07 червня 2024, 14:25
“Мисляча” – саме так із грецької мови перекладається слово “муза”. Про “Муз міста на Інгулі” кропивничанам та гостям Кропивницького розповідає екскурсоводка Оксана Гончарова. На честь 140-річчя Українського жіночого руху вона розробила феміністичну екскурсію містом, під час якої розповідає жителям та жителькам Кропивницького про жінок, які зробили суттєвий внесок у розвиток міста. Про них, читайте у матеріалі Точки доступу.
Оксана каже – їй цікава архітектура міста, вона досліджує історію та ділиться своїми надбаннями з містянами та гостями.
Метою екскурсії є вшанування спадку, який залишили нам діячки минулого, та висвітлення діяльності жінок, які сьогодні продовжують важливі місії спротиву загарбникам, просвітництва та волонтерства, і роблять це безпосередньо в Кропивницькому, – зазначила авторка екскурсії Оксана Гончарова.
140 років тому, 8 грудня 1844 року, в місті Станіславові (нині – Івано-Франківськ) була заснована перша українська жіноча організація – “Товариство руських женщин”. За 30 років незалежності України ця дата відзначається вперше, розповідає директорка Центру гендерної культури та Музею жіночої та гендерної історії Тетяна Ісаєва.
У ті часи русинами називали українців та українок. “Руських” — це від слова “русинських”, а не “російських”, — каже керівниця Центру гендерної культури Тетяна Ісаєва.
Засновницею Українського жіночого руху стала громадська діячка та письменниця Наталія Кобринська. Вона боролася за права жінок, мала потужний вплив на багатьох своїх сучасниць.
Ювілей українського жіночого руху відзначали лише одного разу – 90 років тому.
Жінки хотіли отримати право на вищу освіту, бо в тогочасній Україні вони не мали можливості її отримувати.
Тетяна Ісаєва зауважує, що в Україні доступ до вищої освіти жінки отримали у 1860 році, але, по-перше, ця можливість існувала не для усіх жінок, а, по-друге, це була не та повноцінна вища освіта, яку жінки можуть отримувати зараз.
Наталія Кобринська, ініціаторка і засновниця організації, всіляко підтримувала ідею фінансової незалежності жінки і її права на працю.
Очевидно: коли жінка доглядає за дітьми, то вона не може працювати. Таким чином Наталія Кобринська підняла питання організації перших дитячих садочків, – розповідає Тетяна Ісаєва.
Членкині організації почали займатися благодійністю. Вони допомагають жінкам з бідних верств населення.
Товариство руських женщин було першою українською жіночою організацією, яка мала статут. У ньому ж було прописано, який чином ухвалюються рішення. Також жінки, які вступали до неї, мали платити членські внески.
Із часом організація намагалася розбудовувати свою мережу, відкривала осередки в населених пунктах на заході України.
21 лютого 1917 року у Львові створили Союз українок: “Це була потужна організація, з часом вона охопила всі регіони України, – каже пані Тетяна. – Жінки з Союзу українок проводили просвітницьку діяльність. А в 1919 році вони зібралися у Кам’янець-Подільському і проголосили Союз українок – всеукраїнською організацією”.
Так, у 20-ті роки діяльність організації була спрямована на посилення ролі жінок, які жили в селах. Пані Тетяна зазначає, що часто жінки з сіл були менш освіченими й “у них було ще менше прав”. Для вирішення проблеми членкині організації влаштовували для жінок різноманітні гуртки та курси, метою яких була просвіта.
У 1923 році Союз українок увійшов у Міжнародний жіночий союз. Таким чином Україна мала представництво на міжнародному рівні.
В цей час Україна була під окупацією. Союз українок виступав проти окупації та на міжнародному рівні повідомив світові, що в Україні відбувається голодомор. І це, зокрема, заслуга тодішньої очільниці Союзу українок Мілени Рудницької, - наголошує Тетяна Ісаєва.
Коли комуністи прийшли до влади, вони оголосили, що всі жіночі проблеми вирішені. А також заборонили всі жіночі організації, зокрема найбільшу – Союз українок, який мав осередки буквально в кожному селі. У ньому були тисячі жінок.
Тетяна Ісаєва переконує – відтоді і досі жіночий рух не зупиняється:
Я вивчаю це питання 15 років і щоразу відкриваю для себе нові сторінки цієї історії. Люди не знають, що таке український жіночий рух, яку важливу роль він зіграв! Є дуже мало джерел, потрібна велика дослідницька робота. Всі ці документи є, вони є історичними. Зараз у більшості жінок немає часу вивчати цю історію, і це нормально. Це не вивчається в школі. Але нам важливо це знати.
“Жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть, – навіть, коли вони на словах його відрікаються”” – ці слова 120 років тому сказала Мілена Рудницька, ідеологиня українського жіночого руху.
