04 вересня 2023, 18:45
"Мама пішла на війну, щоб росіяни не прийшли на Кіровоградщину". Так пояснювала бойова медикиня Тетяна Назаренко своєму маленькому синові рішення піти в армію. До вторгнення жінка очолювала обласний Центр народної творчості. А нині – рятує життя військових у Бахмутському районі на Донеччині.
Про вічний недосип та роботу на фронті, наскільки армія готова до жінок та чому військовим важче бути з цивільними, ніж з побратимами на передовій – Тетяна Назаренко розповіла в інтерв’ю Точці доступу.
*Інтерв'ю було записане наприкінці червня, коли Тетяна Назаренко перебувала у відпустці. З об'єктивних причин публікуємо його зараз.
Чомусь тут люди, коли мене бачуть, кидають сумки та біжать обніматися. Плачуть. Чого, питається?
Ми зустрілися з Тетяною Назаренко на шостий день її відпустки. Пощастило потрапити у щільний графік, бо за десять днів треба було встигнути зробити багато. І не тільки для себе, бо ж і про побратимів потрібно подбати.
Тетяна Назаренко отримує обласну відзнаку "За мужність і відвагу" від колишнього очільника обласної ради Сергія Шульги під час відпустки. Фото з телеграм-каналу Шульги.
По приїзду медикиня зайшла до волонтерів у "Krop:hub" завантажити машину медикаментами та їжею, аби не їхати з пустими руками. Саму машину теж треба ремонтувати. Уламками ракети в ній повибивало скло у вікнах. Тож військова заліпила їх скотчем та всі дев’ять годин додому їхала так.
Тетяна Назаренко живе в селі Сонячне, що недалеко від Кропивницького. Вдома побувала вперше за 10 місяців. А умови, каже, майже такі, як на Донеччині.
У селі проблеми з водою, її ніколи немає. Намагаються з шахти перепід'єднати до "Дніпро-Кіровоград". Їжджу за три кілометри, щоб покупатися та випрати речі. Якби ще й світла не було, то точно як в Бахмуті, – каже жінка.
Встигнути треба було так багато. Кожен день, як квест по військторгах, магазинах, ринках. Ввечері сил вистачало тільки добратися до ліжка.
А вночі прокидаюся і не можу зрозуміти, де я. До мене ще не дійшло, що я тут. І не дійде, бо часу обмаль. Я засинала о першій-другій ночі, так і тут роблю. Як спала дві години в день, так і сплю. Може м’яти на клумбі пожувати, – жартує військова. – А у снах війна.
Свою відпустку Тетяна спланувала так, щоб потрапити на дев’ятий день народження сина Василька. І обійняти, вперше за десять місяців. За цей час, каже, йому довелося швидко подорослішати.
Тетяна Назаренко з сином Василем. Фото: Марія Жалоба
Він з гордістю говорить, що мама служить. Якось відправила додому свою фліску. А потім вчителька в чат прислала фото: був якийсь захід, і він пішов в ній. Він в тій флісці й в школу ходив, і вдома, і спав у ній. А як отримала молодшого сержанта, то теж відправила погони додому. То вже почепив, ходить сержант по хаті, – сміється медикиня.
Телефон Тетяни не замовкає від дзвінків та повідомлень від охочих побачитися. Ще день, і він полетить у вікно, жартує військова. Звісно, каже, скучила за рідними та друзями. Але побачитися з усіма – немає ані часу, ані сил. А інколи й бажання.
Одного дня жінка разом із сином пішли у кафе, сіли на літнику. І це була найбільша помилка. Бо ж за цей час зустріли зо два десятки знайомих, які ставили однакові запитання. Про війну.
Тут не розуміють, що робиться там. Я приїхала сюди й не хочу говорити про це. Питають, скільки людей врятувала, скільки вбила. Я стараюся забути те все. Тому що там реально пекло.
Бойова медикиня Тетяна Назаренко та наслідки повномаштабного вторгнення росіян у місті Бахмут на Донеччині
Якби це питав військовий, він мене б зрозумів. Коли цивільний питає, ти просто зависаєш. Ти не хочеш це згадувати. Прожив день, цілий і слава Богу.
