Пройшов Дебальцівський котел, пережив понад два десятки операцій, одружився на волонтерці з українським корінням та, списаний з військової служби, переїхав жити у США. Але щойно почалася велика війна, повернувся боронити Україну. Історія учасника АТО Олександра Місюри цілком могла б стати сюжетом голлівудського фільму. Та це реальне життя звичайного хлопця з маленького міста на Кіровоградщині. Героїчну історію Сашка, який, до слова, не вважає себе героєм, записали журналісти Точки доступу.
Ми познайомилися з Олександром Місюрою близько семи років тому. Тоді він якраз оговтувався після лікування – отримав в бою тяжкі поранення. У хлопця було розірване обличчя, травмовані нога, рука та спина. Сашкові довелося пережити понад 20 операцій.
Цього скромного юнака з Долинської мені порекомендували у якості героя радіо програми. Адже невисокий, худорлявий і мовчазний у 14-му році він пішов на війну добровольцем та знищив три танки. Я пам’ятаю, як Малюк – такий позивний був у 26-річного Сашка – соромився понівеченого обличчя та ніяковів від запитань про подвиги на полі бою. Хлопець жартував, що вчився у школі посередньо та вважався хуліганом.
Коли я випустився, всі полегшено зітхнули, а тепер моє фото на дошці пошани, запрошують у школу, – сміявся він.
Уже тоді Олександр зустрів Наталю. Волонтерка з українським корінням приїжджала зі США навідати свого знайомого в лікарню і познайомилася з Сашком, якого там латали після поранень. Між ними зав’язалися стосунки. Наталія за десятки тисяч кілометрів прилітала до воїна на всі операції.
Згодом я дізналася, що пара полетіла у США й почала спільне життя у Чикаго.
Ми б могли більше ніколи не зустрітися, якби не почалася повномасштабна війна. Щойно Місюра дізнався, що росія атакувала Україну із новою силою, повернувся боронити рідну державу.
Мабуть, місяць я чекала згоди бійця на інтерв’ю та можливості зустрітися. Аж ось, двері відчинилися і я побачила того ж хлопця, з абсолютно щирим відкритим лицем і давнім шрамом на обличчі. Кажу, що він не змінився.
Хіба трохи набрав вагу, – посміхається він.
Сашко заносить у кімнату чорну валізу і шукає очима розетку – аби підзарядити акумулятор. Нині він займається аеророзвідкою.
Це дрон. Дальність польоту – десять кілометрів. Ми на ньому працювали у Вороновому, Тошківці, Борівському. Дуже багато він врятував життів, багато розвідали, корегували ним вогонь нашого міномета. Відвоювали чимало позицій – дуже корисна річ. Ця річ нам на війні нині найнеобхідніша. Багато я їх і втратив – їх і збивали, і садили. Один, навіть, не доїхав – наш автомобіль потрапив під обстріл і такий же дрон згорів.
Працювати із такою технікою військовий почав від початку повномасштабної війни. Роботі з дронами навчався півтора місяці.
Коли прилетів сюди, ми формували загін по зачистці, одразу вирішили, що я буду навчатися працювати з дронами. Бо зараз здебільшого війна дронів і артилерії. Завдяки цьому дрону наш батальйон відійшов з гарячої точки, хоч і з втратами, знайшов місце для переправи. Адже ми бачили, де ворог, коли він підходив, коли готував наступ, де в них були танки, де були БК, де була кухня. Тому, коли прийшло розпорядження відступати, ми його виконали завдяки цій інформації.
Сашко говорить гарною українською мовою, питаю, його, як вдалося не забути її за шість років.
Ми з дружиною говорили вдома російською або англійською, – вона більше російськомовна. Але, коли почалася повномасштабна війна, вона перестала говорити російською взагалі. Тепер говоримо лише англійською або українською.
Олександр каже, що з повідомлень американської і британської розвідки у США знали, що буде велика війна, десь за пару місяців. Що вона таки почалася, сам він дізнався із новин у фейсбуці.
Ходив по дому десь годину, потім розбудив дружину. Потім зібрався, поїхав на роботу. Прокрутив у голові, що зараз все добре, все класно, але я мушу їхати на війну. Приїжджаю, відкриваю сейф – в мене у сейфі ні грошей, ні документів немає. Дружина все це заховала. Казала, що в 15-му році побачила мене в "Феофанії", коли я лежав 37-кілограмовий, другий раз цього не переживе.
