Півтора року — без звістки, без відповідей і без права на спокій. Для Олени Бочарової життя перетворилося на щоденну боротьбу за чоловіка, захисника України Олександра Бочарова, який зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині. Разом із маленькою донькою Анною вони живуть в невідомості, тримаючись лише за надію — почути, побачити, дочекатися. Історію родини записали журналісти Точки доступу.
Родина Бочарових родом із села Чорнобаївка на Херсонщині. Нині мати з донькою мешкають у Новомиргороді Кіровоградської області.
Олександр, розповідає дружина Олена, підписав контракт у січні 2022 року. Служив в 11-й бригаді авіації "Херсон", працював пожежником. Повномасштабне вторгнення зустрів на аеродромі в Чорнобаївці — був на зміні, тож війну побачив із перших секунд. Згодом його підрозділ передислокували до Бродів.
Тим часом, Олена з маленькою Анною перебували в окупації. Спершу виїхали в село до бабусі — там було трохи безпечніше через низинне розташування. Протрималися два місяці. Напередодні Великодня вирішили виїжджати на Львівщину — боялися, що окупанти дізнаються про службу батька.
Я довго вагалася. Дитині тоді було лише три місяці. Було страшно їхати в невідомість, — згадує жінка.
Дорога була важкою: з Херсона — до Одеси, звідти потягом до Львова. Усю дорогу, згадує вона, донька плакала.
Згодом Олександра перевели служити на Кіровоградщину. Тут він знайшов квартиру для родини, приїжджав вже частіше – приблизно раз на тиждень.
Саме тоді донька вперше усвідомила, що в неї є тато. Раніше вона його боялася, бо бачила зрідка й думала, що це — чужий чоловік, — розповідає Олена.
Минулого року, на початку літа, Олександр двічі просив перевести його до 24-ї бригади на Часів Яр. Але отримав відповідь: "ти потрібен там, де є".
А 13 червня його прикомандирували до 47-ї бригади. На перше бойове завдання боєць пішов у піхоті та пробув там три дні.
Коли вийшов, я побачила його зовсім іншим. За сім років разом я ніколи не бачила чоловіка з цигаркою. А тут — одразу почав курити. Я зрозуміла: нічого доброго там не було, — розповідає жінка.
На друге завдання Олександр пішов 6 липня, 9 липня зник безвісти.
Після першого виходу я просила дати контакти побратимів — він не хотів, щоб я когось турбувала. А перед другим — дав сам. Сказав: якщо три дні не буде на зв’язку — бий на сполох.
Олена почала панікувати вже на другий день. Дзвонила командиру, але відповіді не було аж до 12 липня. Вранці того дня вона отримала повідомлення: чоловік зник безвісти.
Я не знала, що робити. Думала, прийдуть з ТЦК зі сповіщенням. Але ніхто не прийшов. Я пішла сама — і почалися клопоти з документами.
Відтоді, каже Олена, її життя кардинально змінилося.
Це не життя — це постійна боротьба. Інформацію доводиться буквально “вигризати”. У різних штабах кажуть: швидше за вас вашого рідного ніхто не знайде. Але це дуже важко.
Щотижня Олена долучається до акцій на підтримку полонених і зниклих безвісти. Заради цього вже 17 місяців вони з донькою їздять із Новомиргорода до Кропивницького, долучаються й до акцій у Києві.
Нас питають: навіщо це, якщо нічого не змінюється? Але люди, в чиїх родинах ніхто не воює, не розуміють, що відбувається довкола. Ми хочемо, щоб нас чули, бачили і не забували.
Вона зауважує: у 47-й бригаді багато загиблих, зниклих безвісти й полонених, але дуже мало тих, кого повертають з неволі. Спільно родини намагаються привернути увагу до цієї проблеми.
Багато хто переконує Олену, що її чоловік загинув. Показували й фото з позицій, зроблене з висоти. Але, каже жінка, розпізнати людей на ньому неможливо — облич не видно.
Вона, розповідає, зустрічалася з командиром 47-ї бригади у Сумах. Той не зміг пояснити, що саме сталося, сказав лише: "його вбила Росія", додавши, що військовий сам винен, оскільки був не навчений.
Я запитала: а хто винен у тому, що він був не навчений? Він проходив навчання пожежників. Але людину з такою спеціальністю ви в перший же вихід піхотою відправили на передову…
За її словами, відповідальність у підрозділах перекладають одне на одного, а прикомандировані військові стають "м’ячиком", який перекидають з рук у руки.
Я не вірю в загибель Олександра і не хочу в це вірити. Я борюся за нього живого і чекаю його живим. Вірю і відчуваю, що так і є.
Додає, що Олександр – прекрасний батько, Чоловік з великої літери, людина, на яку можна покластися, надійне чоловіче плече.
Нам його дуже не вистачає, — говорить дружина бійця.
Текст: Лілія Кочерга
Фото: Олександр Козловський
Останні новини
