Кропивницький, тихе та затишне місто, зберігає не лише свою офіційну історію, але й таємничі шепоти міських легенд. Ці історії, що живуть поза офіційною хронікою, плетуться між реальністю та фантазією, інтригуючи як тих, хто вперше ступає на кропивницьку землю, так і тих, хто знає тут кожен куточок. Точка доступу підготувала для вас добірку цікавих міських легенд.
У центрі Кропивницького, навпроти будівлі Центру адміністративних послуг, за адресою вулиця Театральна, 40 розташований будинок єлисаветградського купця, власника млинарного бізнесу Абрама Барського. Нині в ньому розміщений обласний краєзнавчий музей.
Отож, легенда говорить про те, що у Абрама Барського було дуже багато грошей, які він щедро витрачав: будував млини, ферми, будинки, роздавав гроші на благодійність. Вирішив купець побудувати собі розкішний палац, якого ще не бачило місто. Збудував він розкішний будинок з багатьма світлими та гарно оздобленими кімнатами та не мав щастя купець у тому домі. У Абрама Барського було 12 дітей: 9 дочок та 3 сини. Чоловік дуже любив своїх дітей, особливо доньок, які були дуже гарними. Та несподівано одна з доньок купця померла, за нею друга, а потім і третя. Сумував він за ними сильно та наказав увіковічнити пам'ять про красунь у камені. Майстри виготовили маскарони і оздобили ними будинок.
Будинок купця Барського будували цілих 10 років, починаючи з 1895 року. Він щедро оздоблений різними символами та оберегами у стилі модерн з елементами еклектики. Верхівки кутових колон ризалітів прикрашені маскаронами у вигляді дівочих голівок – символами часу, зміни дня і ночі.
28 серпня 1907 року купець Абрам Барський загинув від кулі анархіста Лейби Яріна.
У 1859 році у місті заснували Єлисаветградське кавалерійське училище, у ньому збудували великий підвал з широкими коридорами, сходами та підземним ходом. Оскільки це був військовий заклад, то в цьому приміщенні завжди повинен був бути великий запас води, який знаходився в бочках.
Також враховуючи, що в цьому будинку знаходилися водночас велика кількість військових, повинен бути непомітний вхід та вихід (підземний хід), щоб могла відбутися швидка, мобільна дислокація – пересування армії. Легенди свідчать, що під училищем і зараз знаходяться підземні лабіринти, які ведуть під вулицю Театральну та до річки. Кожного дня нібито приїжджав до училища водовіз з бочкою на бричці, забирав бочку зі старою водою і через підземну браму виїжджав за новою водою. Ширина цього проїзду ніби була така, що можна було проїхати бричкою. Коридори були вимощені червоною цеглою і кам'яною цеглою і кам'яною плиткою, і йшли вони аж до річки через Театральний провулок. А оскільки цей таємничий водовіз працював вночі, бо він повинен був доставити бочку з водою о п'ятій ранку, то він весь час підсвистував собі, щоб не заснути.
Було це все аж 150 років тому. Але старі люди кажуть, що їхні бабусі розповідали, як іноді з-під землі чули пісню.
У 1970-х роках XX століття восьмидесятирічна жителька міста Є. Ковальська розповідала, що дід, француз за походженням, працював підрядником на будівництві підземних комунікацій. Тоді ґрунт на 10 метрів наносили штучно, щоб укріпити споруди і побудувати підземні переходи. Також священник Василь Никофоров пізніше в спогадах згадував, що з товаришами бігав дивитися на будівництво училища і підтверджував, що там проводилися великі грунтові роботи.
Краєзнавець Юрій Матівос зазначав, що існує цікава легенда про походження назви річки Біянки.
Першими засновниками міста були купці, які проживали на слободі "Криничаті хутори" у районі сучасної Великої Балки, у північно-східному районі міста. Там дійсно і зараз є багато нових криниць, з яких б'є чиста джерельна вода. А по дну Балки протікає маленька, але бурхлива річка, яка, згідно легенди , не тече рівно, і ніколи не зупиняється та в морози не замерзає. Вона весь час дзюрчить, біжить і живиться підземними джерелами, точе каміння, вибивається з під-землі. Люди казали: "Так і б'є, так і б'є…". Так і назвали її Біянка.
