01 листопада 2021, 09:39
Працівники департаменту культури та туризму облдержадміністрації презентували журналістам маршрут селфі-туру "Кіровоградщина – мандруй у минуле". Які історичні об'єкти показали та як на місцях надають нового звучання туристичним локаціям, – читайте і дивіться у матеріалі Точки доступу.
Одну з найсучасніших, на той час, електрифіковану лікарню відкрили в 1912 році. На посаду головного лікаря ініціаторка створення закладу Ганна Дмитрян запросила одного з найкращих випускників медичного факультету Київського імператорського університету ім. Святого Володимира лікаря Кміту. Аби медик переїхав у провінцію, йому запропонували місячну зарплатню, втричі більшу за університетську стипендію, – йдеться у "Вікіпедії".
На ґанку біля головного входу лікарні вгорі вмурували дві напівкруглі заглибини, в які вставили вивіску: "Городская больница ім. Анны Дмитрян". На стіні, праворуч від головного входу, пригвинтили мармурову табличку, на якій золотими літерами вирізали: "Архітектор-художник М. Паученко". Під час Жовтневого перевороту вивіску й табличку зняли.
Як розповіла редакторка видання "Новомиргородські вісті" Олена Белінська, історією закладу ще за часів СРСР цікавився відомий містобудівник, дисидент Степан Кожум’яка. Він збирав інформацію від старожилів і вона різнилася. За однією з версій, Ганна Дмитрян була дочкою купця Мартакі. Жінка вже була у поважному віці, коли загинув її батько, а їй лишився великий спадок. Ганна була незаміжньою і тоді "до неї всі збіглися, але вона відказала, що молодою нікому не була треба, а тепер стала цікавою через гроші", тож побудувала на ці кошти лікарню. За другою версією, Ганна Дмитрян була дружиною купця Мартакі і побудувала лікарню через особисту трагедію. За інформацією, донька Ганни тяжко хворіла.
Але Степан Кожум'яка не мав доступу до архівних матеріалів. А нещодавно наші діти з міського центру юнацької та дитячої творчості готували фільм про цю лікарню. В архівних документах вони знайшли інформацію про те, що в одній родині було аж три Ганни Дмитрян. Була старша Ганна Дмитрян, була її невістка, також Ганна Дмитрян, і була дочка цієї невістки, яку так само назвали Ганною. Тож кожна людина, яка розповідала різноманітні історії про Ганну Дмитрян, говорила щиру правду, – зазначила журналістка.
Ганна Дмитрян не лише ініціювала і профінансувала зведення лікарні, а й піклувалася про її подальше утримання. Жінка поклала гроші на депозит у банку, аби за рахунок відсотків заклад функціонував.
У роки Другої Світової війни в приміщенні лікарні працював радянський військовий шпиталь. Головним лікарем у ньому був Іван Даценко.
Зараз будівля пустує.
Земська лікарня розташована неподалік Європейського парку в Новомиргороді. Це спільний пpоєкт влади, бізнесу та гpомади. За словами Олени Белінської, парк входить у десятку кращих новостворених парків України.
Златопільська гімназія — пам'ятка архітектури та містобудування кінця XIX століття. Історія гімназії почалася у 1836 році, коли в містечку Златопіль Чигиринського повіту Київської губернії заснували чотирикласне дворянське училище.
Родина Лопухіних, яка володіла Златополем, звернулась до правління Університету Святого Володимира з пропозицією заснувати в місті дворянське училище. Акт урочистого відкриття училища видали 28 серпня 1836 року. Для цієї події у Златопіль прибув керівник Київського навчального округу фон Братке. Згодом училище реформували в гімназію.
У 1920 році Златопільська гімназія припинила існування. За чотири роки в її приміщенні почав діяти лікнеп, а ще через рік — школа № 1 імені Івана Франка.
Під час німецької окупації в роки Другої Світової війни в приміщенні створили збірний табір молоді перед насильницьким вивезенням на працю в Німеччину.
У 1992 році Новомиргородська СШ № 1 перейшла в новозбудоване приміщення, а приміщення історичної Златопільської гімназії передали під філіал кібернетико-технічного коледжу Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування, який проіснував лише один навчальний рік.
Заклад цікавий тим, хто тут навчався. У гімназії, наприклад, вчився Винниченко. Гімназія вирізнялася якістю освіти. Випускники, які мали трійки з математики, вступали в європейські університети на інженерів. Славилася гімназія і викладачами. До прикладу, тут працював Микола Зеров, — розповіла Олена Белінська.
Вона додала, що навчатися у гімназії по кишені було не всім охочим.
Але люди знаходили вихід. Селяни віддавали своїх дітей, аби вони носили воду, чистили і топили піч. Вони робили оце все, а потім слухали, що розказують у класі. Звичайно, ці діти не отримували документ про навчання у школі, але отримували знання. З ініціативи директора, і певна кількість обдарованих дітей навчалася безкоштовно, — зазначила журналістка.
До гімназистів були дуже високі вомоги щодо дисципліни та позитивного іміджу в суспільстві.
І ця будівля нині стоїть пусткою. Її стан аварійний.
