22 січня 2024, 18:00
Погрожували відрізати вухо та стріляли над головою. Забороняли говорити українською та тримали в нелюдських умовах. Так військовий з Кіровоградщини Юрій Рубан розповідає про полон у "вагнерівців". Чоловік вважає, йому пощастило двічі – вижити після поранення та неволі. Свою історію він розповів журналістам Точки доступу.
Це кадри звільнення з полону 140 українців. Обмін відбувся наприкінці 2022-го. Серед тих, хто повернувся тоді додому – Юрій Рубан з міста Помічна, що на Кіровоградщині.
Понад 30 років захисник працює на залізниці. В юності, розповідає, служив в армії у будівельних військах, тобто, особливих військових навиків не мав. У часи АТО волонтерив. Юрій говорить, що не і не думав, що війна буде такою затяжною і охопить країну з новою силою. Від початку повномасштабного наступу РФ вирішив іти на фронт. Хоча й має двох дітей з інвалідністю і міг би не воювати.
Але я знав, що вірити росіянам не можна, відчував, що щось таке буде. 24 лютого прокинувся ранком і зайшов в інтернет, то побачив це все. У мене на той час дитина лежала в Кропивницькому в лікарні. То я відразу поїхав, щоб її забрати. Наступного дня ще підготовка була – рюкзак, речі якісь зібрати. А на третій день я у військкомат пішов. Пішли разом з товаришем з одного цеху.
Мотивація, говорить боєць, була одна – не пустити ворога в свою країну.
Щоб тут нами росіяни не керували, і щоб родину свою захистити.
Юрій розповідає, що волів служити не в місцевій теробороні, а боронити країну на фронті. Після проходження медичної комісії виявилося, що він обмежено придатний.
Мені сказали чекати, поки дійде черга. Я почекав півтора місяці і вдруге пішов у військкомат. Там трохи приховав свої хвороби, десь попросив, мені дали добро. Потім ще якийсь час я телефонував воєнкому, чому не беруть, мені знов говорили чекати. Й аж в середині літа забрали.
Потім було навчання, розповідає захисник, а зрештою – передова.
Був час навчитися. В мене військової спеціальності ж не було у зв’язку з тим, що я в будівельних військах служив, то навчився тут, як і всі. Я був стрільцем, автомат – і вперед. Ми були в піхоті. Це треба бути лице в лице з ворогом.
Спочатку Юрій потрапив на Херсонщину.
Штурмовики займали позиції, а наша задача була обороняти завойовані позиції. Нас, мабуть, з усіх видів зброї обстрілювали. Ну, отак одна лісосмуга – ми, а інша – вони. Між нами метрів 800, може, кілометр. Розстрілювали нас з мінометів, артилерії, літаки, вертольоти, танки…. лісосмуги не було зовсім. Літаки їхні літали, як в себе вдома.
Розповідає: українські бійці стріляли разів у десять рідше – боєприпасів бракувало.
Виривали окопи якомога глибші. Рили просто під обстрілами, коли затихало хоч на 20 хвилин. Чим глибше – тим безпечніше. Фізичні навантаження були досить сильні. Морально я був до всього готовий, ніколи не відмовлявся від жодних завдань. Бувало, що хлопці боялися виходити. А мені піти добровольцем і боятися… я не міг так.
Коли були виходи на нуль, розповідає боєць, майже не їли. Головне – щоби була вода. Постійно доводилося маскуватися від ворожих дронів.
Брали сухпай, брали воду. Добре, якщо по дорозі не погубили. На БМП виїжджали постійно, там ніхто не дивиться, як тобі буде, головне – щоб безпечно. Могли на повному ходу в лісосмугу заїхати ховатися, хто злетів – той злетів.
Згодом підрозділ, де служив Юрій Рубан, передислокувався у Дніпропетровську область, а потім – на Донеччину. У Бахмуті військові зокрема охороняли вхід до шахти.
Бо, якщо зайти до неї, можна було вийти за два-три кілометри, то це ми охороняли. Виходили подобово – добу вийшов, а добу відпочиваєш. Жили на заводі. Там генератори працювали – дим страшенний, бензопили… Багато хто прямо там з ніг падав – отруювалися. Але треба було там сидіти. Не виходити на вулицю, щоб нас не побачили.
Юрій розповідає, що вчора ще чужі люди одне одному, знаходили спільну мову – задача була одна на всіх. До того ж, більшість серед бійців 57-ї бригади були його земляками з Кіровоградської області.
Тяжко, коли тебе прикомандировують, а ти людей не знаєш, люди тебе не знають, не знаєш, на кого можна покластися. Коли вже проходить злагодження – людей пізнаєш, з кимось товаришуєш, то тоді вже не боїшся, що тебе хтось покине і ти знаєш, що не покинеш своїх товаришів. А коли злагодження нема – важко.
У Бахмуті стрілець 57-ї бригади потрапив з побратимами в оточення. А після тригодинного бою 17 грудня – у полон.
Це вже був прямий бій стрілецький – лице в лице. Майже від самого початку ми потрапили в оточення і вхід до шахти – вся евакуація мала бути туди поранених, відступати, якби був такий наказ, теж мали б туди, а вони одночасно зайшли і ззаду, і спереду.
