31 серпня 2023, 15:30
Покинути домівку через війну, кілька днів добиратися до безпечного місця, а потім довго до нього звикати… Це стало реальністю не тільки для багатьох українців, а й для їхніх чотирилапих друзів.
Деяких тварин господарі забирають, інші – залишаються під обстрілами. Без їжі та води. І щодня змушені боротися за своє життя. Їх рятують небайдужі: зоозахисники, військові, волонтери...
Як тварини та люди підтримують одне одного під час війни – далі в матеріалі.
Так говорить Юля – викладачка Харківського національного юридичного університету імені Я. Мудрого. Жінка разом з котом Річардом та іншими членами сім’ї на початку березня 2022 року була змушена покинути Північну Салтівку й переїхати до Кропивницького.
Якось коханий чоловік подарував Юлі Річарда на Новий рік. Відтоді кіт став її підтримкою. На момент повномасштабного вторгнення хвостатому було вже десять років. Про події 24 лютого викладачка розповідає:
О п’ятій ранку з мого вікна було видно вибухи. Уже в метушні ми вирішували, як діяти далі. Спочатку перебралися в більш спокійний район до батьків. А далі й там стало небезпечно. Лише на десятий день виїхали всією родиною: з дітьми, батьками, племінниками й котом.
Авто невелике, а людей багато, тому взяли найнеобхідніше. По чесному, у Річарда було найбільше речей. Якщо я взяла тільки паспорт і гроші, то котячі речі забрали всі: корм, воду, лоток, миски, нашийники, його документи.
Від Харкова до Дніпра родина їхала п’ятнадцять годин, а потім ще чотирнадцять до Кропивницького. Увесь цей час чотирилапий провів у Юлі на руках.
Були великі затори, але Річард не переживав, тому й ми не переживали
У перші дні в Кропивницькому він майже не звертав уваги на повітряні тривоги й інші звуки. А потім коли бачив, що всі починають бігти, теж реагував. Нині, коли вмикається сигнал повітряної тривоги, уже за звичкою підходить до дверей. Але хвилювання відступає, щойно бачить, що всі поруч, – говорить Юля.
Від початку великої війни волонтери з Кропивницького допомагають постраждалим тваринам. Серед небайдужих – організація захисту тварин "Бім". Їй вдалося врятувати 159 хвостатих з прифронтових територій та регіонів, які затопило через знищену росіянами греблю Каховської ГЕС.
Заснована у 2008 році, ця організація постійно допомагає безпритульним тваринам, а з приходом ворога на нашу землю волонтери “Біму” розпочали евакуацію тварин з небезпечних територій.
Волонтерки “Біму”: Катерина Дорош і Світлана Лук’янчук
Катерина Дорош, керівниця “Біму”, зазначає:
На початку повномасштабного вторгнення всі були налякані. Але в наших волонтерів не було навіть думки виїжджати. Адже в нас велика відповідальність, тому всі були на місцях.
Рішення про першу евакуацію тварин з Донецької області виникло, коли Катерина побачила в інтернеті відео, на якому собака з Краматорського зоопритулку "Друг", гучно гавкала, налякана звуками вибухів.
Я просто взяла й зателефонувала волонтерам. Запитала, яка в них ситуація. Виявилося, що собачку вже забрали до Дніпра. Але в притулку було багато інших тварин, яких привозили із зон бойових дій. Поруч окуповані території – Ізюм, Бахмут. Там кажуть: “Ми не знаємо, що робити”. Наступного дня я вже телефоную їм і кажу: “Виїжджаю. Що потрібно взяти?” З цього все й почалося.
Перша евакуація тварин з Краматорського притулку “Друг”
У липні 2022 року завдяки благодійним внескам небайдужих Катерина закупила їжу, ліки та інше необхідне й разом з кропивницькими волонтерами вирушила на своєму авто до Краматорська.
Нині вже проведено вісім «хвостатих» евакуацій. Шість – із зон бойових дій (Богородичного, Курахового, двічі з Катеринівки та Краматорська). Звідти врятували 125 чотирилапих. Водночас дорогою розвозили гуманітарну допомогу військовим.
