«Хтось із всемогутніх дуже не бажає, щоб ти дізнався про власну долю…»

Бажання дізнатися про власну долю, відхилити завісу майбутнього є чи не найзаповітнішою мрією кожної людини. Знання майбутнього, хоч і лякає, але й манить, тягне, немов магнітом, збурює кров до запаморочення в мізках.

***

Навчалася на нашому курсі (на історичному факультеті тоді ще не педуніверситету, а педінституту) дівчинка. Худенька, маленька, немов Дюймовочка. Вона завжди трималася осторонь, майже ні з ким не спілкувалася. Усі чомусь сторонилися її, називали відьмою. Казали, що може таке наговорити, а потім усе справджується.

Загалом, провидіння – або великий дар, або велике шарлатанство.

Вихований на принципах наукового атеїзму, я на той час дотримувався другого визначення. Та все ж, цікавість узяла гору. Якось на одній із пар підсів до неї. Слово за словом, розговорилися.

Дівчинка, як дівчинка, досить таки розумна, ні ратиць на ногах, ні рогів на голові. Чого її боятися? Через деякий час запитав прямо: чи правда те, що про неї говорять, відьма вона, чи ні.

Сказано було напівжартома. Відповідь — у тому ж дусі.

- Я ще не відьма, лише навчаюся...

Але далі зізналася: її бабусю в селі справді називали відьмою, і дещо з дару старенької передалося внучці.

- Хочеш погадаю тобі?

Звісно я хотів, хто ж від такого відмовиться?

Під час перерви ми сховалися в тихому закутку інститутського коридору. Я чекав, що дівчина дістане з сумки якісь атрибути, спеціальні карти для гадання чи ще щось, і насторожено озирався, бо, якщо хтось побачить, сміху не оберешся.

Та обійшлося. Ніяких сторонніх предметів. Вона лише взяла мене за руку й попросила подивитися їй в очі.

Пам’ятаю, очі в неї були зеленого кольору й глибокі до безодні. Здавалося, у них можна було потонути. Вона довго зазирала в глибини моєї душі, саме таким було відчуття, кілька разів, немов лікар окуліст, просила повернути зіниці вліво-вправо, а потім…

Зараз уже не можу згадати, чого вона мені наговорила, але тоді я був шокований, і це ще слабко сказано. Вона дуже точно, настільки точно, що це здавалося неймовірним, розповіла про моє минуле. Причому відала про такі речі, які окрім мене ніхто знати не міг, які я вважав сакральною таємницею, і навіть під тортурами навряд чи комусь би повідав. Адже йшлося про особисте, до якого нікому, крім мене самого, справи бути не повинно.

Тоді я сповна зрозумів, чому цю дівчинку обходять стороною ровесниці, чому з нею ніхто не товаришує, і навіть підозрюю, що тієї миті став майже лояльним до середньовічної інквізиції.

Однак, минуле минулим, хотілося дізнатися, що буде далі.

Мені ледь перевалило за двадцять, життя лише розпочиналося, попереду стелилося безліч доріг і жодного вказівника, по якому рухатися. Коли трішки оговтався від попереднього стресу, наважився запитати про туманне майбутнє.

Дівчинка якось дивно глянула на мене, від її погляду знову мурашки забігали по тілу, ненадовго замислилась…

- Усе буде добре, - сказала, не вдаючись у подробиці, і пішла геть.

З її інтонації я так і не зрозумів, чи справді все буде добре, чи вона просто не хотіла мене засмучувати поганими новинами?

Якщо на початку процедури гадання я був переповнений здорового скепсису й налаштований іронічно, то залишила мене дівчинка збентеженим і повністю вибитим із колії. З тієї колії, в якій, як був переконаний ще кілька хвилин тому, я утвердився надійно, міцно й щиро вважав, що вибити мене з неї неможливо.

Основи домінуючого матеріалізму, на якому до тих пір трималася моя свідомість, дали значний крен: я відчув, як навколишній світ втрачає монолітність і зрозумілість, а натомість стає хитким і ненадійним.

