15 вересня 2023, 09:50
Дві сестри – Ольга і Людмила – служать у 121 бригаді територіальної оборони Кіровоградської області. Вони полишили роботу у тиловому Голованівську, бо вирішили, що на період повномасштабної війни треба допомагати Збройним силам України. Робити в армії те, що вони уміють за фахом. Як адаптовувались до нових умов, що нині входить в їхні обов’язки і як на появу жінок у строю відреагували чоловіки-військовослужбовці, сестри розповіли Точці доступу.
47-річна військовослужбовиця Ольга десять років працювала прокуроркою у Голованівську. До вторгнення Росії в Україну. 24 лютого 2022 року, коли почалась повномасштабна війна, вирішила, що має допомагати країні. З чого починати і як саме це робити, не знала, тому вирушила у Голованівський територіальний центр комплектування і соціальної підтримки.
Сказала, що хочу служити і бути корисною Україні, хочу разом з усіма стати на захист нашої держави. У нас невелике селище, усі мене знають, тож були дуже здивовані, перепитували, чи добре я подумала. Відповіла, що це моє остаточне рішення, і розумію, на що йду.
На той час, каже, у Голованівську комплектувався батальйон і у терцентрі їй порадили піти туди. Так почався військовий шлях Ольги.
Фото: Точки доступу
Спочатку була діловодом групи логістики. Оскільки за фахом юристка, також виконувала обов'язки помічниці командира з правової роботи. Нині вже маю офіцерське звання – молодша лейтенантка.
Ольга підписала контракт, який триватиме до демобілізації. Нині у її обов’язки входить консультування військових на різного роду юридичні питання. Консультує побратимів з питань соціально-правового захисту.
Я завжди маю бути там, де наші військовослужбовці. Враховуючи те, що вони групами перебувають в різних місцях. Тому сьогодні я можу зустрічатися з одним підрозділом, завтра – у іншому місці з другим підрозділом. Також є робота на постійному місці дислокації.
Нині бригада дислокується у Херсонській області. На запитання, чи часто бувають обстріли, Ольга відповідає "бувають".
Звикнути до такого, мабуть, не можна. Хвилювання є завжди, як, певно, у кожної нормальної людини. Але війна є війна.
Одяг, взуття, амуніцію і зброю – в армії Ользі усе видали. Сама нічого не купувала. Форма і берці за розміром підійшли.
Єдине – було дуже важко перейти з підборів на берці. Здавалось, що я буду падати назад.
У колективі стосунки з військовослужбовцями-чоловіками складаються переважно добре.
Я звернула увагу на те, що деяким чоловікам-військовим легше спілкуватись із жінками, поділитись таким, про що вони не можуть розповісти товаришам. Стосовно того, чи поважають чоловіки в армії жінок, які сюди приходять, то скажу, що буває по-різному. Але це не залежить від того, що ми в армії. Просто такі чоловіки. Якщо вони не ставляться до жінки з повагою у цивільному житті, то і тут так поводитимуться.
Загалом, каже, українська армія готова до того, щоби в ній була жінка.
Фото: Точки доступу
За більш ніж рік служби Ольга мала 10-денну відпустку. Ці дні провела з мамою у Голованівську. Цей період, каже, став показовим. У плані того, що викреслила зі свого оточення деяких людей, з якими спілкувалась до повномасштабної війни. Тих, для кого до цього часу у країні немає війни і вони живуть звичним життям.
Я передивилась ставлення деяких людей, зробила свої висновки. Єдине, коли почала збиратись назад в розташування, спіймала себе на думці, що їду додому. Я збираюсь додому. Боже, думаю, яке додому (сміється – ред.), настільки звикла.
Згадує, що у відпустці приміряла взуття на підборах. Ледь втрималась на ногах, відвикла.
28-річний син Ольги Владислав до повномасштабної війни теж працював прокурором у Голованівську. Нині він із мамою служить в одному батальйоні. Коли дізнався, що мама ухвалила рішення йти на фронт, підтримав її, увільнився з роботи і 8 березня теж став до лав ЗСУ.
