Гастролюючий небіжчик

Погода на початку лютого не радувала. Пронизливий вітер, сльота, сірі свинцеві хмари майже нависали над Новоархангельськом. Вранці випало трішки снігу, але він поступово розтав. Тепер він де-не-де білів на клумбах, біля дерев, всередині кущів бузку. В небі не було жодної шпаринки, через яку могло б зазирнути довгоочікуване сонце.  Під ногами чавкало сіре брудне місиво з снігу та землі. Ноги у людей були промоклими, але попри непогоду життя продовжувалося.

...Вранці 5 лютого 1997 року до райпрокуратури завітала громадянка Л. Павлова і несподівано повідомила, що Микола Нагорний, літня людина, яка з 27-го листопада 1993 року вважається безвісті зниклою, насправді вбита його дітьми (сином Миколою Назаратієм та донькою Ларисою). 

Жінці, звичайно, запропонували написати письмову заяву, але попередили, що її чекає за неправдиві свідчення. Зрозуміло, що з цією новиною ознайомили співробітників міліції, в провадженні яких була справа Назаратія.

Заступник начальника місцевого райвідділу з оперативної роботи Анатолій Прудкий в свою чергу запросив в кабінет керівника карного розшуку Олександра Щербака і запитав:

- Як у нас здійснюється розшук Миколи Нагорного? 

- Анатолію Івановичу, справа по зниклому Нагорному в 1993 році майже не просувається. Хоча я запевняю вас, що версія про причетність його сина до зникнення батька дуже вірогідна.

- Чому? - запитав А. Прудкий.

- Бо вони жили як собака з кішкою. Постійно сварилися, батько давав йому стусанів,  пробував розмовляти, але марно. Варто з ним попрацювати більше...  

Не встиг останній договорити, як саме попрацювати, як Прудкий розповів про звернення Л. Павлової до прокуратури.

- Негайно збирайте оперативну групу. Візьміть з собою розшуковця  Валентина Левченка, кінолога Бориса Горбу з службовою собакою, дільничних Віктора Щегельського і Андрія Буду і зараз же прямуйте у село Надлак. Саме там закопали небіжчика. А я  слідом за вами із заявителькою, - сказав Прудкий. 

Скільки співробітники міліції їхали і стільки кожен із них прокручував в голові новину, як так сталося, що рідні діти вбили свого батька? Що могло змусити їх лишити життя того, хто їм дав життя? Як вони перейшли рубікон? Більше запитань ніж відповідей.

Нарешті дісталися Надлаку, зайшли до сільради, де їх очікував голова Петро Васильєв, який завжди допомагав міліції у вирішенні будь-яких питань.

 Слід зауважити, якби співмешканка Назаратія, якій не зразу повірили про вбитого, не пред’явила свою "козирну карту" (місце, де закопаний небіжчик), можливо, міліція  і не поїхала б у Надлак. А так вирушили негайно. Маршрут до місця схованки небіжчика Павлова показала дуже впевнено. Але нічого на цьому місці міліція не знайшла. Тому розширили розкопки в радіусі більше десяти метрів, а результат той же. Всі здивовано дивилися на жінку. Сільський голова Петро Петрович запропонував ще навкруги перекопати на всякий випадок. Та все марно.

 - Що з вами робити, Павлова? - не стримавшись запитав Анатолій Іванович. 

 - Як вас розуміти? - додав Олександр Щербак.

 Але заявителька вперто повторювала, що саме тут закопали свекра. І крапка. По її обличчю можна було навіть повіряти, але де той труп?

Порадившись на місці, Анатолій Іванович нарешті запропонував:

- Поїхали в райвідділ. І ви з нами, громадянка Павлова. Вас там очікує ваш колишній співмешканець М. Назаратій.

В райвідділі почали інтенсивні розмови як з Павловою, так і з Назаратієм. На  якийсь час стало незрозуміло, кому вірити.
 
- Це вигадка, наклеп на мене з боку Павлової, - стверджував затриманий Назаратій. Вона мене не хоче пробачити, що я не живу з нею.  

- Я правду кажу, - виправдовувалась Павлова. – Це – душогуб, - настирливо повторювала вона.

Теж саме почули співробітники міліції  і на зводинах віч-на-віч. Слідство зайшло в глухий кут. Що робити? Чи затримувати Назаратія, чи відпустити? Вся відповідальність, як завжди, лежала на міліції. Їй в першу чергу відповідати за незаконне затримання. Прокуратура буде осторонь. 

А. Прудкий довго не міг дійти до висновку: хто із них правду каже? Чи це ретельно заховані кінці у воду, чи провокація або наклеп з боку Павлової? Врешті-решт наказав Назаратія не відпускати. Разом з О. Щербаном взяли на свою душу відповідальність. 

Кожного дня працювали із Миколою по-різному. З кожним днем ставало помітно, що затриманий поступово змінюється, вже не такий категоричний у своїх відмовах. Треба було знайти той ключик, повернувши який в той бік, що треба, підозрюваний розповість все як на духу. Тому Анатолій Іванович вирішив ще раз (вкотре!) щиро порозмовляти з Миколою наодинці.

