Слідкуйте за нами
Слідкуйте за нами
“Я теж хочу бути корисною”, — спокійно каже 18-річна Анна Морпак із Кіровоградщини, яка три місяці тому склала присягу й одягла військову форму. Вона — одна з наймолодших військовослужбовиць у своєму підрозділі. Про службу Анна замислювалася давно: за кілька місяців до 18-річчя почала шукати бригаду та телефонувати рекрутерам, а щойно досягла повноліття — підписала контракт і нині навчається на дешифрувальницю безпілотних систем.
В інтерв’ю виданню “Доступ. Медіа” Анна розповіла, як визрівало це рішення, як батьки відреагували на її вибір і що зараз найпростіше та найскладніше під час навчання.
Анна Морпак народилася у Павлограді, дитинство провела на Кіровоградщині, а в підлітковому віці згодом знову повернулася до Павлограда. Саме там, у 14 років, її застало повномасштабне вторгнення.
“24 лютого я збиралася до школи. Подзвонила мама і каже: “Ти не йдеш до школи. Війна почалася”. Я спочатку не повірила”, — пригадує Анна.
Її батько Володимир на момент вторгнення уже захищав країну на сході.
Задля безпеки Анна разом з мамою, трьома братами та двома сестрами виїхали до Німеччини. Там вони прожили рік, постійно волонтерили. Її мама, Ольга, організовувала збори гуманітарної допомоги, шукала речі першої необхідності, координувала передачі, долучалася до проведення мітингів на підтримку України за участі як українців, так і німців. Анна не залишалася осторонь.
“Мама збирала допомогу, організовувала акції. Ми з подругами розносили листівки по місту, долучались до мітингів”, — розповідає вона.
Після повернення в Україну у 2023 році Анна почала закривати невеликі волонтерські збори — спочатку на амуніцію, бронежилети, каски, берці для знайомих військових. Серед них – її вітчим Гіо — грузинський доброволець, який воював ще в Афганістані, — після початку повномасштабної війни приїхав воювати в Україну. Через нього Анна почала допомагати підрозділу іноземного легіону. Серед зборів було й екофлоу, після обстрілів позицій під Серебрянкою, коли через влучання згоріла техніка та обладнання.
“У них не було часу розбиратися зі зборами, ще й з мовою складно. Ми почали закривати потреби — спочатку форму й захист, а потім вже серйозніші речі”, — каже вона.
Ідея вступити до війська не з’явилася раптово, каже Анна. Вона визрівала роками. Її батько — військовослужбовець із 2010 року. Анна зростала, знаючи, що тато служить. І ще в дитинстві під час сварок із мамою жартома казала: “Я поїду до тата, буду служити”.
“Я навіть на початку повномасштабного вторгнення казала мамі: чого ти мене раніше не народила? Я теж хочу допомагати. Чому вони воюють, а я — ні?” — згадує вона.
Спочатку це були слова, але з часом думка стала серйознішою, розповідає дівчина. Водночас зізнається, що були й страхи – як відреагують батьки, чи вистачить сил, що буде, якщо поранення.
Остаточно впевненість у рішенні вступити до війська сформувалася у 2024 році, коли Анна переїхала до Слов’янська. Там у неї був товариш з Грузії на ім’я Хвіча. Одного разу вони разом з іншими військовими зайшли до воєнторгу, розглядали спорядження, жартували, обговорювали, що кому потрібно.
“Ми стояли, щось вибирали, я кажу: мені треба те, мені треба це. А він хлопцям каже: “Побачите, вона ще буде в армії”. І я не знаю чому, але після його слів у мене з’явилася така впевненість — що я по-любому туди потраплю”, — згадує Анна.
За місяць до свого повноліття у 2025 році Анна завершила навчання на діловода у Павлоградському фаховому коледжі. Приблизно тоді вона почала діяти – шукати бругаду.