Я як мати, подумала "Син, куди ти йдеш, ти ще молодий. В тебе молода дружина, маленький син, якого треба виховувати. Працюй, живи". Були суперечливі почуття, бо, з одного боку, дуже хвилювалась за нього, з іншого – сильно пишаюсь тим, що у мене такий син. Він сказав мені, що робота почекає, виграємо війну, і продовжимо працювати в прокуратурі.
Минуло більш ніж півтора роки, відколи Ольга стала військовослужбовицею. Цього часу, каже, вистачило, щоб усвідомити, наскільки правильний вибір зробила 24 лютого 2022 року.
Жодної хвилини не шкодувала, що пішла служити. Бо вважаю, що мені таки вдається приносити користь армії. Яка, в свою чергу, наближає нашу перемогу. Вважаю, що кожен повинен займатися справою, якою він володіє.
Вчинок Ольги – служити у Збройних силах України – надихнув зробити те саме не лише її сина Владислава, а і сестру Людмилу. Вона доєдналась до бригади територіальної оборони у статусі медикині.
Фото: Точки доступу
На моє рішення вплинуло те, що з перших днів повномасштабної війни мої рідні пішли захищати нашу батьківщину. Це два мої сини (старший син - учасник бойових дій з 2014-го року - ред.), менша сестра і її син. Я увесь час думала про них, хвилювалася. І настав такий момент, коли ухвалила рішення теж не залишатися осторонь. Я маю медичну освіту, тож вирішила йти служити.
Каже, поки рідні воювали, сидіти вдома і перейматись через те, в яких вони перебувають умовах, що їдять, де купаються, як сплять, було важко. Тож 1 вересня 2022 року жінка пішла служити в бригаду, де проходили службу її сестра і племінник. Менш ніж через місяць, згадує, виїхали в зону бойових дій.
За освітою Людмила – медикиня. Працювала старшою медсестрою в дитячому садку.
На початку трудової діяльності декілька місяців працювала у лікарні в дитячому відділенні, а потім побудували новий садочок і я прийшла туди працювати. Через 25 років пішла на вислугу як медичний працівник, відтак залишилась працювати в садочку заступницею директора з господарської роботи.
Заступницею директора дитсадка працювала 8 років. А коли пішла в терцентр комплектування і соцпідтримки, вказала, що має медичну освіту. Після 33 років роботи з дітьми, потрапити в армію – це зовсім інший рівень комунікації, згадує жінка. Однак навіть тут, каже, за звичкою, з усіма вітається з посмішкою і нотками ніжності в інтонації. До умов, у яких працює, призвичаїлась швидко. Каже, тут емоційно легше, ніж вдома.
Фото: Точки доступу
До хорошого ми звикаємо, але, на жаль, і до поганого – теж. Коли була вдома одна, здригалась від кожного звуку сирени, яка сповіщає про повітряну тривогу. Якщо з кимось говорила про війну, починали текти сльози. Тут я стала, певно, міцніша. Знаєте, був прильот взимку. Настільки сильний, що відкрились двері. Кажу "Закрийте двері, в хаті топлять, а дров мало". Вже якось так реагуєш на це (сміється – ред.).
Називає себе не безстрашною, але людиною, яка призвичаїлась до умов війни. Згадує, як на початку було страшно, однак з часом сконцентрувалась на роботі і поставила собі за мету бути сильною, не впадати у відчай і розпач.
Людмила працювала у зоні бойових дій. Надавала медичну допомогу пораненим. Нині, на більш спокійних позиціях, допомагає госпіталізовувати військових.
Жінок тут чоловіки жаліють, правду кажу. Отакі колеги. Можливо, мені пощастило, але я не зіштовхувалась з гендерними стереотипами типу "що жінка робить в армії?" Навпаки. У мене тут є молодий колега, йому 27 років, то він каже "Я поважаю вас за те, що ви тут, а не ховаєтесь в тилу, як деякі чоловіки".
З боку побратимів, каже, відчуває підтримку і рада, що потрапила саме у такий колектив. У медичному пункті працюють дві жінки – вона і начмед, решта 9 – чоловіки. За рік служби, говорить, звикла до військової форми, однак коли її видали, довелось ушивати.
