Чорний день родини Криницького

Саме про таких кажуть, що на них тримається чесна міліція.

Статистика стверджує, що серед загиблих співробітників міліції більше за все із служби карного розшуку. Тому що саме оперативники - на передньому краї боротьби зі злочинністю.

23 вересня 1998 року назавжди стало « чорним» днем для родини Криницького, яка мешкала на Голованівщині Кіровоградській області. А ще Голованівський райвідділ внутрішніх справ недорахував старшого оперуповноваженого карного розшуку – Олега Івановича Криницького, який в будь який час міг виконати, незважаючи ні на що, відповідальне завдання. Я добре пам’ятаю цього чесного і непідкупного співробітника міліції.

Вересневого пізнього вечора після проведення в області профілактичної операції « Правопорядок» тридцятидвохрічний старший лейтенант Олег Криницький прозвітував про виконану роботу за день начальнику райвідділу міліції Віктору Білоусу. І хоча Криницький мав право на постійне носіння « Макарова», але за відсутністю належних умов зберігання вдома, він зайшов в чергову частину міліції і здав його. До речі, так саме зробив і його напарник лейтенант Павло Постоловський.

Слід зауважити, коли у правоохоронця з собою зброя, а тільки співробітники розшуку мають дозвіл на постійне її носіння, зокрема табельний пістолет, він відчуває себе впевнено, а головне, захищено. Скільки б не сталося лиха, якби зброя була вчасно у них. Тому я гадаю, що МВС повинно забезпечити умови зберігання зброї вдома розшуковцям. Тим більш в сучасних умовах, коли зброю доставляють із зони АТО.

Залишивши райвідділ, офіцери, як і після кожного робочого дня, разом попрямували на перехрестя автодороги Голованівськ-Ульянівка. Тому що мешкали вони не в самому райцентрі - на жаль, наша держава не може забезпечити правоохоронців хоча б службовим житлом, не те щоб власним. Олег мешкав в смт Побузьке.

На той час було близько опівночі. Темрява міцно панувала над землею, шевченковським човном виринав місяць. Як тільки оперативники опинилися біля згаданої автодороги, Павло, який був у форменому одязі, на прохання Олега почав ловити попутній автотранспорт, щоб відправити у першу чергу свого напарника. Для цього Постоловський відійшов від Олега метрів з 150 і почав « голосувати», та все марно -у бік Побузького не йшли автівки.

Тим часом до Криницького підійшла дівчина, якій теж треба було в Побузьке. Завели розмову, та незабаром близько від них зупинилася автівка, з якої вийшов чоловік і наблизився до них.

Він раптом напав на Олега і став його лупцювати, але зустрів відпір добрячий. Нападник, усвідомившись, що його можуть затримати, дістав з під своєї куртки наган і, майже впритул, вистрелив в живіт Криницькому.

Побачивши це, Постоловський миттєво кинувся на допомогу колезі, але злочинець наві в на останнього зброю.

- Ні кроку до мене, бо застрілю. Мені все рівно, що одного, що двох. Не має значення, зрозумів?

Тримаючи лейтенанта під прицілом, злочинець( як потім було встановлено, Левченко, 1949 року народження ), раніше засуджений, задки швидко попрямував до машини, вскочив до неї і з місця події зник. .

В екстремальній ситуації час минає дуже швидко, пролітає як мить. Ніхто не встигає оговтатись.

Після заціпеніння настає відчай: що не можеш ніяким чином щось змінити в кращий бік. В голові блискавично проносяться різні думки відносно того, що ти сам не зробив, чи інший, що опинився в халепі.

Тільки через декілька хвилин розумієш, що скоїлось і починаєш діяти за логікою обставин.

Через кілька хвилин Постоловський зупинив автомобіль і привіз колегу в Голованівську ЦРЛ. Лікарі зробили все можливе, щоб « витягнути з того світу» Олега. Теж саме робили співробітники міліції – здавали кров, допомагали ліками і таке інше. Але все це не допомогло, і 23 вересня від отриманих тілесних ушкоджень старший оперуповноважений карного розшуку Олег Іванович Криницький помер.

Помер при виконанні службових обов’язків.

Вже на наступний день ранком оперативна група на чолі з керівником карного розшуку РВВС Василем Греськом встановила місце знаходження злодія у Бершадському районі сусідньої Вінницької області.

