06 вересня 2023, 12:30
55 років присвятила викладанню у школі Валентина Радюшкіна із Донеччини. А нині як переселенка живе у колишній школі в Кропивницькому. Волонтери пропонували їй орендувати окреме житло, але та відмовилася. Каже, почувається у шкільних стінах, наче вдома, а ще допомагає з навчанням дітям-переселенцям. Із 90-річною вчителькою познайомилися журналісти Точки доступу.
Пригостили мене, я вас пригощаю. Так що, зараз розріжемо, сядете й відпочинете 5-10 хвилин.
Валентина Радюшкіна зустрічає нас із пригощанням. Каже, їй щастить на добрих людей, бо й вона з усіма по-доброму. Такий підхід допомагав колишній вчительці і в роботі.
Мені зараз повних 90 років і вісім місяців. А педагогічний стаж у мене – 55 років. Пенсія була в мене, але я працювала після пенсії довгий час – 23 роки. Бо так хотілося працювати, так я любила свої предмети – фізику, математику, астрономію.
Валентина згадує, як обирала майбутню професію. Вчилася на відмінно, тож всі шляхи, фактично, були відкриті. У той час її подружки хотіли вступати у медичний. Вона теж вирішила їх наслідувати. У результаті Валентина пройшла конкурс, а її подруги – ні. Та від навчання дівчина відмовилася, оскільки зрозуміла – це не її. Далі вступила в педагогічний і з легкістю його закінчила.
Я народилася в сільській місцевості і вдома нас було шестеро дітей – чотири дівчинки і два хлопчики. І от старша сестра, вона в мене з 24-го року, була першою вчителькою на селі молодших класів. До нас приходили вчителі і я, ймовірно, отак і полюбила цю професію.
Валентина говорить, що ніколи б не обрала інший фах.
Я пропрацювала в цій професії на одному диханні. Не помітила, коли стільки років пройшло. Зараз лише думаю: Боже мій, я навіть не думала, що стільки працюю, і мені подобалося це. І непомітно для себе провела ці роки – 55 років.
Чоловік Валентини був військовим, а саме – авіаційним техніком. Тож подружжю доводилося часто змінювати місце проживання. Коли пара одружилася, то жила в Коростені, потім – в Житомирські області. Понад 30 років мешкали у Слов’янську Донецької області. Там покійному чоловіку-військовому дали квартиру. Там пенсіонерка і зустріла велику війну.
Не знаємо, що там вдома, як, чого… Але, в той же час, я дуже боялася, коли там громити почали і удари ці… Я прокидалася і там не спала, мені складно було.
Через небезпеку молодше покоління родини вирішило виїжджати. Пані Валентина залишати рідну домівку не поспішала, сподівалася, що війна невдовзі закінчиться.
А якось відкриваються двері і на мене автомат направили. Збитий був літак і десь льотчик опинився у цьому районі. І вони, мабуть, шукали, я так злякалася, я там стояла в під’їзді, за закритими дверима. Холодно було, чекала онучку. І цей же військовий говорить: "Ти чому тут стоїш?" Я кажу: "Онучка їде". А він каже: "А ти?" А я: " Я тут іще". А він каже: "Їдь, їдь".
Спочатку Велентину разом із іншими переселенцями евакуювали в Дніпро. Вона каже, що такої кількості людей, які виїжджають одночасно, ще не бачила. Дорога сюди була тяжкою і довгою. Їхала з Дніпра в евакуаційному вагоні.
Провідник був внизу, забрав мої речі й кинув. І я піднялася, добре, що займалася зранку зарядкою, там же без платформи, без нічого, вертикальна стіна просто, дуже складно проходити ці східці, ну дісталася якось до ранку.
На Кіровоградщину жінка приїхала лише з невеличким клунком речей.
Куртка і туфлі – це ж я у квітні їхала минулого року, і шапка, і поїсти. А так більш нічого не брала, все вдома лишила.
Два місяці пані Валентина мешкала в дитсадку, а потім переїхала в гуртове житло, яке облаштували в колишній школі в Кропивницькому.
Каже, усім задоволена. Розраховувала на складні умови, а тут – нормальні. Тричі у місцевих лікарнях побувала, теж усім задоволена.
У мене у Слов’янську квартира двокімнатна лишилася. Сад там, гараж. Була машина, але чоловік хворів – розсіяний склероз. Я за ним доглядала і працювала. А тут і кухня є, і душ, все є, що потрібно.
У гуртожитку, ділиться, з усіма знайшла спільну мову. Говорить, що це також данина професії – вміти шукати компроміс та сприймати людей такими, як вони є.
Я одразу зрозуміла, хто вона, коли сюди потрапила. Ви, кажу їй, вчителька колишня, а вона каже, що так. По її зовнішності, по розмові, я одразу вгадала. І хороша дуже така, гостинна, шматок чогось смачненького є, вона поділиться завжди, – розповідає її сусідка, переселенка з Бахмута Людмила Вершиніна.
Навіть тут, у гуртовому житлі для постраждалих внаслідок війни, Валентина Радюшкіна не полишає улюблену педагогічку й допомагає дітям із навчанням.
У нас в кімнаті були діти з першого та п’ятого класів. Тому, що в п’ятому, важко було з математикою, я йому допомагала. Навіть, коли в мене тиск 170, а він говорить, що завтра контрольна, а з відсотками не виходить, або дробами. Я кажу одразу, що зараз підійду.
Пані Валентина дуже любить читати. Останнім часом для себе відкрила Біблію. Молиться за здоров’я рідних та мир в Україні. Скаржиться, що зір нині підводить. Місцеві волонтери зібрали гроші жінці на операцію.
Взагалі пропонували житло. Казали, що ми можемо зняти в гуртожитку кімнату і ми б її оплачували. Вона б могла там жити у кімнаті спокійно сама. Ми не можемо всім допомогти, а вам особисто можемо. То пані Валентина відмовилася, каже, що краще, аби ми зробили їй зір. Тож ми вирішили, що краще піти їй назустріч. Тут, ви ж бачите, вона, наче в своїй тарілці, – говорить волонтер Володимир Лєбєдєв.
Валентина Радюшкіна з нетерпінням чекає на момент, коли знову зможе добре бачити. Каже, сумує за професією і хоче й надалі допомагати школярам із навчанням.
Читайте також: “Розбивала вітрини, щоб не подумали, що їх тут чекають”: історія релокованого з Сєвєродонецька бізнесу
Головне сьогодні