Ці слова досі залишаються актуальними. Ми хочемо, щоб жінки увійшли у цей простір і зайняли те місце в історії, якого вони заслуговують та посідають по факту, – пояснює Тетяна Ісаєва.
Тетяна Ісаєва виділяє такі основні досягнення українського жіночого руху:
Так, до 2017-го року жінкам було заборонено працювати на певних роботах. От хочете ви, наприклад, працювати водійкою, а вам не можна. Просто тому, що ви – жінка. Аргумент влади – жінка має народжувати дітей, тому ми бережемо її здоров’я. Але ж це маячня! По-перша, жінка не повинна народжувати дітей. А взагалі – іноді жінки залишалися єдиною годувальницею в родині, тож робота – це єдина можливість нагодувати сім’ю, – пояснює пані Тетяна.
Жінка була розвідницею, снайперкою, але ж офіційна посада – посудомийка, кухарка, бібліотекарка. У разі поранення жінка не мала права на пільги і державні гарантії, які отримує в аналогічній ситуації чоловік, – розповідає Тетяна Ісаєва.
Завдяки громадській ініціативі “Невидимий батальйон” у 2018 році прийняли закон, який “відкрив” посади для жінок в армії.
Авторка екскурсії Оксана Гончарова стверджує – говорячи про архітектуру міста, не може оминути й розповіді про епоху, коли та чи інша будівля була збудована.
Оксана Гончарова звертає увагу, що у 1908 році на жіночому з’їзді, який організували в Російській Імперії, українські жінки вимагали для себе прав: коротший робочий день, право на розлучення, на освіту й професію, на власний вибір, на аборт, на розрив стосунків.
Жінки все це отримали, але йшли до цього роками. Усі проблеми жінок, зокрема і в нашому регіоні, накопичувалися роками й століттями. Без права на аборти жінки все одно їх робили, але в жахливих умовах. І добре, якщо це виходило, а якщо ні – жінки отримували інвалідність або вмирали.
Пані Оксана каже, що хотіла виділити жінок в окрему екскурсію та зробити її феміністичною:
Розповідати про жінок, які боролися за право бути не просто жінкою, а людиною. Людиною, яка має ті ж права, що й чоловік. Наше місто було заможним, тут були й промислові підприємства, на яких також працювали жінки. Ніхто не розповідав, які умови праці були у жінок, скільки годин вони працювали і яку платню отримували.
За даними з опрацьованих джерел, наприкінці 19-го – початку 20-го століття жінки працювали на заводах по 11 годин, як і чоловіки. На початку 20-го століття, після революції 1905 року, в усій країні працівники і працівниці заводів та підприємств влаштували страйки. У 1905 завод Роберта Ельворті теж підтримав страйк.
Колись у мене була світлина з ливарного цеху – це один з “найгарячіших” цехів. На тій фотографії я побачила, скільки жінок там працювало. Багато! Можливо, більше не було де працювати, і я не знаю, скільки грошей вони отримували, але працювали на рівні з чоловіками – по 11 годин.
Під час страйку люди вимагали скоротити робочий день до 9 годин:
І Ельворті погодився. Він зрозумів, що краще погодитися, ніж отримати величезні збитки.
Оксана розповідає – в тогочасному Єлисаветграді жінки займалися благодійністю:
За часів Російської імперії, за панування російської церкви, заможні жінки мали право займатися благодійністю – допомагати бідним, побудувати лікарню, притулок. Це було їхнє право.
Так, свою екскурсію Оксана розпочинає біля Театру імені Марка Кропивницького. Саме на його сцені 27 жовтня 1882 року свій творчий шлях розпочала актриса Марія Заньковецька. Каже – “Марія Заньковецька – дійсно була феміністкою”. Пояснює, чому:
Вона пішла проти всього тогочасного “ладу”. Вона прагнула мати ту професію, яку хотіла. Вона хотіла жити вільно, хотіла офіційно розірвати стосунки зі своїм чоловіком, а не ховатися і тікати, як це робили інші. І вона зробила це. Але взяла провину на себе. І потім все життя не мала права одружуватися вдруге.
Під час своєї екскурсії Оксана Гончарова також розповідає про Любов Шульгину (1865-1945) – українську культурну і громадську діячку, громадську активістку. Деякий час її родина мешкала у місті. На вулиці Шульгиних встановлена меморіальна дошка її синам – Володимиру та Олександру Шульгиним.
На жаль, на цій локації немає згадки про матір. Є тільки сини. Але саме мати плекала своїх синів любити і захищати Україну. А також розмовляти в родині суто українською мовою, в імперському місті.
Оксана Гончарова продовжує екскурсію біля пам’ятника Тарасу Шевченку, адже жінки часто були героїнями його творів і чимало їх він присвятив жінкам. Але більше уваги пані Оксана приділяє своїй наступній героїні. Софія Русова (1856-1940) – українська просвітниця, державна діячка, борчиня за права жінок, педагогиня, авторка концепції українського національного виховання.
