16 липня 2024, 18:00
Все більше жителів Кропивницького розмовляють українською мовою. Її можна почути у громадському транспорті, крамницях і торгівельних центрах, рідше – на вулиці. Такими спостереженнями з Точкою доступу поділився доктор історичних наук з Кропивницького Юрій Митрофаненко. Нині, каже, місто тяжко назвати україномовним. Так само як і російськомовним. Це пов’язано з історичними подіями, які відбувались на території нинішнього Кропивницького у час, коли він був частиною совєтів. Детальніше розповідаємо у публікації.
Щоб дослідити мовне питання і те, чому у центрі України до цього часу частина людей розмовляє російською мовою, треба звернутись до історії, каже Юрій Митрофаненко.
Насамперед варто знати, що наше місто було частиною території, де правили совєти. А точніше совєтська комуністична російська окупаційна влада (не радянська, як ми звикли її називати). Цей термін нині рекомендує використовувати Міністерство освіти України.
Це чітко підкреслює мову окупанта, оскільки Совєтський союз став правонаступником Російської імперії, він перейняв у неї ідеологію російського імперіалізму, яка полягала у негативному ставленні до української мови та її розвитку.
Юрій Митрофаненко називає два найвідоміші укази – Валуєвський циркуляр 1763-го року й Емський указ 1876-го року, – якими суттєво обмежилась сфера вживання української мови, а її розвиток фактично призупинився. Надія на розвиток і популяризацію української мови з’явилась у 1923 році, коли Совєтський союз запровадив політику українізації.
Це був сприятливий час для розвитку української мови. Але через 10 років починається інша політика – русифікації. Відтак, українська мова перестає бути офіційною на території Української Соціалістичної Радянської Республіки.
Українську поступово починають витісняти з освіти, науки і засобів масової інформації.
Переслідують українських діячів, а українські митці періоду відродження стають митцями розстріляного відродження. Знищували і тих, хто писав, і тих, хто читав українською. Тут мова про Голодомор 1932-1933 років і усі подальші репресії проти українців в Україні».
Після цього, каже, наступив період, який у своїй книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація" вдало описав Іван Дзюба. Він давав чіткі пояснення того, що інтернаціоналізм (рівноправність культур), який Совєтський союз казав, що впроваджує, насправді був русифікацією. Наводить приклад.
Беремо місто Кропивницький, тодішній Кіровоград. Місто в центральній Україні, у якому з 35 шкіл було три або чотири українських. В Україні українські школи були переважно у селах, а у містах і обласних центрах – російські. На мою думку, це було одним із яскравих проявів русифікації.
До того ж, каже, українську мову можна було не вивчати за станом здоров’я. Наприклад, якщо дитина мала вади зору, а у перших класах було дуже мало годин на вивчення української. Це, серед іншого, є нічим іншим, як дискримінацією української мови і україномовного населення, вважає доктор історичних наук.
Однією з причин такого ставлення совєтів до всього українського називає шовінізм (ідеологія, суть якої полягає у пропагуванні переваги одного народу над іншими народами з метою обґрунтування свого "права" на їхню дискримінацію або пригнічення).
Українці були тією силою, яка чинила опір створенню Совєтського союзу. Це підтверджує боротьба армії Української народної республіки і потужні українські повстанські рухи. До того ж, українці чинили опір політиці колективізації, тому у совєтів стояла мета – знищити українське населення, його еліту, культуру і провідників, та перетворити Україну на частину совєтського народу, скріпивши це все російською мовою, переконавши українців, що їхня мова – це лише суржик російської мови.
У такий спосіб, додає, відбувалась денаціоналізація українців.
І наголошувалось на тому, що вони з росіянами – один народ.
Ситуація змінилась за часів перебудови (1985-1991 роки), коли активізувався національно-демократичний рух. Однією з таких потужних організацій був народний рух за перебудову України, каже Юрій Митрофаненко.
Зокрема, почали спілкуватись українською мовою, нею почали викладати в університетах і це можна вважати важливими моментом, коли українська мова почала повертатись у навчальні заклади. Тут варто відзначити створення у Кіровограді п’ятої гімназії Віктором Громовим. Мені доводилось спілкуватись із випускниками періоду 90-х років. Вони розповідали, що навчання було українською мовою, а викладачі були україноцентричні. А також почали з’являтись нові знання з історії України.