Ми на це дивимося спрощено. Дали форму: те, що потрібно, укоротили, одягнули, і все добре. Ми ж розуміємо, що на даний час ще немає жіночої форми, є тільки чоловіча. Ну не було у наявності мого зросту. Це ж не проблема – укоротити. Так само із взуттям. Берці не дуже зручні, але ми розуміємо, що вони орієнтовно повинні бути такі, щоб взимку одягнути ще якісь в’язані шкарпетки. Глобальних проблем, я вважаю, не було.
Додала, що жінки мають бути у кожній професії, в тому числі, в армії.
Фото: Точки доступу
Не можу сказати, що жінки витриваліші за чоловіків, але, думаю, що ми також справляємось з поставленими задачами.
На позиціях доводиться жити у різних умовах. Нині – це будинок, в якому вікна забиті плівкою. Але Людмила не скаржиться, каже, головне, що є дах над головою.
Перед цим ми жили у зоні бойових дій. Спали одягнуті, на підлозі у спальному мішку.
Згадує про те, що найбільше дратувало, коли приїхала у 10-денну відпустку додому в Голованівськ.
Мене трішки шокувало, коли я бачила чоловіків з пивом, зухвалих… Я розумію, що життя продовжується, не дивлячись на те, що в країні війна, але нині святкувати немає чого. Стільки горя, щодня гинуть військові. Я не розумію такої поведінки.
Двоє синів Людмили воюють. У іншому батальйоні і регіоні. Ігорю – 30 років, Вадиму – 23. Військовослужбовиця розповіла, що тільки коли сама одягнула військову форму і зрозуміла, що означає перебувати у зоні бойових дій, перестала ставити синам недоречні запитання на кшталт "як ти поспав?" чи "що ти їв сьогодні?".
Коли воюєш і знаєш, що рідні люди перебувають у тих же умовах – це спільні точки взаєморозуміння. А ще можна обговорити свої переживання і думки з рідною людиною. Це своєрідна морально-психологічна підтримка, оскільки ми говоримо однією мовою. Адже, як не крути, люди з цивільного життя, які ніколи не були на фронті, не можуть зрозуміти наших правил і порядку.
Згадує телефонні розмови з молодшим сином, який пішов воювати торік у березні.
Запитувала у нього, як він приймає душ, де пере речі, у яких умовах спить. Він завжди відповідав "Ма, все добре". І коли я опинилась тут, то подумала "Боже, які дурні запитання я ставила". Є вологі серветки і ми цьому раді. Була можливість скористатись ними – слава Богу. Тут це за щастя, яке ми не цінуємо у цивільному житті.
Людмила згадує як колеги запитували її, чи не боїться йти на фронт. Казала, що боїться.
Мені 52 роки. Я виростила дітей, вони отримали спеціальності. І нині я дуже пишаюсь тими молодими людьми, які, ще навіть не маючи своїх родин, йдуть воювати. Тобто на перше місце ставлять захист держави, а все інше зроблять після перемоги.
Намагається щодня виходити з дітьми на зв'язок.
Я повинна почути їхні голоси, хоча б якісь смайлик, сердечко, щоб я розуміла, що все гаразд.
Старший син Людмили Ігор вирішив стати військовим, коли закінчив 9 класів. Він вступив у військовий ліцей імені Івана Богуна, потім закінчив академію внутрішніх справ у Києві. Менший син Вадим здобув фах юриста в Запорізькому національному університеті, під час навчання пройшов підготовку на військовій кафедрі.
Я взагалі і уявити не могла, що молодший син пов’яже життя з військовою справою. Як і я своє (сміється – ред).
Про свій вибір йти захищати країну, каже, не шкодує.
Якби мені зараз сказали, що є можливість поїхати додому, от просто залишити це все і поїхати, я би не залишила своїх колег. Звичайно, хочеться просто побути деякий час в інших умовах, відволіктись від цієї напруги, але ми не можемо собі цього дозволити, бо у країні війна і ми маємо бути тут.
Для того, щоб зустрітись з сестрою Олею, каже, використовують кожну можливість.
Фото: Точки доступу
В цивільному житті ми мріяли про відпочинок, покращення матеріального стану, накопичення статків тощо. Нині це взагалі неактуально.
Жінка мріє, щоб війна закінчилася і усі рідні, які нині воюють, зібрались вдома за родинними столом.
Головне сьогодні
