Їжаки зникають опівночі

У фільмі «Мерлін» із Семом Нілом в головній ролі пролунала, як на мій погляд, геніальна фраза: «Коли про богів забувають, вони помирають». Йшлося про язичницьких богів, але, вважаю, це твердження не варто обмежувати, воно однаково актуальне для всього, що живе чи колись жило.

***

Останнім часом усе менше доводиться чути про популярних колись персонажів народного фольклору: домових, мавок, лісовиків, русалок, песиголовців, вовкулаків тощо. Час невблаганно витирає їх із пам'яті нинішнього покоління, заповнюючи свідомість новими монстрами, яких пачками штампують голлівудські фантазери. Можливо, вони страшніші й кривавіші за наших, рідних і близьких по духу бісенят, але безумовно, чужі нам за ментальністю.

Вони здатні нагнати миттєвий жах, але їм не під силу заполонити душу й пустити в ній глибоке коріння. Бо навіть у нинішньої генерації ще збереглися в підсвідомій пам'яті, нехай і присохлі, паростки того древнього, що передається генами незалежно від наявності здорового глузду і бажання.

Ці паростки можуть ніколи не розпуститися, урбанізований світ суперечить їхньому існуванню. Електричне світло, постійний гуркіт автомобільних двигунів, переповнені клітки багатоповерхівок — чуже й несприятливе для них середовище. Але варто людині опинитися в сільській глибинці, як вони оживають, пробуджуючи неусвідомлений, здавалося б, безпідставний страх перед незвіданим і таємничим.

Усе, що раніше здавалося казками й забобонами трансформується в сувору реальність, з якою необхідно або змиритися, або згодитися з неприємним діагнозом і віддати себе на поталу лікарям-психіатрам.

***

Якось заїхав погостювати до знайомого, він на літо зняв хатину в одному із заповідників патріархального устрою - селі Василівці Добровеличківського району. Антураж ще той. Ні магазину, ні лікарні, з одного боку ставок, з іншого — цвинтар. Найближчі сусіди - через три хати.

Знайомий - освічена, недурна людина, до того ж із нової генерації, вихованої не стільки на бабусиних казках і класичній літературі, скільки на сучасних блокбастерах та комп'ютерних іграх-стрілялках.

Перше на що звернув увагу, переступивши поріг: блюдце з молоком і шматочок хліба біля ліжка.

- Кота тримаєш? - запитав, що прийшло в голову.

- Ні, це для домового, щоб не ображався й не турбував.

Відповідь пролунала цілком серйозно. Зрозумів, якщо почну жартувати, дійде до образ. Знайомий вже тривалий час одинаком мешкав у старій глиняній хатині, збудованій за царя Гороха, і встиг добряче здичавіти. Тому подумки посміхнувся й залишив глузливі слова при собі.

А вночі сам переконався: дійсно, щось незрозуміло шарудить за пічкою в сусідній кімнаті (миші?), щось гупотить на горищі над головою (тут уже на гризуна не спишеш, не того калібру порушник спокою).

А вранці...

Блюдце від молока виявилося порожнім, окраєць хліба безслідно зник.

***

Із домовиками, як і з іншими фольклорними персонажами я познайомився ще в ранньому дитинстві.

Мої дитячі роки пройшли в селі у дідуся з бабусею (Мала Вільшанка Вільшанського району), тож і сприймалися розповіді без натуги над розумом, природно, як начебто так і має бути.

Звісно, особисто з ніякою нечистю познайомитися не довелося, але знав і навіть вірив, що домові, якщо до них гарно ставитися, охоче допомагають по господарству, бавлять маленьких дітей, коли батьки десь відлучаються. Улюблена їхня забава — заплітати в кіски гриви на конях. А також, що вони справжні ласуни і понад усе люблять свіже парне молоко з-під корови.

Щоправда, поласувати молоком люблять не лише домовики. Розповім одну історію, вона хоч і не пов'язана з фольклорними персонажами, дещо містичне в ній присутнє.

