06 жовтня 2015, 05:21
Фатальний постріл з парабелума був зроблений в робочому кабінеті.
В 1978 році на посаду начальника УМВС Кіровоградської області був призначений полковник внутрішньої служби Микола Попов. До цього він працював заступником начальника управління УМВС по кадрам сусідньої Дніпропетровщини.
Колишній флотський офіцер добре знався на кадрових питаннях і, звичайно, був націлений на підвищення по службі, сподіваючись піднятися по кар’єрних сходах до омріяного звання генерала. Та це високе звання він не міг отримати на своїй малій батьківщині, оскільки його посада права на це не давала. Максимум – полковник. Якщо ж маєш високого покровителя в Києві, можна розраховувати, що тебе переведуть в інший регіон на ту посаду, яка дозволяє отримати завітну велику зірку. А посада начальника УМВС області – генеральська.
З неофіційних джерел було відомо, що Микола Тимофійович жонатий на сестрі дуже високопоставленого партійного діяча в Києві, члена ЦК КП України. Ось чому офіцери УМВС нашої області зразу зрозуміли, що це призначення не надовго, воно є трампліном для отримання високого звання, щоб потім чкурнути на генеральську посаду в інше, більш тепле місце.
Скажу від себе, що Н. Т., як його стали називати поза очі, нікого до себе близько не підпускав, тримався окремо, уникав дружніх стосунків. Навіть посмішка на його обличчі була не зовсім добра, скоріше – крива, бо піднімалася тільки одна губа. Тому симпатій у більшості підлеглих він не отримав. До того ж у нього склалися дуже напружені стосунки зі своїм тридцятисемирічним заступником по оперативній роботі Віктором Розумовським, який був його повною протилежністю.
Завжди у веселому настрої, доброму гуморі, доброзичливий і щирий, а, головне, здібний співробітник. До нас його перевели із Запорізької області, де він працював начальником оргінспекторського відділу ( штаб). По всьому було видно, що Розумовський претендує на посаду очільника УМВС області, але цьому на заваді стала сувора догана, яку він одержав від МВС України. Поясню за що.
В ніч на 7 листопада 1977 року (тобто Свята Великої Жовтневої революції) міліціонер позавідомчої охорони УМВС Бихов, знаходячись у стані сп’яніння, із табельного автомата вбив кількох громадян. Крім цього, мав сутичку з самим Гіталовим, двічі Героєм Соціалістичної Праці СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР.
Незважаючи на те, що у Бихова були безпосередні начальники, разом з ними покарали й Розумовського, що, з його погляду, заважало підвищенню по службі. До речі, завдяки Бихову, у відставку був змушений піти і начальник УМВС, генерал Микола Михайлович Шавша.
З Розумовським у мене особисто склалися непогані робочі взаємовідносини, тому що він певний час був на партійному обліку у парторганізації служби карного розшуку, яку я очолював. Але це, мабуть, і не головне. Нерідко я підписував у нього доповідні записки, шифровки і інші документи, які направлялися на адресу керівництва МВС в Київ. Непоодинокі були випадки, коли нікого із заступників начальника УМВС не було на місці, а ті, що були, проглянувши документ, де йшла мова про оперативні відомості, взагалі відмовлялись його підписувати.
Двічі я попадав у халепу, коли невчасно направлялися необхідні документи в Київ, за що, звичайно, одержував прочуханку від своїх керівників. Переді мною стала дилема: або знову нариватися на неприємності, або щось придумати на той випадок, коли нікого не буде для вчинення підпису. Зауважу, що були тижні, коли від карного розшуку відправлялись по декілька документів як на Київ, так і в столицю СРСР.
Не знаю, як зараз, але тоді документообіг був насичений (електронної пошти ще не було), а відрядження були набагато частішими, ніж зараз, і гроші за них отримували негайно, а не так, як сьогодні – через місяць, а то й другий, третій або ніколи. У цих справах якось я зайшов до кабінету Розумовського, який був на другому поверсі навпроти Попова.
Між іншим, запропонував вирішити проблему з документацією дуже просто: підписувати папери його іменем. У нього був не дуже складний підпис. Після довгих роздумів куратор карного розшуку від керівництва УМВС дав згоду, але попередив, що це можна робити лише у невідкладних випадках з подальшим ознайомленням його з документами. Про це знали я і він. Я гадав, що про це ніхто не дізнається, а ось зараз, як на духу, каюсь.
Під його керівництвом в Долинському районі в 1979 році я брав участь в розкритті десятка крадіжок із крамниць, оперативно-профілактичному відпрацюванні району, який міцно облюбували крадії із сусіднього Кривого Рогу. Але я відволікся від основного сюжету.
У суботу 17 травня 1980 року трапилась надзвичайна подія в УМВС. Розумовського в цей день Попов призначив відповідальним черговим по УМВС області. Такі відповідальні доручення давалися тільки на вихідні та у святкові дні. Це для того, як я розумію, щоб у випадку скоєння тяжких злочинів був хтось від керівництва, хто зміг задіяти особовий склад співробітників, які в той час відпочивали. Відповідальний черговий міг знаходитись навіть вдома, але в телефонному режимі здійснювати керівництво, коли виникне потреба.
В той день Віктор Коcтянтинович відзначив день народження доньки і разом з дружиною Лілею Миколаївною, яка теж працювала у відділі кадрів обласної міліції, підійшов до будинку УМВС. Дружині він пообіцяв ознайомитись з повідомленнями, які одержав черговий, і дати по ним вказівки, після чого вони мали піти до кінотеатру ім. Дзержинського, що на вулиці Леніна (зараз вул. Дворцова).