"Коли закінчиться війна?", "Тобі шо на війні ногу відірвало?", "А шо там відбувається?". Все це вислуховують бійці від цивільних людей. Такі питання – дратують та виснажують, каже Тетяна.
Житловий будинок у Бахмуті
Якщо військовий хоче розказати, він сам розкаже. Не треба лізти в душу. Дуже багато чула, типу вас туди ніхто не посилав. Або, що ми приїхали туди гроші заробляти. Що ж, велком ту ЗСУ.
Я, наприклад, за рік до вторгнення купила будинок, завела собаку. У мене була машина, престижна робота. Я не мала потреби в грошах.
Але відчувала потребу виконати місію – захистити країну. І сина.
Василь – син Тетяни. Фото: Марія Жалоба
До повномасштабної війни Тетяна Назаренко була директоркою обласного Центру народної творчості. Ця творча сторона проявляється навіть в суворих реаліях війни.
На розбитому склі стоїть дерев'яний віз. Його знайшла у Бахмуті бойова медикиня
У Бахмуті медикиня знаходила різні цікаві предмети. То старовинну українську скриню, то глечики, то глиняного коника. Останнього змогла забрати із собою, як згадку про місто. Він маленький і не займав багато місця в машині.
Глиняний коник з Бахмута
Зимою ми ще були у Бахмуті, і в окопах сильно ти не посидиш. Шукали покинуті хати і були там. Наша стіна була повністю в дитячих малюнках. Яскраві стіни були.
Дитячі малюнки, листи та поробки дуже цінуються. Це своєрідні обереги, які підіймають настрій та бойовий дух, каже військова.
Коли ти довго там, немає ні підкріплення, ні ротації. Коли ти виснажений, і приходить якась посилочка з домашньою випічкою, варениками або поробками дітей. Так класно.
У мене на броніку багато синьо-жовтих та чорно-червоних стрічок. Або ангелочки з ниточок. Завжди їх хлопцям роздаю. Навіть у командира в машині висить янголятко, одне з тих, які нам діти передали.
До великої війни Тетяна ніколи не мала справи з медициною. Максимум, робила уколи та перев’язки. А як все почалося, спершу займалася волонтерством: шукала житло для переселенців, возила гуманітарку, доставляла машини з-за кордону для армії.
Тетяна Назаренко на службі
Проте довго у тилу бути не могла.
Я не могла влаштовувати концерти та дивитися на це. Коли знала, що гинуть мої друзі та родичі там. У полоні багато. Один раз влаштувала концерт, але навіть не пішла на нього. Просиділа в кабінеті. Коли департамент почав навантажувати, що це треба, я вирішила піти. Навіть не повідомила їм. Прийшла у терцентр і сказала – беріть мене будь-ким. Я вмію водити. У квитку, до речі, так і написано – водій.
Коли набирали людей на навчання на бойового медика, жінка погодилася. Спершу отримала диплом стрільця 3-го класу в навчальному центрі “Десна”. Потім у 205-му навчальному центрі тактичної медицини в місті Яворів на Львівщині отримала диплом бойової медикині.
Далі – Бахмут. Картина, яку там бачила Тетяна, нагадувала сцени фільму про війну. Але ти непросто дивишся його, а береш у ньому участь.
У перший день медикиню повезли на поле, де було тренування на "бехах" – машинах бойової піхоти. Там відбулося перше знайомство із ротою.
Я стою серед поля зі своїм рюкзачком. Навколо купа чоловіків, яких бачу вперше. Всі на одне лице – бородаті, у формі, однакові. І тут повертається “беха”. Там хтось кричить: “Я трьохсотий!”. І його на ношах несуть до мене. У мене все опустилося.
У хлопця був палець забитий, текла кров. Я відкриваю свій рюкзак, що складала ще в Яворові. Набрала купу непотрібної фігні, як виявилося. Шукаю там перекис, бетадин та бинти. У мене трясуться руки, цей оре на ношах. Знайшла, обробила рану, обмотала. Він сказав спасибі, всміхнувся, встав і пішов. Думаю, ну скотина ти.