Про те, як шукали тварин вулицями і якою була небезпека, Катерина говорить:
Ми їздили в місця, за 8–10 кілометрів від яких велися бойові дії. Там постійно були щільні обстріли. Довелося одягати шоломи й бронежилети, аби хоч якось себе убезпечити. Заїжджали в села. У будинках і дворах знаходили тварин. Вони не завжди до нас підходили, адже були налякані вибухами. Ми бачили там багато зруйнованих будинків.
Було таке, що забирали фізично й психічно травмованих тварин, які потім у нас розквітали. Їхні життя повністю змінились. І коли ти бачиш такі історії, коли нам надсилають фото щасливих тварин, які знайшли нові родини, – це дуже мотивує. Для нас важливо в такий непростий час – полегшити страждання хоч комусь.
Ще два порятунки організовано з регіонів, які були затоплені через знищену росіянами греблю Каховської ГЕС. З Херсонської області врятували 34 хвостатих. Про ці евакуації зоозахисниця розповідає:
Вода була скрізь. Ми приїхали в перший день, коли це трапилося – 6 червня. Потім ще раз. Виходили на воду, там шукали тварин. Хтось із них переховувався на горищах, дахах.
Пошук хвостатих на затоплених територіях внаслідок підриву росіянами греблі Каховської ГЕС
Були випадки, коли люди самостійно привозили врятованих тварин до притулку:
Двох собачок нам привезли із Часового Яру, одну з Авдіївки, і одну з Бахмуту. А нещодавно жінка з Катеринівки привезла нам ще 8 тварин. У неї був приліт прямо в будинок. Оселю зруйновано, і залишити чотирилапих вона там не могла. Забрала з собою сусідських кішок, собачку і ще двох своїх собак, – розповідає Катерина.
Організація прагне продовжувати рятувальну справу:
Я готова їздити хоч щотижня. Було б куди привозити, адже нині притулок переповнений. Але ми намагаємося рятувати. Тут багато тварин, однак і багато охочих їм допомогти. А там вони під постійними обстрілами, без їжі, ліків, а навколо навіть немає людей, тому тварини починають дичавіти й гинути.
Наразі в притулку 373 собак і котів, які шукають дім і родину.
Побачивши в інтернеті фото йоркширського тер'єра, Наталя та Ігор Бур’яненки поїхали за п’ятсот кілометрів до Полтави, бо зрозуміли – це їхня собака.
Хвостату звати Мері. Саме про неї ще з дитинства мріяла донька Бур’яненків – Олександра. Тоді сім’я не могла уявити, що через два роки їм доведеться переїхати з Антрациту до Кропивницького, а Мері тимчасово залишити у друзів.
Це мініатюрна собака три кілограми вагою. Дуже розумна, мудра та слухляна, – говорить масажистка Наталя.
Пацієнти Наталі назвали хвостату “Мерітерапія” через спокій і радість, якими вона ділилася.
Влітку 2014 року родина Бур’яненків виїхала з окупованого росіянами міста Антрациту Луганської області. Про ті події Наталя розповідає:
Для нас тоді ситуація була неприйнятною. Ми українці й ніколи цього не заперечували. Місто обстрілювали, особливо вночі. У жителів навіть велосипеди забирали. Був випадок, коли хлопця розстріляли, бо він не так щось сказав. Тих, які проявляли українську позицію, тримали в підвалах. Одного чоловіка забрали в село, куди відправляли на розстріл. Але через те, що куля пройшла легені наскрізь, він вижив. Це наш знайомий, якому довелося пережити такий жах.
До літа залишалися там, бо надіялися, що українська армія звільнить місто. Але коли ситуація погіршилася, зрозуміли, що треба виїжджати”.
В Антрациті Бур’яненки знайшли автобус, що прямував до Харкова. Однак виникла проблема:
Ми не мали можливості забрати з собою Мері, не знаючи навіть куди їдемо. Тому в цій ситуації надійніше було залишити її в друзів і найближчим часом забрати. Ми розуміли, що не покинемо її в жодному випадку.
Тоді без нас вона захворіла. Може, думала, що ми її забули. Як потім пояснив ветеринар, це був дерматит через нервовий стрес.
Можливість забрати Мері з’явилася за місяць. Протягом цього часу Бур’яненки постійно підтримували зв’язок з друзями, говорили з Мері по телефону. Чотирилапа реагувала на їхній голос. 8 вересня Ігор Бур’яненко вирушив до Антрациту. І, як зазначає чоловік, незважаючи на обставини, зустріч була дуже радісною.