Після емоційної розмови Наталя зрозуміла чоловіка і благословила в дорогу. Навіть, сама купила йому квиток в Україну. Хоча на цей рік подружжя мало великі плани щодо народження дитини та переїзду. Американські друзі також підтримали і весь цей час цікавляться, як у Сашка справи, допомагають і йому, і його батальйону.
Дружині було тяжко – я поїхав, собака помер – німецька вівчарка була 13-ти річна і дружині довелося її приспати. Зараз, дякувати Богу, взяла іншого собаку, то тепер їй легше, а так – сама…
У Чикаго Сашко працює електриком на висотних об'єктах. Здобув спеціальність вже за кордоном. Керівництво компанії його рішення повертатися в Україну прийняло з розумінням.
Він розповідає, що летів в Україну в одному літаку із двома американцями, які теж мали намір в якості добровольців вступити в лави ЗСУ. Та у Львові місцева тероборона сприйняла їх за ворожих агентів і "поклала лицем в багнюку". Непорозуміння врешті вирішилося й нині лікар і морський піхотинець досі в строю і на зв'язку із Сашком.
Я сказав своєму керівництву, що маю бойовий досвід, я воював і буду зараз потрібним вдома. Якщо ви не проти, я поїду, лише – без образ. Вони сказали, що розуміють і щоб їхав. Сказали, головне – аби повернувся живим, а робоче місце залишиться за мною.
У 14-му році, розповідає він, пішов на війну добровольцем, потрапив у третю хвилю мобілізації.
Нас відправили на висоту 307,5, та ми закріпилися і тримали позицію до Дебальцівського котла. З побратимом Максимом ми тоді за три дні знищили три ворожі танки, а четвертий знищив мене.
Помічаю, що помилившись, Сашко вибачається англійською. Питаю, чи порадував свою вчительку іноземної мови, що вивчив англійську.
Приїжджали з дружиною в гості, то бачили її в магазині. Вона дивувалася, як це я потрапив в Америку, коли не знав англійської, – сміється той.
Чоловік говорить, що війна зараз інакша, ніж вісім років тому. До слова, цього року Сашко знову отримав поранення в ногу. Лікарі витягнули із неї металевий дротик.
Тоді, виявляється, не так лупили. Тоді ж не було ні цих калібрів, ні іскандерів. Трошки страшніша ця війна. І кількість людей з їхнього боку більша, так, в них і втрати більші, але і ми людей втрачаємо. В моєму підрозділі, до речі, два моїх побратими з 14-15 років. Один також був поранений. Решту розкидало по інших батальйонах. Але також зіздзвонилися, перетнулися, там проїжджали – помахали. І цього року побратими нові додалися.
Найстрашнішим днем від 24 лютого Олександр називає 31 травня.
Це в мене День народження. Я вже працював у розвідці, ми літали, то московія привітала мене фосфором, мінометом 120-тим, 150-тим, 80-кою і танком. Найстрашніше – це було загинути в День народження.
Героєм Місюра себе не вважає. Каже, що завжди був патріотом і не міг стояти осторонь, коли росіяни нищать його батьківщину, країну, де живуть його рідні. Коли військового питають про бої, в яких брав участь, відповідає небагатослівно:
Був, де і всі.
І стишує голос:
Для мене герої – батьки, які народили мене, оце мої герої.
Мама з татом, розповідає Сашко, дізналися, що він в Україні, через півтора місяці, як він прилетів.
Мама плакала дуже, а батько, якщо матюки всі забрати, то він нічого не сказав. Помовчав, можна сказати. Вони були в шоці.
Син пропонував вивезти батьків із країни, але ті не погодилися, а надто – якщо син сам повернувся.
Триматися, говорить чоловік, допомагає думка про те, що все закінчиться і він повернеться до коханої. Показує в телефоні фото їхнього будинку з українським стягом.
Мені допомагає думка, що війна скінчиться і я поїду до своєї дружини. Мене там вона чекає, там у мене собака нова, яка всі капці мої погризла. Я живу тим, що повернуся до них.
Останні новини
