, 33-й рік, спротив радянізації”.
Частину грошей на ремонт вдалося отримати через програму “Бюджет участі” — близько 11 тисяч гривень, решту зробили власноруч. За ці гроші також закупили кілька стендів у музей. Усього, за словами Зінаїди, до експозиції вона та чоловік Василь Шевченко, теж історик, який допомагає їй у музейній справі, передали понад 250 артефактів. Вони збирали їх у Хмельовому усе життя.
Та попри відновлення, музей та будівля будинку культури потребують реставрації. Після адміністративної реформи його не внесли до переліку майна Смолінської громади, тому установа фактично існує поза юридичним полем.
“Ми ніби є, але нас немає на папері. Це означає — без опалення, без охорони, без гарантій. Музейні артефакти не повинні жити на ентузіазмі, але поки що іншого варіанту немає”.
Колекція музею невелика, але для Зінаїди Шевченко цінність полягає не в кількості речей, а в тому, як про них розповідають.
“Кожен експонат важливий настільки, наскільки людина здатна передати його історію. Якщо нема кому розповісти — це просто річ”.
Сьогодні Хмелівський музей працює за запитом: приймає школярів, дослідників, родини. Для громади це не просто місце, де зберігаються речі, а простір їхньої пам’яті, каже Зінаїда.
“Ми не закрились, бо це про людей, які тут жили, про те, що вони залишили. Поки цей зв’язок є — музей має дихати”.
У музеї також проводять різні заходи, присвячені подіям та святам.
Серед найцінніших артефактів пані Зінаїда називає такі: фрагмент вишитої “білим по білому” сорочки, знайдений у старенької жінки; рушник із часів Голодомору, частину якого мати колись використала для поховальної сорочки дитини; мандоліни шкільного оркестру 1956 року, куплені на гроші від проданої учнями картоплі; козацька порохівниця, яку довго вважали пастушим ріжком, і глиняна пташка-свистунець, знайдена на городі.
“Діти беруть її в руки, і для них минуле оживає. Цей звук — як голос предків”, — каже музейниця.
Є й особисті історії. Один із місцевих військових перед відправкою на фронт приніс артефакт і залишив у музеї. Тепер ця річ стала для його матері знаком надії. Іншого разу чоловік, який шукав свої родинні корені, випадково знайшов у фондах фото свого пращура і його спогади, написані ще 1966 року.
Працівниця старається часто не публікувати дописи в соцмережах, аби не привертати зайвої уваги — як із міркувань безпеки, так і через випадки, коли раніше грабіжники та хулігани псували майно.
Зінаїда Шевченко каже, що не планує переносити експозицію до школи, як пропонували чиновники: у нинішньому приміщенні — тепло рук волонтерів, історії та спогади тих, хто вже пішов, каже вона. Її мрія — видати книгу зі спогадами місцевого священника 1929 року народження, які понад десять років чекають свого часу в шухляді.
“Сільські музеї — найбільш незахищені. Але навіть без статусу і коштів ми маємо головне — пам’ять. А поки є пам’ять, ми не закриємось. Тому я стоятиму поки що тут і буду берегти пам’ять про цей дивовижний ривок — волонтерський стрибок без грошей, тільки на одному бажанні повернути місце пам’яті до життя”.
Катеринівська сільська бібліотека — це дві кімнати в будинку культури, укриття у підвалі й стабільний графік. Тут одна штатна одиниця, електричне опалення і фонд у 7 319 книжок. Вже майже 30 років усім цим опікується бібліотекарка Наталія Ралко.
Наталія пережила з бібліотекою багато змін — від профспілкової системи до районного відділу культури та об’єднаної громади. Нині заклад працює до вечора, щоб встигали і школярі, і дорослі. Навпроти — школа та садок, тож діти забігають щодня: у читальній залі грають у шахи й настільні ігри, слухають уголос читання, роблять аплікації.
Книжки можна брати додому, а для тих, хто не може прийти сам, бібліотекарка приносить книжки додому, а ще обмінюється літературою з бібліотеками сусідніх сіл.
Як тільки приходять новинки — дзвоню активним читачам. Люди знають: якщо нові книжки з’явилась, вони їх дочекаються”.
Кілька разів на місяць Наталія також проводить тематичні заняття — від історичних до пізнавальних.
“У нас тут школа й садочок поруч. Буває, проводимо захід, готую виставку, показую книги, розповідаю, а діти діляться тим, що вже чули в школі. Ми разом говоримо, обговорюємо, доповнюємо. Так і вчимося — через спілкування”.
Каже, що найбільше любить працювати з дітьми — добирати їм книжки, радити, що почитати.
“Маленькі діти приходять, для них книга ще як іграшка. А зараз такі гарні видання — яскраві, цікаві, хочеться взяти в руки. От вони й тягнуться до книги".
Після 24 лютого 2022 року бібліотека не зачинялася жодного дня. Читачів менше не стало – вони приходять не лише по книжки, а й просто поспілкуватися. Водночас фонд оновлюють: старі радянські видання списали, а замість них надходить сучасна українська література.
“Буває, читачі приходять і кажуть: дайте щось українською, хочу навчитися говорити краще”, — усміхається бібліотекарка.