Із друзями впіймали великого їжака. Він мирно дрімав у хащах за хатою, коли на нього звалилася така капость. Звісно, тваринка була не в захваті від того, що її потурбували, та ще й удень, коли кожний нічний мешканець, який себе поважає, має право на заслужений відпочинок.

Він обурювався, пирхав, підскакував догори, боляче жалив наші руки гострими голками-колючками, та все ж проти хлопчачої винахідливості нічого вдіяти не зміг. Ми виявилися спритнішими, накрили його великою каструлею, принесли до двору й почали бавитися.

Бабуся побачила нашу розвагу, й у неї пробудилася раціональна жилка. Адже їжаки, начебто, на мишей полюють. Відібрала живу іграшку й на ніч закрила їжака в комірчині у літній кухні.

Скількох мишей вполював (і чи вполював взагалі) колючий хижак, невідомо, але бабуся була дуже розчарована, коли вранці побачила, що з сита, через яке проціджувала молоко, зникла марля. Мабуть, тканина, яка смачно пропахла молоком, здалася їжаку більш принадливою здобиччю, ніж прозаїчні домашні гризуни.

А тепер про містичне.

Комірчинка - маленька, речей у ній небагато, сховатися ніде. Двері всю ніч були щільно зачинені, ще й замкнені на гачок, а їжака знайти так і не вдалося. Куди він подівся, для мене досі загадка. Нічого іншого, як повірити в неймовірне, не лишається.

***

Страшніші історії, пов'язані з міфічними персонажами, на жаль (хоча, скоріше, на щастя) довелося лише чути.

Такі історії надзвичайно збуджували дитячі мізки, відповідно, й однією із улюблених нічних розваг було, когось налякати.

Вигадували всіляке і різне, фантазії вистачало навіть із лишком.

Шибки в вікнах тоді трималися на гвіздках. Прив'язували до такого гвіздка навощену нитку, шкрябали по ній, і в кімнаті чулося таке страшне виття, що в уяві одразу оживали найжахливіші персонажі місцевого фольклору.

Якось із двоюрідним братом Сергієм вдосталь налякавши молодшу сестричку, прив'язали кінець нитки до дерева, щоб наступного вечора побавитися знову. Вночі піднявся вітер, шибка так дрижала й завивала, що ми натерпілися чи не більшого страху, ніж перед тим сестричка.

***

Серед найстрашніших персонажів, якими нас лякали в дитинстві, окрім геть дитячих Баби Яги й діда Бабая (до речі, з татарського бабай і перекладається, як дід) були вовки і похідні від них персонажі: песиголовці й вовкулаки.

Запам'яталася така, начебто, бувальщина. Вже не пам’ятаю, від кого її почув, але це не суть важливо.

В одного чоловіка захворіла чи дружина, чи, може, дитина. Необхідні ліки можна було придбати лише в райцентрі, кілометрів за двадцять від села. Було це пізньої осені, коли ночами земля біліє від перших заморозків, а вдень не стихає набридлива мряка. Однак діватися нікуди, на чаші терезів життя близької людини.

Повісив чоловік рушницю на плече, взяв гасового ліхтаря «летюча миша» й подався темної ночі навпростець полями до райцентру.

Ледь відійшов від села, як почув тужливе виття, а далі й сірі тіні почали з'являтися то за спиною, то попереду.

Хижаків ставало все більше, їхнє коло поступово звужувалося.

Тут і знадобилася рушниця. Вистрілив угору, ефекту ніякого. Навіть - навпаки. Неприємний різкий звук пострілу лише роздратував звірів.

Виття переривалося грізним гарчанням, а коло звузилося до загрозливих меж. Здавалося, ще мить, хижаки накинуться й роздеруть на шматки. Вистрілив знову, вже не вгору, а в гущу зграї. Можливо якогось звіра й поцілив, тільки вовків це не зупинило. Від запаху крові вони озвіріли ще більше.