Софія Русова деякий час жила в нашому місті у 1880-х роках, разом зі своїм чоловіком і родиною. Тут вона була у засланні. Разом із родиною таємно жила у Тобілевичів.
Вона тільки виїхала з в’язниці і приїхала в Єлисаветград, де її чекав чоловік із дітьми.
Саме вона сприяла тому, що світ побачив двотомник Тараса Шевченка (включно із творами, які були заборонені царською цензурою).
Вона поїхала з чоловіком за кордон у весільну подорож і сприяла нелегальному вивезенню творів Шевченка за кордон. Видання видали у Празі, а Софія нелегально переправила його до України у 1876 році.
Софія Русова також є авторкою книги "Наші визначні жінки", що вийшла у 1934 році, а також видала "Український буквар".
Вона також була на прем’єрній виставі Марії Заньковецької. Потім вони потоваришували.
Неоціненну роль зіграла Русова в організації й презентації на міжнародному рівні Українського жіночого руху. Вона брала участь у складі української делегації на Міжнародному Жіночому Конгресі у Римі в 1923 році.
Педагогиня, перекладачка, краєзнавиця Наталія Бракер була активною діячкою Товариства поширення грамотності й ремесел.
У 1900-му році Бракер відкрила у Компаніївці навчальну ткацьку майстерню, а через 14 років – Антонівську навчально-ткацьку майстерню, які підготували понад 100 майстринь.
Діяльність ремісничої школи Бракер передусім була спрямована на вивчення і відтворення кращих зразків вишивки і ткацтва краю, характерних для навколишніх сіл. Курс навчання у школі тривав три роки. Випускниці мали повернутися у свої села і поширювати набуті знання і досвід.
А у 1913 році за ініціативи Наталії Бракер у місті відкрили перший народний дитячий садок для дітей дошкільного віку. Він працював в одноповерховому приміщенні безоплатного ремісничо-грамотного училища. Оригінальна будівля до нашого часу не збереглася. “Нова версія” будівлі знаходиться за адресою Вокзальна, 14.
Вона показала, що жінка має гострий розум, і може писати про дуже складні речі. Вона писала серйозні статті, які, зокрема, публікував Михайло Грушевський.
Про одну із найвідоміших у регіоні літературознавиць та лауреатку літературної премії Євгена Маланюка пані Оксана розповідає біля бібліотеки для юнацтва.
Світлана Барабаш (1941-2007) – докторка філологічних наук, професорка та літературознавиця. Народилася в Олександрівці.
Вона викладала у тодішньому педагогічному університеті (ниці – ЦПУ імені Винниченка), Національному технічному університеті. Була учасницею низки жіночих конгресів, боролася за права жінок:
В неї не було сліпої довіри до своїх кумирів. Якщо вона їздила на заходи, слухала лекції, виступи відомих діячів, вона приїжджала і казала, з чим згодна, а з чим – ні. У неї була своя думка і вона навчала цьому своїх студентів, – розповідає Оксана.
Під час своєї екскурсії Оксана Гончарова розповідає й про Нінель Бокій (1937-2008) – історикиню, археологиню та дослідницю. У 1966 році вона приїхала на Кіровоградщину та відтоді зробила безліч важливих відкриттів. Зокрема – кіммерійські, сарматські, скіфські поховання, провела розкопки Мельгунівського кургану та відкриття Торговицького археологічного комплексу. Вона знаходила та захищала історичні пам'ятки від знищення.
Науковиця працювала в краєзнавчому музеї завідувачкою відділу археології, а потім – відділу історії дорадянського періоду. Сама формувала археологічну експозицію, самостійно шукала нові матеріали. Завдяки їй почалися системні розкопки археологічних пам'яток у Кіровоградській області.
У 1980 році захистила кандидатську дисертацію. З перших днів роботи у Кіровоградському державному педагогічному інституті Нінель створила студентський археологічний гурток. Щороку проводила археологічну практику для студентів та була її керівницею.
22 червня 2011 року в університеті імені Винниченка було засновано Археологічний музей імені Нінель Бокій.
На честь Марії Заньковецької, Софії Русової, Наталії Бракер, Світлани Барабаш, Нінель Бокій у Кропивницькому назвали вулиці та провулки.
Оксана Гончарова розповідає – на її екскурсії приходять і жінки, і чоловіки. Екскурсії проводить за донати на потреби волонтерської спільноти “Добромир”. З початку вторгнення волонтерки та волонтери “Добромиру” нафасували вже понад 158 тисяч пакетів із сухими супами та борщами для українських захисників та захисниць. Таким чином, спільнота підготувала понад 1 500 000 порцій гарячих та смачних страв.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
Читайте також: “Він дізнався, що я вагітна, і втік. Так я опинилася у центрі”: як у Кропивницькому допомагають жінкам із немовлятами
Головне сьогодні