- Через пару тижнів у мене відпустка, поїдемо відпочивати разом з донькою, - сказав перед тим, як піти.
Як завжди, зайшов у чергову частину, де привітався з Анатолієм Красновським, оперативним черговим, і ознайомився з телефонограмами із міськрайвідділів, а потім піднявся до себе в кабінет.
Дружина, знаючи що поточні справи можуть забрати у чоловіка певний час, пішла по магазинах. Повернулася десь за годину, від постового набрала номер робочого кабінету Розумовського. Телефон не відповідав. Відчувши щось неладне, піднялася у чергову частину і запитала, де її чоловік.
- Віктор Костянтинович вже давно пішов до свого кабінету. Назад не повертався. Не знаю, в чому справа. Зараз зателефоную, - відповів черговий.
Але і на дзвінок ніхто не відповів, і, піднявшись на другий поверх, Красновський вирішив особисто дізнатися, що трапилось.
Те, що він побачив в кабінеті, назавжди залишилось в його пам’яті. Розумовський сидів у своєму кріслі, випроставши незвично ноги, а голова була схилена на груди, обличчям до вікна еркера.
- Товариш підполковник, - звернувся майор Красновський, - Вас дружина кличе. Що відповісти?
На питання Розумовський не відповів, тому черговий підійшов до крісла, щоб ще раз повторити його.
- Мабуть, задрімав начальник, - подумав майор.
Аж раптом побачив калюжу крові біля ніг підполковника. Поруч на килимі лежав парабелум часів Другої світової.
- Оце попав в халепу, - подумав Красновський, і повільно позадкував до дверей, ні до чого не торкаючись. Негайно зателефонував генералу М. Попову, а потім і очільнику карного розшуку Віктору Марусенку. Той був десь поруч, і на місце пригоди прибув першим. Буквально через пару хвилин влетів і генерал Попов, і тут же накинувся на Марусенка:
- В чому справа, полковнику? Як ви тут опинилися? Відповідайте!
- Мені зателефонував черговий Красновський. Я зайшов до кабінету не перший після…
- Після чого? - підозріло запитав Попов.
- Після смерті Розумовського, - злякано відповів начальник карного розшуку УМВС області. – Хай судмедексперти вивчають обставини, бо я не фахівець у цій справі…
Смерть підполковника набула широкого резонансу у суспільстві. Її обговорювали і співробітники УМВС, і журналісти, і пересічні громадяни. Висновок експертів був однозначним: самогубство. Версій висувалося чимало, але було очевидно, що справжню причину своєї смерті Розумовський забрав із собою. Не хочу переповідати всі чутки, оскільки вони не підтверджені фактами. Розповім, що знаю сам, і яку версію вважаю для себе прийнятною.
Віктор Розумовський був амбітною, цілеспрямованою та здібною людиною. Його кар’єра стрімко йшла вгору, поки в управління не прийшов новий начальник М. Т. Попов, майбутній генерал. З його приходом мрія стати очолити управління почала згасати, а постійні конфлікти з новим керівником поступово зруйнували його спокій та душевну рівновагу. Принцип «я начальник – ти дурень» у виконанні Попова він сприймав як несправедливість, якій був змушений коритися.
Підкосила і історія з Биховим, про яку я розповідав вище, за яку Розумовський отримав догану від міністерства. Це теж ставило на його кар’єрному рості якщо не хрест, то масну пляму. Новий начальник відверто цькував свого зама, дійшло до того, що мене, як секретаря парткому управління карного розшуку, викликав до парткому УМВС його секретар Володимир Петренко і настирливо запропонував заслухати Розумовського на партійних зборах з питання незадовільного стану в розкритті тяжких злочинів, а також з приводу вживання ним у відрядженні оковитої. Я відмовлявся, аргументуючи субординацією, бо заступник начальника управління на той час входив до партійного осередку карного розшуку. Але стояло завдання принизити людську гідність Розумовського, і секретар парткому наполягав на розгляді питання, посилаючись на вказівку Попова.
Всі ці негаразди, накладені на інтенсивний графік роботи заступника начальника управління, постійні стреси, відрядження, цькування з боку начальника врешті змогли вивести з рівноваги навіть таку сильну духом людину як Розумовський.
Що саме стало останньою крапкою – судити не беруся. Відомо, що перед тим, як вистрелити в себе, підполковник вживав спиртне. Очевидно, це був стан емоційного зриву, вихід з якого він побачив саме таким. Буває ситуація, коли відчуваєш перед собою стіну, пробити яку нема ні сил, ні можливостей. Можливо, саме так сприймав життя і підполковник у свої останні секунди. Хто знає…
…Навіть мертвий Віктор Костянтинович, ймовірно, дошкуляв генералу. Мене двічі до поховання підполковника запрошували до парткому, і давали партійне доручення: виступити з промовою на могилі Розумовського. Під час третього виклику я отримав команду – не виступати. Мабуть, не хотіли почути про покійного добрих та теплих слів, які він за своє життя заслуговував, а я готовий був виголосити…
Поховали Віктора Костянтиновича на Рівненському цвинтарі, поставили гранітний пам’ятник, на якому вказали дату народження і смерті : 1938 – 1980. Він назавжди залишився в серцях колишніх співробітників як доброзичлива, світла та радісна людина, яка рано пішла з життя, не встигнувши здійснити всі свої плани. Що тут скажеш? Доля у кожного своя…
Головне сьогодні