“Обдзвонювала підрозділи. Мені відповідали: почекай тиждень, тобі тільки 18, ми зараз нічого не можемо зробити”.
Анна розповідає, що її мама спершу сприймала це як емоцію, а потім думала, що донька “перегорить”. Але коли зрозуміла, що дівчина налаштована серйозно, почала відмовляти.
“Вона дуже хвилювалася. Казала: не роби цього. У тебе є освіта діловода — працюй за спеціальністю. А я розглядала бойові посади”.
Зрештою мама прийняла її рішення.
Спочатку Анна розглядала різні відомі бригади — 93-тю, 10-ту, 128-му. Хотіла потрапити туди, де є історія і можливість служити за контрактом із 18 років. Але шлях до конкретного підрозділу склався не лише через пошуки, а через випадкове знайомство.
У Павлограді Анна часто бувала в кав’ярні, де її подруга працювала баристою, і спілкувалася з військовими. Там вона познайомилася з Миколою — військовослужбовцем 431 окремого батальйону безпілотних систем “Бродяги”.
За ті два тижні спілкування вона встигла зрозуміти, яка атмосфера панує в батальйоні, які там люди, і відчула, що зможе з ними зійтися. Одного разу подруга зателефонувала їй із короткою новиною: пан Микола сказав “Для тебе є місце в армії. Є робота”.
Так Анна вийшла на рекрутера батальйону. Далі — підготовка документів, проходження ВЛК, підписання контракту і очікування заїзду на Drone Force — центр рекрутингу та підготовки фахівців безпілотних систем.
“Мені принципово було потрапити саме на Drone Force. Тут супроводжують кандидатів від моменту подачі заявки й проходження ВЛК до базової військової підготовки та фахового навчання”, — каже вона.
Батькові Анна заздалегідь нічого не сказала. Він дізнався про її рішення у листопаді, коли вона підписала контракт і виклала у соцмережі фото після присяги.
“Я розуміла, що якщо скажу раніше, він може зробити все, щоб я не потрапила в армію. Тому мовчала до останнього”, — пояснює вона.
Після публікації фото батько одразу почав телефонувати й писати. Анна зізнається: боялася брати слухавку. Вона розуміла, що розмова буде непростою. Тому спершу зателефонувала його дружині.
“Я подзвонила його дружині Каті й кажу: “Така ситуація… Він знає? Що він каже? Я боюся йому дзвонити”. Вона відповіла: “Не переживай, він просто хоче з тобою поговорити””.
Зрештою вони з батьком вийшли на зв’язок. Розмова була емоційною.
“Він був у шоці. Каже: “Я не очікував, що моя дитина в 18 років буде служити”. Але потім додав: “З другого боку — я тобою пишаюся””, — розповідає Анна.
Друзі також підтримали її рішення. Коли вона була на навчанні, подруги зібрали їй посилку — із солодощами, шкарпетками та домашнім “Наполеоном”.
Втім, не всі реагували позитивно. Дехто говорив: “Навіщо?”, хтось припускав, що вона йде “за грошима”, говорить дівчина.
Але для Анни це рішення було особистим і усвідомленим — із військом її життя було пов’язане вже давно. Її батько у 2022 році отримав важке поранення. Вітчим, доброволець, нині числиться зниклим безвісти.
“Усі знали, чому я йду. Я хотіла бути там”, — говорить вона.
Дівчина зізнається, що коли вирішила йти до війська, одразу знала, що хоче працювати з дронами. Спочатку їй запропонували посаду діловода, але Анна відмовилась.
“Мені запропонували діловода, бо в мене є відповідна освіта. Але ми поговорили й зрозуміли, що це не моє. Я взагалі хотіла на ударні дрони. Я прямо сказала: давайте мене на ударні дрони”, — розповідає вона.
Але командир вирішив, що спочатку військову в окопи не пустить — і тоді варіант змінився на дешифрування.