На неодноразові пропозиції здатися, останній категорично відмовився. Міліція стала здійснювати більш рішучі дії. Розуміючи безвихідність свого становища, замість здатися правоохоронцям, Левченко покінчив життя самогубством – підірвав себе гранатою. Здається мені, що зараз зброї в злочинців значно побільшало.

З’ясувалося, що в 1996 році Криницький, виконуючи свої службові обов’язки за скоєння злочину затримував сина Левченка, якого місцевий суд після цього засудив до позбавлення волі.

Провести офіцера міліції в останній путь прийшли не тільки співробітники міліції. До траурної процесії приєдналися місцеві жителі Побузького. Серед них навіть і ті, хто не знав Олега, бо він користувався неабияким авторитетом в районі. Керівництво міліції, зокрема Віктор Білоус, промовив щире співчуття дружині офіцера – Ірині Аркадіївні.

А взагалі Олег Криницький зарекомендував себе серед населення як справедливий міліціонер, завдяки якому не один юнак не попав за грати. « Головне у нашій роботі,-« казав офіцер,- «попередити злочин ніж за нього потім карати». До нього часто зверталися батьки з « проблемними» дітьми, якім він допомагав..

- За всі прожиті роки з Олегом, я чула від людей тільки добре про нього – розповідає колишня дружина Ірина Аркадіївна. – До мене подекуди звертаються незнайомі і від щирого серця дякують Олегу, що він з них зробив.

- Цікава історія чоловіка, який колись був наркоманом і зараз, коли мене зустрічає, він тепло відгукується про чоловіка, завдяки якого перестав вживати пагубне зілля. Зараз він працює в християнській церкві. Одним словом, витягнув хлопця з «болота» і він став правильною людиною.

Після загибелі чоловіка Ірина Аркадіївна залишилася з двома дітками. Важко було самостійно поставити їх на ноги.

До честі керівництва райвідділу та МВС України, які допомогли родині всім чим могли . Разом працевлаштували Ірину Аркадіївну, яка мала, як і її чоловік, вищу педагогічну освіту, співробітником районної карно - виконавчої інспекції, де вона пройшла від рядового виконавця до керівника. У звані підполковника вона вийшла у відставку, але і зараз працює у військкоматі.

Донька Олега пішла батьківською стежинкою, вона закінчила Академію внутрішніх справ України і працює офіцером в Києві за професією. А син – вчиться на лікаря.

Незважаючи на те, що відтоді минуло сімнадцять років, проте колишні співробітники не забувають свого товариша по зброї.

- Він для нас був взірцем у всьому. З ним можна було піти на саму ризиковану операцію по затримані особливо небезпечних злодіїв,- розповідає його колега по карному розшуку Олександр Анатольович Григориш. – Ми знали, що він ніколи не підведе.

Світла пам'ять старшому лейтенанту міліції Олегу Івановичу Криницькому.

***

На цьому я поставив крапку. Але коли я вичитав вже надрукований нарис, то зрозумів, що не сказав головне. Став себе картати, захвилювався так, що мені стало зле: піднявся тиск і таке інше…

Я переконаний, що керівник УМВС області Олександр Міленін, перед тим, як затвердити висновок службового розслідування, направленого на адресу міністра, повинен був ще раз подумати, в якій спосіб треба було зберегти пам'ять про загиблого його офіцера, який разом з іншими робить йому блискучу кар’єру - через рік він очолить столичний міліцейськийглавк, водночас стане заступником міністра МВС України. Адже старший лейтенант Олег Криницький, як справедливо записано у висновку службового розслідування, загинув «в період проходження служби при виконанні службових обов’язків, пов’язаних з охороною громадської безпеки і боротьбою із злочинністю».

Таким чином начальник УМВС повинен був у цьому документі порушити клопотання про нагородження його, як мінімум , відзнакою МВС, якщо не урядовою. По-друге, О. Міленін не виконав свій службовий обов’язок: не дав вказівку викарбувати прізвище Криницького на пам’ятній дошці загиблих співробітників міліції, яка висить в коридорі УМВС. До речі, я звертався з цього приводу і до деяких наступних очільників міліції області. Але безрезультатно. Можливо цей надрукований нарис якимсь чином примусить нове керівництво УМВС виправити помилки попередніх. До слову, цього заслуговує і ще один сищик з карного розшуку Ленінського РВВС – Олександр Сундуков.

Кожного разу, коли я опиняюсь біля гранітного обеліску загиблим правоохоронцям в Кіровограді, що на вулиці 50 років Жовтня, я завжди згадую вказані прізвища офіцерів, і мені стає неприємно - за їх забутий подвиг.