***

Через кілька днів ми з друзями відпочивали після занять у літній кав’ярні. Серед небагатьох відвідувачів за окремим столиком сиділа жінка й недбало тасувала колоду карт. Вона там була майже завжди. Інколи хтось підходив до неї, і вона розкладала карти, пророкуючи долю. Таким чином жінка заробляла собі на життя.

Усе ще перебуваючи під впливом нещодавнього пророкування, я наважився й попрохав жінку передбачити своє майбутнє. Поклав на столик десять рублів (такою була її такса – великі на той час гроші), і серце моє завмерло в тривожному очікуванні. Хоч я і сказав друзям, що роблю це заради жарту, якоюсь мірою й сам вірив у це, але чомусь на душі було неспокійно.

Жінка довго тасувала колоду, а я, немов загіпнотизований, уважно спостерігав за її спритними, натренованими до автоматизму, рухами.

Напруга досягла межі. Хоч і намагався переконати себе, що ворожіння - маячня, підсвідомо вірив у віщування розкладених картинок.

- Який ти в нас? Хрестовий? Зараз я тобі всі таємниці розкрию. І нікуди ти, дорогенький, не дінешся...

Карти по три штуки лягали картинками вгору на пофарбовану білою фарбою нерівну поверхню столу.

Я пильно, до болю в очах вдивлявся в їхні малюнки, і мені здавалося, що королі, дами, валети підморгували мені, а еталон зловісності - пікова дама - дивилася з такою багатозначною усмішкою, що мороз по шкірі пробіг.

- Зараз... Де ж ти, красунчику, запропастився? - наслідуючи циганці-ворожці, примовляла жінка.

- Ой! - раптом вигукнула вона. Решта карт вислизнула з її рук і посипалася на стіл. – Яка ж я незграбна… Та нічого, зараз колода трішки відпочине, і ми спробуємо все спочатку.

Вона зібрала карти докупи й знову довго їх тасувала.

- Зсунь до себе!

Я зсунув занадто сильно, карти впали на землю.

- Тепер уже я – незграба, - спробував пожартувати, хоча було зовсім не до сміху.

Ворожка знову перетасувала колоду, цього разу я вже дуже обережно потягнув половину колоди до себе.

- Почнемо…

Але тільки-но жінка поклала перші три карти на стіл, звідкись узявся вітер, перевернув їх, змішав і скинув на долівку.

Я підібрав карти, а ворожка уважно вивчала мене своїми сірими, глибоко посадженими очима.

- Щось не так?

- Не знаю, але більше тобі гадати не можна. Це була третя спроба. Якщо вірити тому, що говорять, хтось із всемогутніх дуже не бажає, щоб ти дізнався про власну долю…

Вона повернула мені гроші й одразу начебто забула про моє існування.

Кажуть, якщо випадковість повторюється, вона стає закономірністю. Тривалий час я з острахом очікував неприємностей глобального характеру, але, на щастя, нічого такого не трапилося. І я дійшов тоді єдиного можливого висновку. Якщо провидіння й існує насправді, не кожному дано передбачити чи почути від когось про власне майбутнє.

Вочевидь, я належу до тієї категорії людей, передбачити поведінку яких неспроможні ні ясновидці, ні карти, ні щось інше. Що, мабуть, відповідає істині, інколи й сам не уявляю, що утну наступної хвилини.

Навіть не знаю, радіти такому чи ні? Адже передбачення можливих неприємностей, як мінімум, дає шанс уникнути їх. Лише в тому разі, звичайно, якщо в житті нашому все не запрограмоване без права на люфт. Але останнє - маловірогідне. Недаремно ж кажуть, що людина сама творець свого щастя…

***

Та повернімося до суті. В попередньому матеріалі йшлося про віщі сни. Тема співзвучна з нинішньою. Хоча б тому, що деякі сни таки дають можливість заглянути в майбутнє: підштовхують на якийсь вчинок чи попереджають про небезпеку.

До речі, після того, як редакція започаткувала рубрику «Містична Кіровоградщина», чимало знайомих бажають поділитися зі мною цікавими історіями: чи з власного досвіду, чи десь почутим. За що я щиро їм вдячний. Такі розповіді значно полегшують моє життя, і я охоче використовую їх у матеріалах рубрики.

