18 грудня 2024, 10:00
Рішення боронити країну Олексій Ганський прийняв свідомо і самостійно. Та вже за чотири місяці отримав тяжке поранення. У неповні 40 років втратив ногу. Через душевний та фізичний біль був у депресії. Покращити стан допомогли психологи, реабілітологи та родина. А ще – кохання. Його боєць зустрів у лікарні. Історію солдата записала журналістка Точки доступу Лілія Кочерга.
Олексій Ганський – киянин. З чоловіком ми познайомилися в одному з місцевих медзакладів, де він лікується нині.
"Займався автосправою – готував автомобілі до продажу. Закінчив інститут гідротехніки та меліорації України. Там і навчався, там і працював".
Військової кафедри, розповідає захисник, у закладі не було. Але війна дала можливість навчитися військовій справі й піти воювати.
До війська Олексій доєднався на початку 2024-го року. Спочатку був у добровольчому батальйоні.
"Потім пішов по призову в 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і там на контракт вийшов. Плюс навчання було. Розвідувально-штурмовий підрозділ".
У серпні стрілець отримав тяжке поранення. Сталося це на Покровському напрямку. Бійці натрапили на заміновану ділянку.
"Висадилися. Вийшли на розвідку. Ну і в заміновану лісосмугу зайшли. В мене відірвало ногу, я впав з криками. Побачив розтяжки – хлопці за це вдячні. Незрозуміло, хто кого врятував – або вони мене на евак закинули, або я їх врятував".
Коли Олексія евакуювали, побратими пішли іншою дорогою, виконали завдання й повернулися неушкодженими.
Солдат розповідає, що спочатку йому було дуже важко – і фізично, і морально. Він просив хлопців, щоб його застрелили.
Дуже було боляче. Після того, як кінцівку відірвало, якось не хотілося жити далі. А якщо помирати – то за Україну.
Далі чоловікові довелося пережити дві реампутації. Це дуже болісні процедури, зізнається він. Олексій і досі на знеболювальних. Боєць говорить, що через пережите був в не найкращому психологічному стані.
"Ці тяжкі думки з часом розвіюються завдяки спеціалістам, які зі мною працюють. Психологам, реабілітологам, які теж як психологи. Плюс дівчата з магазину, – сміється, – морально підтримують".
Олексій з багатодітної родини. Каже, що не мав проблем з підтримкою та розумінням з боку рідних, близьких, знайомих. Починаючи від етапу йти у військо, і досі.
Задоволений боєць і підтримкою з боку держави.
"Держава робить все можливе, щоб люди реабілітувалися. Налагоджена робота щодо протезування. Всьому свій час. Я не відчув жодних несправедливих дій. Все чітко".
Нині, розповідає, медики зробили заміри, провели підготовку до процедури і вже невдовзі протез встановлять. Проведуть маніпуляцію у Кропивницькому. Протез виробили у Полтаві.
Реабілітація – складний процес за будь-якої травми, – каже фізична терапевтка Оксана Бондаренко. А результат залежить від низки складників.
"Це мотивація, психологічна стійкість, бажання повернутися, підтримка сім’ї, підтримка фахівців у медичному закладі. Все це робить реабілітацію тим, чим вона, на щастя, зараз в багатьох закладах України є і повинна надалі бути".
Після лікарні шлях до відновлення не закінчується, – додає Оксана Бондаренко. Далі – адаптація. До побуту, роботи, служби, сім’ї.
"Надзвичайно важливі розуміння суспільства, розуміння громади про роль кожного з нас уже як сусідів, друзів, співгромадян, колег. Це й питання безбар’єрності, доступності, соціальних закладів, робочих місць, їхнє дооблаштування. Все це – частина реабілітації, частина продовження шляху".
Третього листопада чоловікові виповнилося 40 років. Він поки не одружений та не має дітей.
У лікарні, ділиться боєць, зустрів дівчину і навіть встиг зробити їй пропозицію. Анна працює фармацевткою, познайомилася пара під час лікарняних процедур. Спілкувалися, ранком пили каву, а згодом зрозуміли – подобаються одне одному.
Жінка, говорить Олексій, надихає його знову стати на ноги. Повернутися до автосправи, створити сім’ю, жити. Чоловік планує лишатися у Кропивницькому. Каже: хоче спокійного життя. До того ж, тут привітні люди.
Плани на подальше життя ідентичні і в Анни.
"Тихо, спокійно, свій будинок, камін, собаки поруч, діти".
Спочатку, згадує захисник, після протезування хотів знову служити і помститися окупантам, але згодом зрозумів, що ці думки – деструктивні і що має рухатися в іншому напрямку.
Хотів би порадити хлопцям і дівчатам, які опинилися у схожій ситуації, знайти свою людину, яка насправді допоможе і підтримає. А далі жити і працювати, щоби було заради кого це робити.
Читайте також: "Найбільша мрія — стати зрячою дитиною". Історія 14-річної Вікторії Булат із Кропивницького
Фото Олександра Козловського та з особистого архіву героя матеріалу
Головне сьогодні
