Півтора року чекає з полону коханого переселенка Ірина (ім’я змінене на прохання жінки – Ред.), яка нині знайшла прихисток у Кропивницькому. Разом із шестирічним сином близько двох місяців вони були в окупації. Коли їхали на вільну Україну через російські блокпости, хлопчик кілька разів просив маму дозволу крикнути з вікна автівки: "Слава Україні". Їхню історію записали журналісти Точки доступу.
"Отакий, синок, у тебе ювілей"
Із героїнею статті ми зустрілися в одному зі спальних мікрорайонів Кропивницького. Тут разом із друзями сім'я мешкає у багатоквартирному будинку. Жінка не хоче, аби показували їхні обличчя та називали імена та прізвища – боїться нашкодити чоловікові. Однак, свою історію розказує охоче.
Чекаємо папку півтора року вже, – каже вона. – Ось приїхали хлопці по обміну з тої зони, то взагалі новин жодних не передали. Може, його вже перевезли, вони ж любителі (росіяни – Ред.) таким займатися.
Ірина розповідає, що до великої війни вони жили у сусідній із Кіровоградською областю. А на початок повномасштабного вторгнення мати з сином перебували неподалік Маріуполя. За 40 кілометрів від міста живуть родичі жінки. Чоловіка Ірини, військового з 20-річним досвідом, ще восени відправили у відрядження в Маріуполь. Тож дружина з сином хотіли бути ближче до нього.
Військовий разом із побратимами тривалий час в переважаючому оточенні ворога утримували металургійний комбінат імені Ілліча. Тим часом його син і дружина жахалися від літаків у небі та звуків вибухів – окупанти обстрілювали Маріуполь нещадно. У їхньому будинку не було електрики, хліба не стало через тиждень від початку атак.
Ото пічку не можна викидати, – посміхається жінка, – і добре, що запаси були. То тепло, пиріжок якийсь спекли, картоплю приготували – і є що їсти. З голоду, звісно, ніхто б не помер, але дефіцит у цьому плані був страшний. До прикладу, дріжджі ніде не купиш, ми їх з картоплі робили, картопляний хліб пекли. А потім росіяни все поперли – своє почали привозити – Ростов же недалеко.
Ірина згадує, як святували синовий День народження:
На пательні насмажила медових коржів, зробила торт, скликали всіх дітей, які були на вулиці. Хтось якісь свічки приніс, кульки, бо купити нічого не можна було. Отакий, кажу, синок, ювілей, а з папкою ми планували провести його трохи по-іншому.
Що чоловік і тато військовий, їм довелося приховувати.
Весь час, що ми були в окупації, я синові говорила: – У тебе папки нема. запам'ятай. Немає і ніколи не було.
Та найбільше сім’я переживала не через гуманітарну ситуацію та окупацію, а через тата, який практично не виходив на зв’язок. А коли виходив, то заспокоював рідних, що начебто все нормально. Хоча голос, каже Ірина, через недосип та напругу був такий, що можна було подумати, що він поранений чи хворіє.
Виїзд з окупації
Врешті мати з сином вирішили виїжджати. Їхали через низку російських блок-постів. Чоловіків роздягали повністю, розпитували про значення татуювань, вивчали документи, змушували все перекладати російською. Коли їхали на вільну Україну, хлопчик кілька разів просив маму дозволу крикнути з вікна автівки: "Слава Україні". Оселилися у друзів.
Кум служив разом із чоловіком і теж потрапив у полон. Та, дякувати Богу, його за рік повернули, хоча спочатку нам помилково сказали, що він загинув під час танкового обстрілу. То хоч за нього не переживаємо тепер. Він особливо нічого не розказує, став ще більш мовчазний, ніж раніше, спілкуватися ні з ким не хоче.
Чоловік Ірини і досі лишається у полоні, куди потрапив 12 квітня 2022 року. Саме відтоді зв’язок перервався зовсім. Родина отримала лише один лист, написаний російською, хоча раніше військовий спілкувався виключно українською: "У меня все хорошо, жив-здоров, кормят-поят, спим на белых простынях".
За словами Ірини, такі листи, наче написані під диктовку, надходили сім’ям і від інших полонених. Вона не знає, у якому стані чоловік, чи має він поранення. За словами військових, які поверталися звідти, він "тримається".
Знаю точно двох, які з ним у камері були в РФ і яких обміняли.
Знайомі жінки лишаються в окупації. Вони розповідають, що окупанти заселилися у пусті будинки і "сидять собі тихенько", а у селі одні старенькі лишилися. Людей змушують оформлювати російські паспорти.
Кажу, щоб робили, бо їм треба там вижити, а тоді спалять ті паспорти, та й усе.
Найбільша мрія жінки – повернути коханого додому. Попри всі випробування, говорить вона, ніколи не мала на думці залишити батьківщину. Планує майбутнє своєї сім’ї у вільній і квітучій Україні. Про військову службу чоловіка говорить, що це була його мрія з дитинства. Коли він був хлопчиком, то продав мішок буряків і купив собі чоботи.
У мене сто варіантів поїхати закордон. Але я не поїду принципово.
Ірина та її син – одні з тих, ким опікується благодійна організація "Українська фундація "Мрія", – розповідає керівниця регіонального представництва організації Марина Юденко.
Вона говорить, що мета фонду — підтримувати родини українців, які потрапили у полон, сприяти обміну полоненими та піклуватись про дітей загиблих воїнів чи тих, які зникли безвісти.
Такі родини можуть звертатися з різних питань. До прикладу, щодо юридичного супровіду в отриманні статусу.
Про які статуси може йтися? У полоні, зник безвісти, загинув або загинула. Бо у нас є родини, де в полоні перебувають дружини. Це цивільні бранці, цивільні полонені. Це родини померлих захисників. Є люди, які загнули на полі бою. А є ті, які були поранені на полі бою, а потім померли в госпіталі чи навіть уже дома. Ми теж їх забираємо під опіку фонду. Є люди, чиї рідні загинули або потрапили в полон ще з часів АТО/ООС.
Також клієнти організації можуть розраховувати на:
- допомогу в пошуку рідних;
- гуманітарну допомогу;
- залучення грантів для навчання дітей;
- адаптацію військових, які пережили полон та сприяння обмінам.
Якщо говорити про юридичний аспект, то наразі підписано меморандум про співпрацю з Українським центром захисту прав людини, де працюють винятково класні юристи. Вони якраз допомагають людям пройти всі шляхи юридичного оформлення: зібрати довідки, написати необхідні листи, подати необхідні документи, оформитися, — додала Марина Юденко.
Освітній напрямок роботи передбачає надання можливості освіти для дітей, у тому числі забезпечення їх гаджетами для навчання.
Щодо гуманітарної допомоги. Дуже багато заявників, в яких процес оформлення і отримання виплат від держави затягся на місяці, а у декого — на рік. Вони не отримують гроші. Родини потребують банального – це продукти, одяг, взуття, засоби гігієни.
Як звернутися по допомогу?
Заповнити електронну форму за посиланням.
Подзвонити за телефонами:
- 0800330709, 0507544408 — юридична допомога;
- 0990157181 — регіональне відділення.
Звернутися за адресою: вул. Євгена Чикаленка, 1-a, оф. 306
Читайте також: Власники фотосалону з Рубіжного розвивають агробізнес на Кіровоградщині – ФОТО
Фото ілюстративне