За весь час моєї журналістської діяльності найуважніший мій читач – мама. Вона завжди передплачувала всі газети, в яких я працював і читала їх від першої до останньої сторінки. А потім, буває, переповідає мені новини, які я сам писав…( На цьому місці варто було б поставити смайлик посмішку).

Але, до чого я веду. Прочитавши про віщі сни, мама одразу зателефонувала мені й повідала ще кілька історій.

Одна із них про мою бабусю. Вона все життя пропрацювала вчителем молодших класів у Маловільшанській школі Вільшанського району.

- У неї був якийсь дар, про це все село знало - розповідає мама. – Якось, це сталося невдовзі після закінчення війни, до класу війшов директор школи. «Через дві години до нас приїде перевіряючий із району, - сказала йому бабуся. – Він сидітиме на уроці ось за цією партою». Все відбулося так, як сказала. Звідки вона про це дізналася – загадка. Тоді ж ні телефонів, нічого не було. Може приснилося? Взагалі, вона нерідко вгадувала, що має статися. Її мама, твоя прабабуся, бувало навіть ображалася на неї. «Що ти всім усе розказуєш, а мені – нічого. Мабуть, щось погане очікує…»

Наскільки я знаю, нічого поганого з прабабусею не сталося. Дожила до глибокої старості, майже не хворіла і спокійно відійшла на той світ.

Чому бабуся їй нічого не віщувала?

Можливо, не можна було, так само, як і мені?

До речі, щоб мені бабуся говорила про майбутнє, я теж не пригадую, хоч ріс у селі до шести років, а потім усі канікули проводив у неї.

Розповіла мама й таке.

- Коли ти після армії вступав до Київського університету, мені наснився сон. Начебто висять на стіні три портрети: Ленін, Сталін і Горбачов. Перші двоє рівно, а третій – похилився. Я так і зрозуміла, що два екзамени здаси нормально, а на третьому завалишся.

Раніше я цієї історії не чув, і вона мене вразила. Особливо згадка про Горбачова. Адже саме через останнього генсека мені не пощастило навчатися в столиці.

Історія сама по собі дещо містична, хоча її цілком можна пояснити звичайною людською непорядністю.

Це був 1986 рік. Я вступав до Київського державного університету. У мене було направлення з військової частини, відповідно, йшов поза конкурсом, треба було лише скласти всі іспити, хоча б на трієчку. З першими двома екзаменами, історією СРСР та твором я впорався досить легко. А от третій…

Суспільствознавство… Був тоді такий предмет. Останнє запитання в екзаменаційному білеті – розкрити протиріччя сучасного імперіалізму, викладені в доповіді генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова на якомусь там з’їзді компартії.

Запитання не складне. Я був готовий до нього і почувався досить впевнено. Написав тезиси на чернетці й особливо не переймався.

Та коли почав відповідати, викладач, щоб завалити, змусив цитувати Горбачова напам’ять.

Я не витримав:

- Горбачов на з’їзді з аркуша читав, а ви мене цитувати змушуєте…

- Ну що ж, молодий чоловіче, готуйтеся вступати до вузу наступного року, - сказав викладач і поставив «незадовільно».

Моєму обуренню не було меж. Я не міг стерпіти такої несправедливості. Одразу після екзамену подався до апеляційної комісії й написав заяву. Мені було легко довести свою правоту, адже тези відповіді зафіксовані на чернетці, яку обов’язково необхідно було здати, перш ніж покинути аудиторію.

Однак на мене чекало нове розчарування.

В апеляційній комісії мені показали зовсім інший аркуш: на ньому не було написано жодного слова, лише незграбно нашкрябані візерунки.

- Це не моє! – обурювався я.

- Добре, - напрочуд легко згодилися члени комісії. – Ми пошукаємо, зайдіть, будь-ласка, завтра.

Наступного дня мені пред’явили вже мій аркуш, начебто щиро поспівчували й пояснили, що, на превеликий жаль, нічим зарадити не можуть, бо апеляція дійсна лише протягом доби…