Серед улюблених авторів відвідувачів — Люко Дашвар, брати Капранови, Джон Толкін. Старші люди кажуть, що книга допомагає “перемкнутися” від новин і заспокоїтись.
Також у бібліотеки є власна сторінка у фейсбуці — там публікують нові надходження, фото з дитячих занять і спільні заходи зі школою та будинком культури.
Бібліотека в Катеринівці бачила різні часи — і холодні зими без опалення, коли, за словами Наталії, “грілися біля каміна, як біля вогнища". Сьогодні ситуація інша: встановили електроопалення, зробили ремонт, а в підвалі будинку культури облаштували укриття, куди під час тривог усі знають, як спуститися.
Бібліотекарка каже, що вперше за багато років відчуває справжню підтримку місцевої влади. У селі дбають не лише про побутові умови, а й про розвиток самої бібліотеки — купують нові книжки, настільні ігри, матеріали для дитячих занять, розповідає Наталія.
“Найбільша увага до бібліотеки — саме зараз: є книжки, є умови, і головне — є розуміння, навіщо ми потрібні”, — говорить Наталія.
Попри мінімальну зарплату, Наталія не нарікає, але визнає: без державної підтримки бібліотечна система в селах довго не протримається.
“Культурі теж потрібна субвенція, як освіті. Сільська рада не може все тягнути сама. Але закриватися — не вихід. Як не закрили школу чи лікарню, так і бібліотека має залишатися відчиненою — заради книги й людей. Як же закритися?”
Її очі світяться, коли вона говорить про книжки. Згадує, як після занять у школі одразу бігла до бібліотеки — за черговим відкриттям світу.
“Я завжди любила читати. Для мене книга — не просто робота, це життя. У бібліотеці повинні працювати ті, хто справді любить книжки”, — каже Наталія Ралко.
Аджамська бібліотека працює в будівлі сільради щодня з восьмої ранку до п’ятої вечора. У ній дві просторі кімнати: читальна зала й книгосховище. Тут працюють дві бібліотекарки — Любов Монастирська, яка присвятила цій справі понад 40 років, і її колега Галина Протасова, яка прийшла два роки тому й зараз навчається в Олександрійському коледжі культури.
Бібліотека не працювала перші два тижні після початку повномасштабного вторгнення — тоді приміщення сільради використовували як пункт збору та “пункт незламності”. Згодом двері бібліотеки знову відкрили для людей.
“У нас село велике — понад чотири тисячі мешканців. Як закрити бібліотеку? Куди тоді людям іти?”.
У бібліотеці діє офіційний хаб цифрової освіти — відвідувачам допомагають оформлювати документи, користуватись е-сервісами, друкувати чи сканувати.
“Тут приходять не лише читати — тут допомагають вирішувати справи і навчитися новому”, – каже Любов.
Також працівниці проводять тематичні зустрічі, заняття з ментального здоров’я, руханки, спільні події зі школою та будинком культури.
Відвідувачів нині трохи поменшало — частина молоді виїхала, багато чоловіків на фронті. Та діти, каже Любов Монастирська, як читали, так і читають:
“Молоді стало менше, але діти лишилися вірні книзі. Прибігають до бібліотеки, приходять на заходи — для них це місце, де завжди щось відбувається”.
Колега Любові — Галина Леонтіївна — організовує майстер-класи: тут розписують імбирне печиво, роблять квіти з паперу, ляльки-мотанки, магніти на холодильники.
“Люди приходять не лише за книжкою. Вони хочуть поспілкуватися, зробити щось своїми руками, просто побути серед людей. На таких заходах видно, що їм це потрібно”.
У бібліотеці також проходять зустрічі з письменниками — Сергієм Полуляхом, Елеонорою Бельською, дитячою авторкою Ларисою Ніцою. Приїздять психологи Червоного Хреста — працюють із родинами, чиї близькі зникли безвісти.
Фонд бібліотеки налічує близько 11 тисяч книжок. Частину отримують із обмінного фонду бібліотеки Чижевського, решту — завдяки подарункам мешканців і військових. Паралельно фонд очищують від радянської пропаганди — списані видання здають на макулатуру.
Найчастіше читають сучасну українську прозу: Світлану Талан, Андрія Кокотюху, Олену Печорну, Ніну Гнатко.
Як і більшість сільських бібліотек, Аджамська живе скромно. Зарплати — мінімальні, нові книги два роки не купували. Часто допомагають самі люди — приносять власні книжки, поповнюють фонд.
Та навіть попри нестачу коштів, бібліотека залишається центром життя громади — місцем, де завжди є рух, розмови й світло.
“Ми не закрились, бо маємо роботу і людей. Як не закривають лікарню чи школу, так і бібліотека має бути відчинена — заради книги і громади”.
Любов Монастирська працює бібліотекаркою з 1985 року. Вона каже, що головне у цій справі — любов до книги і людей.
“Для мене бібліотека — це коли хочеться йти на роботу. Хочеться щось оновити, придумати, показати. Так, роботи багато — каталоги, картотеки, фонд. Але коли бачиш, що людям це потрібно — розумієш, що недаремно”.
Цей матеріал створено за підтримки гранту Фундації польсько-німецької співпраці.
Читайте також: Міг бути футболістом, але його обрала журналістика: інтерв’ю з Володимиром Поліщуком із Кропивницького
Останні новини