“Комбат сказав: “Я дитину в окопи не пущу. Відговорюйте її, як хочете, але в окопи вона не піде”. І тоді ми почали шукати інший варіант. Так я потрапила в дешифрування”, — згадує Анна.
Згодом Анна розпочала базову військову підготовку. Разом із нею заїхали ще семеро людей — п’ятеро хлопців і двоє дівчат. Після розселення та психотестів одразу оголосили здачу фізичної підготовки й виконаня вправ.
“Стоїш у черзі й думаєш тільки про одне — аби не завалити. Я вже думала, що не дотягнула й поїду додому. І тут інструктор каже — “чотири”, найвища оцінка серед інших. Просто видихнула. Камінь із душі впав”.
Навчання проходило в в одному з регіонів. Спершу — теорія та лекції, далі — життя в бліндажах, полігон, медична підготовка, стрільби та повна програма базової військової підготовки.
“На БЗВП це, напевно, була перша військова родина. Нас було 60 людей в одному бліндажі — з різних бригад, з різних напрямків. І тарілку одну на чотирьох ділили, і на полігоні були різні ситуації. Але ми були дуже дружнім колективом”, — розповідає Анна.
Свій позивний — “Амазонка” — вона отримала саме на базовій підготовці. Каже, це сталося спонтанно.
“Я приїхала туди з косами — люблю дреди, заплітаю різні варіанти. Інструктор подивився і каже: “Амазонка”. Я думаю: ну добре, нехай буде”, — сміється вона.
Поки що цей позивний для неї радше навчальний. Бойового, каже, ще не придумали — обіцяють дати з часом.
Після БЗВП вона певний час була вдома в штаті, а тепер проходить фаховий курс із дешифрування, який триває близько 20 днів.
Про свій підрозділ Анна говорить із особливим теплом. Каже, саме атмосфера “Бродяг” стала для неї одним із вирішальних факторів, чому вона остаточно переконалася, що зробила правильний вибір.
За її словами, у батальйоні немає дистанції між “старшими” і “молодшими” — щойно знайомишся, одразу переходять на “ти”.
“Мені одразу сказали: ніяких “ви”. Ми всі бродяги, ми зграя. Тут немає такого, що хтось старший і з ним треба говорити офіційно. У нас усі рівні”, — розповідає вона.
Анна зізнається, що була приємно здивована такою відкритістю. Каже, у підрозділі справді відчувається готовність підставити плече.
“От бували дні, коли дрони літали погано. Є прямий стрім, видно, як працює екіпаж. І комбат виходить і каже: “Так, хлопці, я в вас вірю, у вас усе вийде”. Немає такого, що хтось когось тисне чи посилає кудись. Якщо є проблема — сідаємо і вирішуємо”, — говорить Анна.
Свою нинішню спеціальність Анна пояснює так: дешифрувальник — це розвідка. Майбутні фахівці вчаться працювати з фото- й відеоматеріалами з безпілотників, визначати техніку, її тип і координати.
“Я працюю з фото та відео з БпЛА. Моє завдання — по зображенню визначити, що це за техніка, де саме вона знаходиться, і дати координати, щоб по ній могли відпрацювати. Це розвідка. Дрон пролітає, знімає, а далі я вже аналізую”, — каже вона.
Найскладніше для неї зараз — розрізняти техніку. Каже, що в цьому активно практикується не лише під час занять, а й у вільний час — навіть разом зі знайомими військовими, які вже працюють на напрямках. Коли вони іноді зідзвонюються, то разом перегладають фото та відео техніки.
“Буває, сидимо й вчимо разом. Вони підказують, пояснюють, на що звертати увагу, — додає вона.
Натомість із орієнтуванням на місцевості проблем немає, каже Анна. Якщо на початку було важко читати карту й поєднувати її з відео, то зараз вона вже впевнено знаходить потрібні точки.
Та, за її словами, технічні навички — це лише частина служби. Важлива також — моральна готовність.
