08 березня 2024, 12:05
Кожна історична епоха пов’язана з людьми, які змінювали або створювали закони, запроваджували реформи, вели активну громадську діяльність, надихали інших на зміни тощо. У місті Єлисаветград (нині – Кропивницький) народилися або проживали відомі українці та українки, які своєю діяльністю пробуджували національну свідомість народу, наближаючи час відродження його державності. Про відомих українок – тих, які жили і працювали тут, або приїжджали у гості до знайомих чи однодумців/однодумиць, і які були реформаторками або громадськими діячками свого часу, Точці доступу розповів краєзнавець і журналіст із Кропивницького Володимир Поліщук.
Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) – українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця XIX – початку XX століть. З десяти років почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові.
Її творчий шлях розпочався у жовтні 1882-го року в першому професійному театрі Єлисаветграда. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки з п’єси "Наталка Полтавка" Івана Котляревського.
Псевдонім "Заньковецька" Марія взяла на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки. Вона працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.
Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 року гетьман Петро Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
Вона стала першою жінкою, якій уряд присвоїв звання Народної артистки республіки. Заньковецька входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Марія Садовська-Барілотті – співачка-сопрано і драматична акторка, сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського.
Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі, Марія була талановитою, як уся її рідня. Сучасники називали її "українським соловейком".
Передати характер її співу неможливо: в ньому відбивався весь нарід, його поезія, його почуття, – говорив про сестру Панас Саксаганський.
На роковини смерті Тараса Шевченка у 1875-му році в Єлисаветграді поставили п’єсу "Назар Стодоля", у якій вперше прозвучали "Вечорниці" композитора Петра Ніщинського. Він також приїхав подивитися виставу. Тоді Марія зачарувала його своїм співом, і він сказав:
Ваша доля – то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!
І це пророцтво збулося – Марія увійшла в історію театру як одна з найперших і найкращих виконавиць вокальних партій у тогочасних оперетах і операх.
Мистецький шлях Марії тривав 12 років. Вона прожила 36 років.
Увійшла в історію українського театру як одна з перших і найблискучіших виконавиць вокальних партій в операх і оперетах, що ставились на українських сценах у 70-80 роках XIX століття.
9 лютого 2023-го року у місті Кропивницький вулицю Глазунова перейменували на вулицю Марії Садовської-Барілотті.
Із Марією Садовською-Барілотті у місті пов’язані будинки Тобілевичів по вулиці Тобілевича та Громадського зібрання по вулиці Театральна (не зберігся), а також будинки жіночої школи Титаренко та жіночої гімназії Хрущової. Що це за будинки, краєзнавцям встановити не вдалось.
Софія Тобілевич (до одруження – Дитківська) – українська акторка, перекладачка, фольклористка, мемуаристка, дружина Івана Карпенка-Карого.
Вона народилася у збіднілій польській шляхетській родині. Грамоту здобувала самотужки, початкові уроки та книги давав дядько Ян Сераковський. Природна обдарованість та наполегливість дозволили Софії швидко опанувати шкільну програму, вивчити мови, зокрема, німецьку та французьку, а ще ознайомитися із класикою зарубіжної літератури і світовою історією.
Сценічну діяльність почала як хористка у трупі Михайла Старицького у 1883-1884 роках. У жовтні 1883-го року нова театральна трупа, доповнена великим хором, створена Михайлом Старицьким та Миколою Лисенком, гастролювала у Єлисаветграді. Там до неї, прибравши сценічний псевдонім "Карпенко-Карий", вступив Іван Тобілевич. Відтак відбулося ближче знайомство овдовілого на той час Тобілевича з хористкою Зосею Дитківською, яке переросло у кохання. Невдовзі вони одружилися.
У 1884-1885 роках Софія жила в Новочеркаську (де на засланні перебував Іван Карпенко-Карий), у 1887–1888 роках – на хуторі Надія (у нинішньому Кропивницькому районі).
У грудні 1888-го року, коли з Івана Тобілевича зняли гласний нагляд і він мав право повернутися до акторської діяльності, разом із ним до трупи Миколи Садовського, за участю Марії Заньковецької, прийшла і акторка Софія Тобілевич. У трупі Саксаганського та Карпенка-Карого вона працювала до 1907-го року, до моменту смерті чоловіка.
Після смерті Івана Тобілевича вона працювала над спогадами про український театр, окремі частини яких публікували в "Літературно-науковому віснику" у 1912-1913 роках. У 1945-му році ці мемуари вийшли окремою книжкою під назвою "Життя Івана Тобілевича".
Статті Софії Тобілевич про Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Панаса Саксаганського, Марію Заньковецьку, Івана Тобілевича, Миколу і Марію Садовських, що друкувалися в різний час у періодиці, видали окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади» у 1947 році. Але основною справою Софії Тобілевич стала її книга "Мої стежки і зустрічі", видана посмертно у 1957 році.
Саме завдяки популяризації Софією Тобілевич творчості Івана Карпенка-Карого вдалось зберегти хутір Надія, що згодом, за висловом Олеся Гончара, став "українською театральною Меккою".
Софія Русова – українська педагогиня, літературна критикиня, публіцистка, громадська діячка, засновниця перших дитячих садків в Україні, одна із перших учасниць українського жіночого руху.
Окрім цього, Софія Русова – авторка "Букваря", "Читанки для 68 дорослих", а також книг, присвячених теорії і практиці дошкільного виховання і позашкільній освіті. Разом із чоловіком у Празі в 1876 році видала "Кобзар" Тараса Шевченка.