Діватися нікуди, порятунку чекати немає звідки. Рушницю перезаряджати — марно, не встигне. Від повної безнадії підкосилися ноги, сів чоловік у холодну багнюку, губи самі собою почали промовляти якусь із молитов, рука потяглася до натільного хрестика.

Цієї миті, начебто спеціально вичікував поки жертва повністю впаде духом, вожак зграї наважився на стрибок.

Метнулася чорна тінь над головою, забив памороки сморід із роззявленої пащі, блиснули в світлі ліхтаря гострі ікла, бризнула в лице ядуча слина.

Здавалося, все — капець!

Аж раптом...

Світла напівпрозора тінь, немов сповита з клаптиків туману, метнулася назустріч вовку. Під час стрімкого польоту вона набувала все чіткіших обрисів, аж поки не трансформувалася у такого ж хижака, тільки значно більшого за розміром.

Двоє розлючених вовків зіткнулися в повітрі. Яскравий спалах осліпив чоловіка, а коли зір повернувся, він побачив, що сірого нападника відкинуло далеко назад. Він лежав розпластаний на землі й навіть не намагався піднятися. Язик вивалився з пащі, а тіло звіра трусилося, немов від пропасниці.

А обрис його суперника знову почав розпливатися, танути й набув первинного вигляду позбавленої форми аморфної хмарки. Ця хмарка поволі опустилася на землю й оточила чоловіка своєрідною світлою плямою. Як з'ясувалося, нездоланною для голодних хижаків. Скільки вони не намагалися підібратися до жертви, нічого у них не виходило, немов на стіну натикалися.

Переконавшись, що йому більше нічого не загрожує, чоловік подякував Богові за порятунок, піднявся на ноги й рушив далі до райцентру. І протягом усієї дороги його оберігала чарівна світла пляма. Вона зникла, розчинилася в повітрі, лише тоді, коли чоловік дістався до мети, і зграя хижаків, упіймавши облизня, залишила його в спокої.

***

Ще одна історія про вовків із покоління в поління передається у моїй родині. От тільки повірити в неї навіть мені важко. Але ж із пісні (точніше, легенди) слів не викинеш.

Начебто давним-давно біля села з'явився дивний вовк: величезний і лютий до нестями. Крав не тільки худобу, а й на людей нападав. І був як заговорений. Скільки на нього не полювали, нікому не вдавалося підстрелити. Дійшло до того, що люди вечорами боялися з хат виходити.

У кожному населеному пункті є свої відчайдухи, яким море по-коліна. Таким, судячи з розповіді, був мій далекий предок: росту незрівнянного й сили незміренної. Повертався він пізньої пори із сусіднього села з шинку, і так сталося, що перетнулися шляхи сільського сміливця й нічного страховиська.

Стрибнув звір на мого пра-пра-пра-діда. Тільки не на того нарвався. Заніс чоловік пудового кулака, хотів вцілити в зуби потворі, що летіла на нього.

Але... промазав.

У звіра була така величезна пащека, що кулак провалився в неї мало не до шлунку.

Що робити? Ще трохи і розлучений вовк відкусить руку, тоді взагалі боронитися буде нічим.

Чоловік не розгубився. Схопив іншою рукою звіра за морду, надавив на очі, а тією, рукою, що провалилася в нутро, зачепився за щось і смикнув, скільки було сили. А сили було багато. Вовк і крякнути не встигнув, як був вивернутий назовні.

Кажуть, довго трофей із вовчої шкіри прикрашав обійстя моїх предків. Не одне покоління милувалося ним, і з гордістю згадувало воістину героїчний вчинок родича. Щиро пишалося ним, і переповідало цю історію кожному, хто бажав її слухати.

Безумовно, під час переповідей, як це і водиться, додавалися нові й нові героїчні подробиці. Тому, що насправді відбулося тієї знаменної ночі, і хто кого переборов: пра-пра-пра-дід вовка, чи вовк пра-пра-пра-діда, і чи був взагалі вовк (про пра-пра-пра-діда промовчу, напевне таки був) лишається тільки гадати...