Доктор історичних наук наголошує, що вивчення української мови без вивчення історії України мало впливало на формування національної ідентичності.
Вивчення історії України в україноцентричному контексті почало вносити значні зміни у життя тодішнього Кіровограда.
Ми запитали у Юрія Митрофаненка, чи можна вважати Кропивницький україномовним містом, на що він відповів:
Я не можу назвати Кропивницький ні україномовним, ні російськомовним містом. Але тенденція, що Кропивницький рухається до україномовного міста – нині помітна. Зокрема, користуючись громадським транспортом, я все частіше чую "На зупинці", а не "На остановке", а ще українську мову набагато частіше можна почути у крамницях і серед пересічних кропивничан.
Пересічними кропивничанами називає людей, які не є науковцями чи вчителями, але послуговуються українською мовою.
Серед моїх знайомих зросла кількість людей, які перейшли на українську мову. Починаючи з 2014-го року, я спостерігаю зростання кількості україномовного населення у Кропивницькому. І це мене тішить.
Водночас, каже, непокоїть те, що значна кількість учнів у вже не русифікованих школах спілкується російською мовою.
Я спілкувався з деякими сім’ями, у яких в родинному колі і у школі спілкуються українською, а їхні діти на вулиці говорять російською. Так відбувається, бо, по-перше, це вплив історії – відлуння політики русифікації, по-друге – наявність великої кількості російськомовного контенту в соцмережах. Відповідно, молодь це дуже швидко підхоплює.
Щоб викорінити це, українською треба спілкуватись у сім’ях і в школі.
На вулицю ми повпливати не можемо, але контролювати ці процеси у родині і в школі – можна, а це немало. З власного досвіду скажу, що це дає результат. Колись я був російськомовним. Але під впливом бабусі, родинного виховання, потім університету, а згодом відповідного кола друзів, а далі – Помаранчевої революції, я перейшов на українську мову».
Додає, що треба бути вимогливим до сфери послуг.
Цей рух ми почали з однодумцями. На жаль, одного з них нині немає. Це Дмитро Сінченко. Ми вимагали українськомовного обслуговування у кафе, меню українською мовою. Декілька років тому у Кропивницькому з цим була проблема. Нині її немає.
Каже, її вдалось подолати завдяки активістам, серед яких і Юрій Митрофаненко, а згодом – ухвалення закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Згідно нього всі надавачі послуг, незалежно від форми власності, зобов'язані обслуговувати споживачів і надавати інформацію про товари і послуги державною мовою. Він вступив у дію 16 січня 2021 року.
На думку Юрія Митрофаненка, сприяння поширенню і використанню української мови у суспільстві має базуватись на трьох основних підходах.
Перше – це, безумовно, примус. У нас є закони, які зобов’язують людей використовувати українську мову під час навчального процесу, у сфері послуг, зобов’язують до цього держслужбовців. Тому ми повинні користуватись цим, бо нарешті в Україні є такий закон, а будь-який закон – це примус і його треба виконувати.
Каже, людям, які не виконують його, треба нагадувати про обов’язковість його дотримання.
Мусимо нагадувати, що це не наш примус, а закон держави. Якщо людині цей закон не подобається, вона може переїхати у іншу країну.
Другий принцип – українська мова, її вивчення і спілкування нею – це перспектива, каже доктор історичних наук.
Оскільки нині в Україні не існує сфери, яка б не вимагала володіння українською мовою. Тобто коли людина ігнорує її вивчення і не бажає нею розмовляти, вона сама себе прирікає на безперспективу. Бо для того, щоб бути успішною людиною у цій країні, треба володіти українською та англійською мовами.
По-третє, вважає, треба підкреслювати, що російська – це мова окупантів.
Якщо навіть люди не знають, які утиски пройшла українська мова за часів Російської імперії, то їм точно має бути відомо, оскільки вони живуть у теперішній час, про події російсько-української війни. Тобто те, що нині українське знищується в Україні російськомовними окупантами, а на захоплених ними територіях забороняють українську мову.
Редакторка Ольга Зима.
Головне сьогодні