“Якщо ти не можеш собі чесно сказати: я готова просто прийти в армію — без “а раптом”, без “а якщо не вийде”, — то це не твоє. Тут треба бути готовою не тільки за себе відповідати, а й за інших. У стресовій ситуації ти не маєш права розгубитися й підвести побратимів”, — переконана вона.
Зараз вона вже майже три місяці в армії. Попереду — завершення фахового навчання і повноцінна робота.
Попри щільний графік навчання, Анна намагається регулярно тримати зв’язок із батьками. Каже, з мамою спілкується частіше, а тато нерідко сам виходить на контакт.
“Він перший телефонує: “Так, розповідай, що в тебе там відбувається”. Ми списуємося, зідзвонюємося. Нещодавно якраз говорили про про одне місто — ми зараз відпрацьовуємо цей напрямок на навчанні, а тато там воював і отримав поранення. Я йому написала, що працюємо по тому району. Він відповів: “Так, знаю… Неприємні спогади”, — розповідає вона.
З мамою розмови інші — більш побутові й “цивільні”, каже Анна.
“Я розумію, що вони переживають, але виду не подають. І я теж намагаюся триматися впевнено”, — додає Анна.
Також дівчина додає, що у майбутньому все ж хоче опанувати роботу з ударними дронами. Уже зараз у вільний час тренується на симуляторі.
“Хотілося б на дрони. Я вже займаюся на симуляторі, тренуюся. Але замполіт каже: спочатку звикни до армії, прочувствуй усе, а далі будемо дивитися. Тому крок за кроком”, — усміхається вона.
Попри страхи й складні моменти, Анна каже, що її мотивація не зникає, а навпаки — з кожним днем вона лише міцнішає. Бо навколо є люди, які мотивують її. Дівчина згадує про іноземців, які приїжджають воювати за Україну. Про грузинів, білорусів, добровольців із різних країн, які могли б жити в Європі, але обирають війну тут.
“От я дивлюся на них і думаю: це ж не їхня країна. Вони можуть у будь-який момент розірвати контракт, поїхати в Європу, жити спокійно. Але вони воюють, створюють тут сім’ї, кажуть: “Ми хочемо жити в Україні”. І це настільки надихає, що просто неможливо стояти осторонь”.
Особливо її вразила історія дівчини-білоруски, яка воювала за Україну й загинула.
“Вона казала, що хоче повернутися додому — у вільну Білорусь, яку пам’ятає з дитинства. Вона воювала не тільки за нас, а й за своє право на свободу. І коли бачиш таких людей, розумієш: ти просто не маєш права опускати руки”.
Анна додає, що для неї особисто війна почалася не у 2022-му, а ще у 2014 році — з історій батька і його побратимів, які служили, із прикладів близьких людей і втрат у родині. У 2015 році на війні загинула її тітка, яка була снайперкою.
“Такі люди завжди були для мене прикладом. Вони мене надихають”.
Попри військову службу, Анна чітко розуміє, чого хоче після перемоги. Її мрія — мирне життя в Україні і повноцінна сім’я.
“Поки тато служив, я можу на пальцях перерахувати, скільки разів його бачила. Ми зустрічалися раз на рік, інколи рідше. Я хочу повноцінну сім’ю. Хочу жити в Україні, подорожувати Україною, знати її історію”, — говорить вона.
Анна каже, що була в багатьох країнах Європи, але саме Україна для неї — жива й різноманітна.
“В Європу поїхати відпочити — класно. Але вона для мене вся трохи однотипна. А Україна — вона різна. Кожен регіон має свою історію, свої традиції. Я хочу це бачити, вивчати й залишатися тут”, — пояснює вона.
Читайте також: Як відновлюють притулок “Бім” у Кропивницькому після підтоплення
Запрошуємо вас стати частиною нашої спільноти та бути
причетними до змін у місті.
Після оформлення підписки ми надішлемо вам лист із детальною інформацією.
Долучайтеся до змін у місті, які вже відбуваються!