За словами Наталі, перша поїздка з окупованого міста була складною, а друга – ще небезпечнішою:
Це була лотерея. Коли Мері та Ігор зупинилися під Дебальцевим, росіяни почали обстріл. Через це довелося затриматись на українському блокпості. І в момент, коли чоловік відвернувся, собака побігла в заміновану посадку. Її врятувало те, що в неї маленька вага. Я так розумію, “розтяжки” розраховані на когось важчого. Або собака просто не наступила на них, перескочила.
Після цього Мері та Ігор приїхали до Кропивницького – батьківщину Наталиного батька, де переселенці розпочали все спочатку. Наталя поєднувала волонтерську діяльність і масажну справу, Ігор працював у сфері IT, дочка Саша навчалася, а Мері лікувалася від дерматиту. Якийсь час сім’я звикала до нового життя.
Через чотири роки в Мері виявили рак молочної залози. Їй зробили операцію та провели курс лікування.
Під час операції ми чекали в коридорі, коли почули, що в неї відбулася зупинка серця. А потім ще одна. Для нас це важкі моменти. Після операції лікарі «давали» їй всього пів року. Але ми знали, що в нашій турботі й любові вона проживе значно довше. Так вона прожила майже п’ять років. Мері власним прикладом довела, що вона великий борець. Навіть з раком і війною, – говорить Наталя.
Їй дарували любов і вона дарувала. Після лікування Мері стало краще.
Відтоді вона навчила свою сім’ю більше цінувати життя. Проживши ще п’ять років, замість прогнозованих шести місяців, Мері померла від хвороби. Але щоб жити щасливо, вона боролася.
Кондитерка Олександра Бур’яненко вперше зустрілася із Заком у притулку “Dog help Ukraine” взимку 2023 року:
Коли я підійшла до вольєра з тваринами, пес лежав позаду, ховався у кутку. Тоді я зрозуміла, що зроблю все для цього собаки.
Ми з батьком прямо на руках перенесли Зака в машину. Під час поїздки він так само лежав у кутку й майже не рухався. А потім ми ледь його не загубили. На заправці він вискочив з автомобіля. У мене вже паніка: ми тільки забрали собаку з притулку, а він уже від мене втік. Працівники заправки почали нам допомагати. Ми його кликали і він потихеньку підійшов.
У перші дні вдома Зак сидів у коридорі й узагалі не рухався, майже нічого не їв. Дуже гостро реагував на гучні звуки. У ветеринарній клініці в нього виявили проблеми з травленням. Усі питають: “Звідки він і чому так боїться звуків?”
Аби встановити причину, через яку хвостатий так поводився, Олександра зв’язалася з волонтеркою, яка привезла Зака, а з ним і ще кількох тварин до притулку.
З’ясувалося, що раніше Зак жив у Бучі, де разом із трьома іншими собаками господарі тримали їх у тісній клітці з однією метою – для розведення. Олександра також зазначає:
Зака забрали вже після деокупації, тому він, мабуть, чув усі жахи, які там відбувалися.
У нього досі є певні страхи. Але вже не так багато. І з кожним маленьким кроком йому стає краще. Ми вже багато пропрацювати. Тепер він більш розслаблено взаємодіє і не так тривожиться. Раніше він лякався, коли я ставила посуд на стіл, а якщо зараз щось впаде на підлогу, він вже так не боїться. Коли в нас друзі, Зак починає до них підходити. Він став більше довіряти мені та іншим людям.
Олександра розповідає, що Зак змінив і її життя:
Я вважаю, що це Зак мене врятував, а не я його. Від часу нашого знайомства я почала ретельно стежити за своїм графіком часу, режимом сну. Знайшла важливі справи, якими можу себе зайняти. Почала, ніби мама, все для нього планувати: що купити, зробити, коли погуляти, з ким його познайомити. І все будувалося на довірі.
Хоч це зайняло певний час, але Олександра й Зак навчилися довіряти одне одному.
Фото: з особистого архіву переселенки Юлі, Наталі Бур’яненко, Олександри Бур’яненко та зі сторінки Facebook Катерини Дорош.
Читайте також: “Займали чергу, щоб забрати тварин”: як волонтери з Кіровоградщини рятували котів і собак із Херсона
Головне сьогодні