Насправді річка замерзає взимку. Її назва походить від тюpкського дієпpикметника "битий, молочений, зpуйнований". Тобто у випадку з pічкою цей дієпpикметник тpеба спpиймати у значенні "виштовхнутий назовні стpумінь води". Інша веpсія виникнення цієї назви – від тюpкської складної основи бі-ян, тобто від "бий" – "голова племені, вождь" та "ян" – "стоpона, оточуюча місцевість", що pазом складає значення "місцевість пpавителя". Ця веpсія викладена в pоботі Василя Лучика "Основи тюpкського походження в гідpонімах Кіpовогpадщини".
Місцевій легенді про художника та гімназистку, яка заснована на реальних фактах, більше 100 років. Колись художник Феодосій Козачинський працював в Єлисаветградському реальному училищі, очолював художні курси, водив студентів на екскурсії, малював картини. Одного разу він сидів у Ковалівському парку і побачив дівчину. Вона була така гарна, що на неї всі оберталися. Усі чоловіки міста були в неї закохані, але вона любила свого нареченого – Отто, який був інженером на заводі Ельворті та приїхав з Німеччини. Дівчину звали Тамарою. Навчалася вона в інституті благородних дівиць (центральноукраїнський університет імені В. Винниченка). Художник був вражений її красою і попросив дозволу намалювати портрет дівчини.
Драма цієї історії почалася восени, коли наречений Тамари поїхав до Німеччини, щоб у батьків попросити дозволу на шлюб. Тамара дізналася, що вона смертельно захворіла. Коли зрозуміла, що не побачить свого коханого, сказала друзям:
"Я наречена, і так і помру. Хочу щоб мене вбрали у білу сукню і поклали в білу карету, яку б везли 6 білих коней".
Потім люди згадували, що все місто прощалося з Тамарою Головченко. Дивовижне видовище: по вулиці Театральній в бік вулиці Великої Перспективної, повільно просувалася біла процесія. Білі коні, біла карета, Тамара з короною на голові, біла фата та біла сукня… А поруч ішов заплаканий наречений. Поховали Тамару Головченко на Петропавлівському цвинтарі.
Тамара Головченко – полячка роду Чвалінських по матері. Її матір була відомою піаністкою і гастролювала Російською імперією. Тамара з 14 років виступала разом з матір'ю, концерти проходили "на біс". Коли дівчина захворіла на туберкульоз, лікарі порадили переїхати їй до України. Родина оселилася у тітки, яка жила у нашому місті. Хвороба ніби відступила, а Тамара закінчила жіночу класичну гімназію. У 1913 році в місті відбувся перший конкурс краси і перемогу отримала Тамара Головченко. Дівчину покохав інженер заводу Ельворті, молодий німець, але звали його не Отто, а Ганс Вернер. Він працював в одному бюро з батьком Тамари. Одного разу молодого чоловіка запросили до родини Головченко в гості.
Вернер пообіцяв відвезти кохану до Швейцарії і там її вилікувати. Проте перед Першою світовою війною уряд вислав усіх іноземців-спеціалістів з країни. Ганс писав нареченій листи, передавав ліки, але хвороба прогресувала. Навесні 1914 року, вночі, вона впала в кому, а коли опритомніла, сказала: "Хочу, щоб за мною приїхав мій принц на білих конях і на білій кареті". У цю ніч вона померла.
Вернер так кохав Тамару, що в 1920 році під час громадянської війни приїхав до міста і пішов на Петропавлівський цвинтар. Тамара лежала у фамільному склепі під склом, як жива. Ганс попрощався з нею, дуже довго плакав….
Художник Феодосій Козачинський ненадовго пережив свою музу, у 1922-му році він помер від голоду. Його найбільш відомий і популярний твір – картина "Гімназистка" (1910 рік), яка зберігається в Музеї мистецтв. Картину музей купив у 1970-х роках у Марії Чвалинської, двоюрідної сестри героїні картини – гімназистки Тамари Головченко.
Читайте також: Фестиваль тюльпанів у Кропивницькому: як доїхати та що варто побачити
Останні новини
