09 грудня 2022, 10:55
Історію родини Холодовських з Кропивницького знає чимало містян. У 2020-му році пані Юлія та її чоловік відкрили дитячий будинок сімейного типу. Тоді за допомогою соцмереж їм вдалося зібрати гроші на купівлю будинку, який став домом для 10 дітей.
З початком повномасштабного вторгнення родина виїхала до Польщі, адже турбувалася про безпеку дітей. Як проходив переїзд та як родина облаштувалася за кордоном, дізнавалася Точка доступу.
24 лютого Юлію Холодовську розбудив телефонний дзвінок сина. Він сказав: "Мамо, почалася війна".
Це було жахливо. За одну хвилину перевернулося все в середині. Страх. Відповідальність за десятьох дітей. Я дуже налякалася, напевно, як і всі українці того дня. Перше, що зробила — випила заспокійливе.
Жінка розуміла, що їй потрібно бути в ресурсі та мислити раціонально. Відразу приїхали старші діти — донька та син з невісткою.
Потім чоловік пані Юлії разом з сином поїхали заправляти машину та купувати продукти. Решта родини слідкувала за новинами. Було важко прийняти рішення, що робити далі.
Спочатку вирішили залишитись вдома.
До початку повномасштабного вторгнення моя названа донечка жила в Івано-Франківську. За тиждень до війни ми зідзвонювались з нею та її подругою. Я говорю: "Раптом війна, можна ми до вас приїдемо?". Подруга донечки говорить: "Приїжджайте до мене. В мене великий дім." Я сказала, що разом зі мною приїде й моя близька подруга, у якої також дуже велика родина. На що дівчина відповіла, що чекає на нас усіх. Це додало внутрішнього спокою, бо ми знали, що нам є куди їхати.
Кожен новий день проходив у невідомості, почали лунати повітряні тривоги. Жінка разом з чоловіком на руках переносили маленьких дітей до підвалу. По мірі можливості облаштували підвал. Знесли туди свічки, печиво, воду.
На той момент наш дитячий будинок сімейного типу існував трішки більше року. Дітки з травмуючим минулим, вони до нас ще не звикли і адаптувалися не повністю, — розповідає жінка.
Діти у стресових ситуаціях можуть робити все, що їм підказують інстинкти. Хтось може забитися в куток, а хтось може тікати. Кожен намагався врятуватися по-своєму від небезпеки.
Ми 40 хвилин витратили на те, щоб спуститися у підвал. Вже й тривога закінчилася. Тоді зрозуміли, що якби були якісь прильоти, то ми би не встигли спуститися в укриття.
Стало зрозуміло, що треба шукати інші варіанти для порятунку. Родина знайшла найбезпечніший куточок в будинку і туди зносили малих дітей, коли починалася тривога. На той момент в будинку разом зі старшими дітьми проживало 16 осіб.
Повз нас проїжджали наші друзі, які теж мають дитячі будинки сімейного типу, з Херсонщини та інших окупованих міст. Вони були дуже налякані, вони бачили колони танків, чули постріли та вибухи. Кожна така сім'я спонукала до того, щоб ми виїжджали, — розповідає пані Юлія.
Рішення про необхідність переїзду родина прийняла 4 березня. Вирішили перебратися на Івано-Франківщину.
Їхали чотирма машинами разом з друзями, які теж мають дитячий будинок сімейного типу:
Їх було 10 дітей та 2 дорослих і нас 16. У кожної дитини був тривожний рюкзачок з водичкою, якимись батончиками, шкарпетками, білизною та найнеобхіднішими речами. Розподілили дітей парами. Старші відповідали за менших. Сказали їм, щоб ні в якому разі не розривали руки. Дуже боялися, щоб хтось не загубився. У разі небезпеки малеча починала просто тікати... Не ховатися за дорослих, як діти, які мають маму та тата, а тікають...
Дорога була важкою. Середня швидкість руху авто — 20 кілометрів за годину. За день родина доїхала до Хмельницького. Дуже хвилювалися з приводу того, де їх застане комендантська година та де доведеться провести ніч. Тому зідзвонювалися з друзями у кожному місті, яке проїжджали, і домовлялися про ночівлю.
Дорога до села Братківці, що поряд з Івано-Франківськом, зайняла дві доби.
Там нас дуже тепло зустріли. Люди приносили їжу. Господар будинку Вова працює шеф-кухарем в ресторані, то він навіть нас трішки відгодував (посміхається, — ред.)
Ми досі кожного дня молимось за них, за все, що вони для нас зробили, — розповідає пані Юлія.
Три тижні родина прожила в Братківцях. Стали на облік до соціальної служби. Згодом їм зателефонували працівники соцслужби та запропонували переїхати до Польщі у місто Свідниця. Там були готові прийняти дитячі будинки сімейного типу з України на час війни. Забезпечити їх житлом та всім необхідним.
