11 липня 2024, 12:10
Владислав Береза з села Грузьке Катеринівської громади мав багато планів на життя. Найперше хотів збудувати дім, добре стати на ноги, а потім – створити сім’ю. Мав кохану і міцну родину. Був опорою і підтримкою мамі й бабусі, а ті не могли ним натішитися – добрим, справедливим, щирим. Своє життя зі службою він пов’язав рано – в 19 років. А вже у 23 ворожа куля обірвала молоде життя. Бабуся захисника Раїса Колос розповіла про молодшого з трьох онуків журналістам Точки доступу.
З Раїсою Петрівною Колос ми познайомилися на виставці портретів загиблих захисників і захисниць "Янголи Перемоги" в обласному центрі народної творчості. Підійшовши до одного з зображень, вона довго вдивляється в рідне обличчя.
Це мій онук наймолодший – Владислав Береза. Він добровільно пішов на службу. Служив за контрактом три роки, у квітні він мав закінчитися, але почалася війна. Я скажу про нього добрі слова не через те, що він мій онук, кого б ви не запитали – чи у школі, де він вчився, чи друзів, чи знайомих – всі про нього скажуть лише хороше.
Владислав рано лишився без батька, – розповідає жінка. Тож йому довелося швидко подорослішати. Попри це був по-дитячому щирий та відкритий. І що б не було на душі, завжди посміхався. Точно як тут на портреті, який намалювала журналістка, поетеса, громадська діячка, а нині – офіцерка Збройних сил України Олена Білозерська з Києва.
Він ніколи не рахувався ні з чим, якщо хтось подзвонить з його друзів – допомога якщо потрібна – то буде дві чи три години ночі, він, навіть, може не сказати нікому, поїде виручати своїх друзів. Добросовісний був, чесний, щоб в нього не відбувалося – завжди посміхався. Про це всі знали – він такою людиною був.
Жінка розповідає, що онук був енергійним і роботящим. Змалечку допомагав і мамі, яка рано овдовіла, і бабусі, яка жила сама.
Він зі мною пас череду, не курив, не пив, ой – така дитина була! Я щодня плачу, ридаю на весь дім, поки мене ніхто не чує. Після його смерті і брат його у лікарні лежав, і мати, їй ноги відняло, із цвинтаря "швидка" забрала.
Раїса Петрівна каже, що попри біль горда тим, що доклала руку до виховання справжнього чоловіка, патріота, захисника. Владислав пов’язав життя з військовою службою ще у 19 років. Служив в Національній гвардії. А від початку широкомасштабного вторгнення став на захист України.
Він не ховався і ніколи про таке не думав. Наша сім’я боялася – ви знаєте, як на війні. Я завжди говорила: "Синочок, це не дискотека, це війна. Якщо ти не вб’єш свого ворога, то він тебе вб’є". А він сказав: "Ба, я не можу так, не можу підвести своїх хлопців, з якими служив". Вони, ці хлопці, так завжди поважали його, вони слухали його.
Владислав захоплювався спортом, через це у війську мав позивний "Боксер". Був стрільцем патрульної роти стрілецького батальйону.
Я завжди його просила – синочок, розкажи, що ти там, коли закінчиться та війна, коли ти вже будеш вдома, синочок?! Він же як пішов, і так три роки. І в АТО був, ми все переживали... А він: "Ба, скоро закінчиться. Ба, я на твій День народження обов’язково буду вдома. І на Новий рік приїду і привітаю". І отаким подарунком привітав...
Свій останній бій воїн прийняв восени 23-го поблизу Урожайного на Донеччині. У нього поцілив снайпер. Поранення було без шансів на життя. Після смерті Владислава рідним передали відзнаку області "За мужність і відвагу" та орден "За мужність" ІІІ ступеня.
Коли він загинув, я просто пішла в церкву й казала: "Де ж Бог, де ж Бог?". Він нас створив – цих дітей і нас всіх – і так оце не вберіг таку дитину. Мені з його частини хлопці розповідали, що Владислав наснився комусь і каже: "Як це я помер, як в мене стільки було планів, стільки мрій?!".
Серце Владислава Берези зупинилося у 23 роки. Одружитися і стати батьком він не встиг.
Дівчинка в нього була, вони зустрічалися, але одруженим не був, ні дітей в нього не лишилося, нікого, окрім нас. Це дуже важко пережити, я передати вам цього не можу. Просто серце потроху відмирає і все. Згадують всі його, зі школи мені дзвонять – хочуть меморіальну дошку встановити, навіть вулицю назвати його іменем, що він, дійсно, був такий відданий Батьківщині. За це і загинув красунчик наш.
Пані Раїса говорить, що для неї дуже важливо, щоби Владислава пам'ятали, адже він, каже, вартий того. А для неї, додає, траур за онуком ніколи не закінчиться.
Читайте також: "Хочу, щоб крізь моє тіло проростали соняшники". Пам’яті медикині "Австрійки" з Кропивницького
Головне сьогодні