- Миколо, я тебе добре розумію, хоча і не виправдовую. Навіть не знаю, як би я вчинив на твоєму місці. Дуже співчуваю! Розкажи, і ти відчуєш полегшення, - промовив Прудкий.

Тут варто зробити деякі пояснення. Справа в тому, що А. Прудкий ґрунтовно підготовився до цієї розмови. Він вивчив взаємовідносини в сім’ї Нагорного і взнав, що батько був деспотом як до своїх дітей, так і до дружини. Майже щодня руки піднімав на них. Микола та Лариса скільки пам’ятають себе, стільки знають батькові стусани.  Тому заступник начальника райвідділу почав здалеку, а наблизившись до того дня, як сталася біда, невимушено промовив:

- Миколо! Незабаром допитаємо і твою сестру. Гадаю, що вона розповість, якщо не зразу, то, можливо, швидше за тебе. А це не на твою користь. Але, якщо ти допоможеш слідству, тобі це зарахується. Вибирай, або тебе будуть викривати, або ти сам розкажеш. Чим собі допоможеш. За великим рахунком, це твоє спасіння.

- Не розчулюйте мене, товариш начальник, - тихо відповів затриманий. 

На деякий час зависла пауза.

- Як знаєш, маю тобі це сказати. За тобою вибір. Це останнє моє слово.

 До кабінету без стуку зайшов О. Щербак і доповів:
 
- Анатолію Івановичу, зараз настав час істини. Ми добули докази. Пам’ятаєте, коли ми оглядали їхню хату 4 роки тому, то бачили на деяких місцях засохлу рідину схожу на кров... Так ось ми знову до цього повернулися.

Назаратій не дав Щербаку закінчити:

- Анатолію Івановичу та Олександре Павловичу, я все розповім. Дайте води випити.

Назаратій випив швидко, відкашлявся і тихо розповів:

- 26 листопада 1993 року моя сестра Лариса Пімкіна приїхала в село з Севастополя, де вона мешкає. ЇЇ викликала наша мати, яка після чергових побоїв щойно виписалася з лікарні. Пізно ввечері батько нас зустрів окриком. Мовляв, як ми посміли відкрити замок і самовільно зайти до хати. Сварка довго не тривала. Я підійшов розлючений до батька і вдарив його кулаком по обличчю. 

На деякий час Микола заціпенів, раптово згадуючи те, що сталося чотири роки тому. А. Прудкий та О. Щербак теж мовчали, розуміючи, що треба дати затриманому розповісти, не перебиваючи. Вони бачили, як обличчя Миколи стало червоним. Він ще довго мовчав, збирався що є сили продовжити розповідь.

- Він із кулаками накинувся на нас. Я схопив з-під ліжка сокиру, і вдарив його обухом по голові. Потім ще раз. А Лариса теж скочила до нього і почала душити.

- Це тобі за матір нашу! – кричала.

- Що було потім? - тихо запитав О. Щербак.

З’ясувалось, що разом вони накинули йому на шию проволоку і почали його душити. Коли батько упав, вони скрутили його і заховали в скирту. Наступного дня Назаратій, Пімкіна та Павлова через поле кіньми перевезли небіжчика в с. Надлак, скинули його в рівчак біля цвинтаря і присипали сміттям та гілками. Ще через день Назаратій запропонував переховати труп. На цей раз вибрали місце у лісосмузі, де викопали вже яму. На цій могилі дали клятву, що ні вони, ні мати нікому і ніколи не розкажуть про спільне вбивство. Ось на це місце і показала жінка.

Але вона не могли знати, що Микола вирішив весною 1994 року переховати останки небіжчика вже в лісі. Він приїхав на мотоциклі на те місце і власноруч перевіз останки батька. Саме він і показав слідчому це місце, звідки викопали скелетований труп. 

... В ході розслідування вбивства були застосовані фото та відеозйомка. Обвинувачення Назаратію висунуто не тільки на підставі його зізнань, але і висновків судово-медичної експертизи щодо скелетованого трупу і ушкоджень на ньому та судової імунології.
 
Вироком районного народного суду М.М. Назаратія визнано винним за ст. 94 Кримінального кодексу України (в колишній редакції), тобто вбивство, і засуджено до 7 років  позбавлення волі з відбуттям покарання у виправно-трудовий колонії посиленого режиму.  А Ларису Пімкіну та Л. Павлову суд покарав виправними роботами.
 
До речі, Назаратій відбув покарання і зараз на волі. На закінчення зауважу, що неабияку роль у розкритті злочину зіграв і материнський інстинкт. Коли  після майже чотирьох років (1997) Назаратій без дозволу забрав середнього свого сина. Тоді наполохана за його долю мати, Л. Павлова, і вирішила розказати правоохоронцям про згадане вбивство.
 
Веніамін Янішевський, полковник міліції у відставці