Якщо чесно, я не хотіла їхати. Хотілося залишатися вдома. Було дивно бути в теплі, добрі, коли твоя країна страждає. Було відчуття провини, що я нічого не роблю, не допомагаю. Але дуже надихали дзвінки з Кропивницького від друзів- волонтерів, які говорили, що моя війна — це мої діти, мій фронт — це мої діти. Прийшло розуміння того, що якщо діти будуть у безпеці, захисникам та волонтерам буде легше, бо не доведеться турбуватися про нас.
Після довгих обговорень прийняли рішення, що мами з неповнолітніми дітьми будуть виїжджати. Чоловіки і старші діти повернулися до Кропивницького.
23 березня обидві родини перетнули кордон з Польщею.
Це була непроста процедура. Перевіряли кожен папірець. На польській стороні розмістили ціле наметове містечко, де українці мали змогу перепочити та поїсти. Дітям давали іграшки.
Жінка згадує, що їм говорили, що польська мова подібна до української. Проте, в той момент вони були такі налякані, що нічого не розуміли:
Ми не розуміли мови, не знали, що нас чекає, але ми бачили усміхнені обличчя, бачили людей, які хотіли допомогти, відчували підтримку. Кожній дитині дали рюкзачок з фруктами, напоями, іграшками та розмальовками з олівцями. Все дуже продумано.
Також дали польські сім-картки, аби ми були завжди на зв'язку.
Місто Свідниця розташоване за 700 кілометрів від польсько-українського кордону.
Коли побачили будинок в якому ми повинні жити, то злякалися. Будівля була оточена високим муром із колючим дротом, на вікнах — решітки. Нас зустрічало багато усміхнених людей. Я запитала, куди нас привезли і почула, що це колонія для малолітніх злочинців, — згадує Юлія Холодовська.
Родину розподілили по кімнатах. Виявилось, що кімнати просторі та світлі, з новими ліжками та всіма зручностями. На поверсі знаходяться навчальна та ігрова кімнати, тренажерний зал. Волонтери привезли для дітей іграшки, велосипеди. Родина швидко облаштувалася та змінила ставлення до свого тимчасового дому:
Коли нам проводили вай-фай, то співробітники дали йому назву "Дім поза домом". Ми тепер свій тимчасовий прихисток так і називаємо – "дім поза домом"...
Родина Холодовських мешкає у Свідниці вже 8 місяців. Пані Юлія говорить, що жодного разу не відчувала ставлення до себе та дітей, як до біженців. Поляки допомогли оформити всі документи, записати дітей до школи та садочку.
Спочатку дітям було важко. Їх бентежили решітки на вікнах, але згодом звикли і зараз не відчувають дискомфорту. Адже, за словами жінки, умови, в яких вони проживають, дуже хороші:
Я часто бачу, коли українці, які перебувають за кордоном, пишуть пости в соцмережах про те, що в тих країнах, де вони перебувають, є поганого. Думаю, що це неправильно. Люди відкрили нам свої серця, прийняли до свого дому.
Хочу сказати, що мені подобається в Польщі. Перше — це сімейні цінності. Польські родини дуже багато часу проводять разом. Разом відвідують якісь заклади, піклуються один про одного. Чоловік з повагою ставиться до жінки.
Подобається традиція, коли у неділю не працюють магазини та заклади громадського харчування. На мою думку, це чудова традиція. Це дає змогу кожній людині відпочити та провести час з рідними та близькими.
Влітку для дітей найняли репетитора з польської мови:
Ми поступово звикаємо, дійсно, польська та українська дуже подібні. Діти навчаються в школі польською. Малеча співає пісеньки. Так цікаво. Вони навіть виправляють мене, коли я щось неправильно говорю.
У родини є своя невеличка кухня, а також їх годують у закладі, де вони проживають. Жінка говорить, що дітям було непросто прилаштуватися, адже харчування дуже відрізняється від українського. Особливо перші страви:
Проте, ми самі багато готуємо. Варимо борщ, готуємо інші смаколики. Старша донька Наталка пече з малюками печиво та іншу смакоту.
Пані Юлія говорить, хоча в Польщі їм створили всі умови для життя та навчання дітей, вони дуже хочуть повернутися до дому. Там залишилися старші діти та тато, там залишився дім. Родина постійно слідкує за новинами.
Серцем ми вдома. Дуже хочеться повернутися в Україну. Ми віримо, що країну відбудуємо, віримо в перемогу. Постійно слідкуємо за Кропивницьким. Бачимо, як там приймають біженців, допомагають іншим регіонам...
Пані Юлія розповідає, що вже запрошує польських друзів відвідати Україну після нашої перемоги.
Головне сьогодні