У 1882-му році, після кількох місяців ув’язнення, Софію Русову випустили на волю під поліцейський нагляд, вона поїхала до Єлисаветграда, де на той час перебував чоловік Олександр з дітьми, здійснюючи перепис Єлисаветградського повіту.
Подружжя Русових було знайоме з Іваном Тобілевичем та членами його родини, вони жили в сім'ї драматурга. Розгорнули у місті культурноосвітню роботу, відвідували засідання народницького гуртка "Громада".
Однак через те, що Херсонська губернія (центром якої був Єлисаветград) перебувала під особливим наглядом і в ній заборонили жити "піднаглядним" особам, Русову вислали за її межі у 1883 році.
У складні часи творення української державності початку ХХ століття життя Софії Русової було пов’язане з постійними переїздами, і в Єлисаветграді вона бувала неодноразово.
З Русовими в Єлисаветграді пов’язані будинок Тобілевичів по вулиці Тобілевича та будівля колишньої повітової земської управи, що на розі вулиць Шевченка та Чорновола, у якій сьогодні один з корпусів гімназії.
Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Косач) – українська письменниця, перекладачка та культурна діячка.
Вона з сестрою Лілією зупинялась в Єлисаветграді на декілька днів. Зберігся лист від 5 червня 1898-го року, який вона писала батькові, коли готувалась їхати в Єлисаветград.
10 червня 1898-го року сестри виїхали з Одеси (там Леся на той час лікувалася – ред.) і зупинилися на два-три дні у Миколи Левитського (громадський діяч і кооператор, найвідоміший представник ліберального народництва в Україні, організатор кооперативного руху, публіцист – ред.). Він возив їх кіньми з Єлисаветграда до села Аджамки подивитися на сільськогосподарську артіль.
Наталія Бракер – педагогиня, перекладачка, краєзнавиця, меценатка, мемуаристка, авторка праць із питань дошкільного виховання, етики стосунків учителя й учня, засновниця перших дитячих садків у Єлисаветграді.
Наталія навчалась в гімназіях Єлисаветграда і Одеси, була вільною слухачкою Женевського та Берлінського університетів.
У 1900-му році Бракер відкрила у Компаніївці навчальну ткацьку майстерню, а через 14 років – Антонівську навчально-ткацьку майстерню, які підготували понад 100 майстринь.
Ще через 10 років на Єлисаветградській сільськогосподарській виставці представили вироби Компаніївської художньо-ремісничої школи вишивки й ткацтва: рушники, серветки, скатертини та інші вироби, і, як зазначалось у пресі, ці роботи вирізнялися смаком, витонченістю та оригінальними малюнками.
Діяльність ремісничої школи Бракер передусім була спрямована на вивчення і відтворення кращих зразків вишивки і ткацтва краю, характерних для навколишніх сіл. Курс навчання у школі тривав три роки. Випускниці мали повернутися у свої села і поширювати набуті знання і досвід.
Перший народний дитячий садок, з ініціативи Наталії Бракер, відкрили у 1913-му році у старій будівлі ремісничо-грамотного училища на вулиці Вокзальна, на розі з Тюремним провулком.
Через рік, за ініціативи Бракер, в Єлисаветграді відкрили три "дитячі майданчики" – на Петрівському бульварі, у Міському саду та в саду "Альгамбра". Це були літні табори денного перебування. Майданчики працювали увесь день, там були вихователі, неписьменних дітей шкільного віку вчили читати та рахувати. "Петрівський" був місцем відпочинку на час канікул "для учнів нижчих та середніх навчальних 15 закладів, а також дітей дошкільного віку та дітей праці". Майданчик у Міському саду був "культурно-облагороджуючою установою для дітей, які жили у поряд розташованих районах, між вулицею Пермська і Садом та навколишніх від Міського саду селищ".
Там головною проблемою була організація бібліотеки, яка видавала книжки додому. А для майданчика в "Альгамбрі", куди приходили діти з Озерної та Солодкої Балок, головним завданням стала ліквідація безграмотності. Тому там, окрім трьох вихователів, працювала ще й вчителька
У 1917-му році Наталія Бракер відкрила в Єлисаветграді курси з підготовки вихователів народних дитсадків.
У Кропивницькому про Наталію Бракер нагадує лише будинок брата чоловіка М. Бракера на вулиці Михайлівська.
Надія Рябкова займалась у Єлисаветграді громадською діяльністю. За ініціативи її чоловіка, Павла Рябкова, у 1921 році у місті створили краєзнавчий музей з картинною галереєю та Музей Революції.
Єлисаветградське благодійне товариство поширення грамотності та ремесел у 1894-му році відкрило безплатну народну бібліотеку на Ковалівці (800 абонементів). Головна книгозбірня Товариства під назвою "Народна бібліотека-читальня" заснована в 1897-му році на вулиці Олексіївська, напроти громади Червоного Хреста. Однією з її фундаторок була Надія Рябкова. На влаштування бібліотеки вона пожертвувала 400 рублів. Також дала гроші на влаштування філіалу книгозбірні на Кущівці.
Рябкови проживали у власному будинку на вулиці Вокзальна, 18. Що це за будинок, встановити не вдалось. Також з ними пов’язаний будинок повітової земської управи на вулиці Шевченка, на розі з вулицею Чорновола.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
Читайте також: Вигнані війною: як ВПО інтегруються у життя Кропивницької громади
Головне сьогодні