Чоловік згадує, що трималися до останнього. Але патронів було мало. Ситуацію ускладнював дощ. Магазини набивали брудними руками, через болото клинили автомати. Зброю доводилося розбирати, часу на це не було.
Стріляли одиночними. Неодноразово вони нам кричали, щоби ми здавалися – живими будемо, але ми стояли. Наказу відступати не було, але, якби він і був, нам не було куди. Нам в інші місця іти – ми не знаємо – міновано там, чи не міновано. Тим більше, вже за спиною в нас бій був. Серед нас були і зовсім "свіжі", ті, які на той момент на передовій були лише кілька днів. Але ніхто нічого не боявся – всі робили свою роботу.
Окупанти побачили, що опір українців слабшає. Скористалися нагодою, стали на повний зріст, побігли і розстріляли окоп з автоматів.
Стріляли ж і наші. Ми вже просили в останні хвилини, коли вже скрізь вони були, викликали вогонь на себе. Але наші сказали, що стріляти по нас не будуть. Коригували, як могли, щоб нам якась поміч була.
Після штурму з дев’яти чоловік вижило двоє – Юрій і його земляк з Кропивницького Сергій. Вже потім бійці дізналися, що їм пробували допомогти, але сил не вистачало, ворогів було набагато більше.
Мені наказали вийти з окопу, руки за голову. Я тільки вийшов, зразу пролунав постріл, в боку запекло, я зігнувся. А далі вже їхні солдати збили мене з ніг і почали бити. Куля пройшла навиліт. Якби я не міг іти, мене б не брали, бо це два-три кілометри треба людину нести, їм легше було вбити.
А дорогою до своїх бліндажів, окупанти розтрощили Юрію прикладами кисть, якою він закривав голову від ударів. Потім пролунала команда взяти українців у полон. Який підрозділ воює проти них, наші бійці не знали.
Коли нас з товаришем взяли в полон, вони нас запитали, чи знаємо ми, хто це. Я сказав, що думаю, що регулярна армія. Вони посміялися і сказали, що краще нам цього і не знати. А потім вже, коли мене кілька разів водили по різних бліндажах і до вищого керівництва і так далі, то там мені сказали, що це підрозділи "Вагнера".
Одразу в Юрія забрали ніж, бронежилет, автомат і телефон. Все інше – у першому бліндажі. Туди, згадує, дійти було непросто – крововтрата, болото, побої.
Туди і здоровому дійти було непросто, бо там нерівна місцевість. А ходиш вверх-вниз, вверх-вниз. Там дерева повалені і весь час з закритими очима. Задишка страшна, поранення… У Сергія взагалі куля біля серця зупинилася, але вони вирішили, що він дійде. А він спочатку йшов, а далі вже зовсім тяжко було… Там уже і сам просиш, щоб тебе вбили, бо не витримуєш.
Захисник згадує, як намагався кріпитися і йти самотужки.
Надія все-таки була вижити. Хотів повернутися до дітей. Сам себе заставляв.
У ворожих бліндажах чоловіків катували і допитували.
Ламали пальці, око мені почали видавлювати, що я вже відчуваю, що зараз воно просто потече... Стріляли над головою. Чого вони домагалися – щоб я їм щось сказав. Але я, як солдат, просто не знав відповідей на більшість питань. До прикладу, скільки людей було, якою дорогою їхали. Я і не дивився, лежав і в небо дивився – про сім’ю думав, про дітей.
Росіяни кинули бійця у в’язницю на Луганщині. Облаштували її у підвалі колишньої фабрики. Полонені потерпали від холоду, нестачі води та їжі. Вкривалися папером. У підвалі не було навіть туалету. На вулицю полонених не виводили. Медичної допомоги практично не було. Постійно чулися чиїсь крики.
У камері були і з відрубаними пальцями, хлопці говорили, що і током били. Дуже багато вбивали ще там – в бліндажах, сюди не доходили. Танкісти, троє чоловік, останні зайшли в камеру, то просто розбиті пальці. Оце молотками розбивають пальці.
У неволі Юрію пощастило вдруге – за два тижні його обміняли. Для рідних це було сюрпризом – сім’я вважала його зниклим безвісти.
Ми в одну сторону ідемо з білим прапором, а вони в нашу. То так ми проходимо – ми всі небриті, побиті, худі, на ношах наших хлопців несуть… Вони всі йшли своїм ходом і не видно, що з них знущалися так. Всіх, кого поміняли, вони поверталися в нашу тюрму. Можливо, то їх ми крики чули, можливо, то їх допитували.
Двоє жителів Помічної вирвалися з ворожого полону, – розповідає місцева волонтерка Вікторія Яценко. Жителі громади вболівають за кожного захисника. Тож наближають перемогу, допомагаючи армії.
Коли повернулися, ми громадою організували святкову урочисту зустріч хлопців тут, на рідній землі. Молимося за всіх наших захисників: за тих, хто на нулі; за тих, хто на навчанні в Україні і за кордоном; молимося за тих, хто в полоні. Чекаємо, максимально робимо все можливе і залежне від нас для того, щоб їм допомогти.
Нині Юрій Рубан повернувся на роботу. Плани на життя, каже, одні – жити та виховувати дітей. А ще він хоче відвідати могили загиблих побратимів та побачитися з їхніми рідними .
Читайте також: “У нашу автівку влучила ракета”: історія військової з Кіровоградщини
Головне сьогодні