Тетяна Назаренко з побратимами
Загалом робота бойового медика – 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Часу поспати майже ніколи немає, тож часто ти просто "вирубаєшся" в моменті, каже військова. На фронті роботи вистачає.
У Бахмуті я була з хлопцями "на нулі". Тоді носили мені бійців з різних бригад. Бо там не дивишся. Я навіть своїх іноді не впізнавала. Якось привезли когось, у нього уламки в руці та нозі, обробила. Питаю: "Ти з якої бригади?" Він каже: "Таня, я ж з твоєї роти". А ми там як єнотики були. Там дим. Ми закопчені, чорні, брудні. Я тільки очима кліпаю. Він каже: "Та це ж я, Борода". Кажу: "Аааа".
У перші дні військова часто дзвонила додому синові та батькам. Багато плакали, морально було складно. Потім зідзвонювалися рідше.
У мене для них завжди все добре. Якось мама дзвонить по відео. Дивлюся, що у нас не дуже бахкає, сіла та говорю. Тут "прильот" як бахне. Мама злякалася. Кажу: "Та то двері металеві хтось закрив. Зараз передзвоню". Бо чую, зараз будуть виходи. Потім вона зрозуміла і наступні рази питала: "Що, двері"?
Перший час вони не знали, де я. Коли починалося пекло, подумки прощалася із життям. Думаєш, що ти не встиг зробити. І вже як вийшли ми із Бахмута, тоді вже сказала, де була.
Тетяна Назаренко у Бахмуті
Тетяна каже, у її роті панує розуміння, повага та взаємопідтримка. Усі працюють однаково важко, чи то чоловік, чи жінка. Єдине, хлопці можуть допомогти перетягнути щось дійсно важке. В іншому поблажок ні для кого немає.
Військова Тетяна Назаренко разом із побратимами
І хоча зараз велика кількість військовослужбовиць боронить Україну від російських солдатів, армія не підготовлена до того, щоб там була жінка, каже медикиня.
Вона отримала берці 43 розміру на свій 39-й, велику чоловічу форму і… чоловічі труси. Із всього одягу, що видавали у збройних силах, носить тільки футболки та шкарпетки. Все інше довелося купувати за свої гроші, або допомагали друзі та рідні.
Герой України Вадим Довгорук – це мій однокласник. Він подарував мені каску, таку хорошу, якісну. Але я її втратила в одній ситуації. І тепер не можу знайти таку ж. У воєнторгах вона така, наче на 3д принтері надрукували.
З бронежилетом так само. Видали такий здоровецький, що він просто вільно ковзав по тілу. З його покупкою допомогли теж друзі. Загалом військове спорядження – дороговартісне та не всім через це доступне.
Попри все, війна не сильно змінила свідомість та характер, каже Тетяна. Єдине, стала спокійнішою та по-іншому ставитися до життя. Почала цінувати кожну його мить.
Інколи друзі кажуть: "Блін, у нас тут три дні немає інтернету". Я кажу: "Та ти шо! Яке горе!". А сама сиджу, де старлінк дотягує. І ловлю ті три палички, щоб хоча б додому відписати, що все добре.
Побратими Тетяни Назаренко
Коли ти на волосинці від знайомства зі Святим Петром, то всі проблеми, що були тут, здаються не проблемами. Ціннішого за людське життя немає нічого. І коли ти бачиш хлопців, з якими ти пив чай, а через пів години їх немає... Ти розумієш, що йому не треба ні гроші, ні речі, нічого.
Коли Україна нарешті переможе і виб’є росіян до кордонів 1991 року, Тетяна Назаренко повернеться на свою роботу – директорки Центру народної творчості. Та до сина, Василька.
Фото надала Тетяна Назаренко
Читайте також: "Він не міг стояти осторонь. Воював разом із батьком": історія загиблого військового з Кіровоградщини
Головне сьогодні