Будівля церкви багаторівнева, на верхньому ярусі розташована дзвіниця, тому звук дзвонів чути в усьому селі. За словами протоієрея Іоанна Гончарука, відкрили храм у 1908 році. Звели будівлю у рекордно короткий термін.
Храм будували всього чотири роки. Люди своїми силами розпочали будівництво. По всьому селу збирали курячі, голубині яйця для розчину. За селом була цегельня, там випікали цеглу. Ніхто будівництво не спонсорував, – сказав настоятель.
У часи комунізму церкву намагалися зруйнувати.
Почали з дзвіниці, але в них нічого не вийшло. У 30-х роках будівлю використовували як комору для зберігання зерна. Від війни по 80-ті роки храм функціонував. Багато священників помінялося, – додав він.
Прихожани церкви – жителі села Коробчино та навколишніх сіл.
За інформацією сайту zruchno.travel, у 2007 році в Коробчиному проходили зйомки художнього фільму "Маленьке життя", у стрічці можна побачити й старовинну будівлю цього храму.
За переказами, на місці сучасної Малої Виски розташовувався хутір козака Никодима.
Понад вісім тисяч десятин землі, що прилягали до новоствореного поселення, а також 918 селян Катерина ІІ подарувала князю Сергію Кудашеву. Він назвав поселення своїм іменем — Кудашеве, спорудив тут економію, церкву та маєток.
Одна із його спадкоємниць звела невеликий палац (1889 р.) який зберігся і нині.
В середині XIX століття маєток у Кудашева купив ще один представник російської знаті — дворянин Улашин, який і дав містечку сучасну назву — Мала Виска.
Це територія володінь князів Кудашевих. Правда, в кінці 19-го – на початку 20-го століття тут був новий господар – поміщик Улашин. Це, що ви бачите, вже новотвір за ініціативи Маловисківської міської ради – зона відпочинку на березі річки Мала Вись. Тут було досить занедбане місце. Створили цей казковий куточок зусиллями громади і працівників міськради. Це дуже популярне місце для прогулянок та фотосесій, — розповів краєзнавець Петро Постолюк.
Як данину козацькому періоду, на території колишнього маєтка Кудашевих нині облаштовують будівлю в етно-стилі.
Історія хутора починається з невеличкої ферми та старовинної хати на краю мальовничого села Карбівка. З роками ферму поповнили різними видами екзотичних тварин та птахів. Як експонати у музей багато років підбирали унікальні старовинні речі та механізми. На території також розміщені готель та корчма в етно-стилі. Гостям пропонують прогулянки на конях та поні, а також тут виготовляють крафтові сири.
Як розповіла керуюча Наталія Попелюх, задумав створити комплекс її свекор Юрій Попелюх. У минулому році Юрій Іванович, відомий благодійник захворів на коронавірус і пішов з життя. У пам’ять про нього родичі чоловіка розвивають хутір, який був його мрією.
Ідея створення комплексу виникла в 2008-му році, відкрили комплекс у 2016-му. П’ять років ми вже працюємо як заклад. По-троху і в зоопарку збільшилася кількість тварин, і експонатів в музеї побільшало, зовнішній майданчик поповнилася експонатами для обробітку землі. Люди люблять приїжджати в це місце, воно особливе, не для заробітку, а для душі, – зазначила Наталія Попелюх.
За інформацією порталу "Мандруй Кіровоградщиною", центральну географічну точку України вперше визначив географ Віктор Шевченко. Згідно з постановою місцевої райради, в 1991 році на цій місцевості встановили пам’ятний знак з граніту, який у 2002 році замінили стелою.
Як розповіла працівниця Добровеличківського краєзнавчого музею Катерина, ідея створення географічного центру належала засновникам музею – Дмитру Проскаченку та Василю Нозі. Саме вони стали ініціаторами дослідження цієї території:
Дослідження проводили тривалий час, вивчали документи в архівах і у 1985 році географ Віктор Шевченко визначив, що саме Добровеличківка є географічним центром України, саме ця точка. У 2002 році до Дня незалежності України відкрили цей знак.
У 2005 році нові дослідження і розрахунки перенесли географічний центр України на Черкащину, в Шполянський район між містом Шпола та селом Мар'янівка. А точці в Добровеличківці присвоїли інше почесне звання — геометричний центр України. Однак знак і напис на ньому саме про географічний центр у Добровеличківці не прибирають.
Зараз у голови нашої громади виникла ідея створити тут цілий туристичний комплекс. Він планує встановити купол із колонами по кількості областей України, капличку і адміністративні будівлі. Це масштабний проєкт, вартістю 50 мільйонів, – зазначила Катерина.
Надсучасний свого часу млин звели у 1894 році.
Як розповів директор Новоукраїнського краєзнавчого музею Микола Гаращенко, після відміни кріпосного права в Україні почала бурхливо розвиватися промисловість. За два роки кількість промислових підприємств із двох з половиною тисяч зросла до п’яти з половиною. У другій половині 70-х років у Новоукраїнку із Одеси приїхав підприємець Вікдор Варшавський. На лівому березі річки Чорний Ташлик він побудував малопродуктивний дерев’яний двоповерховий млин. Підприємство Варшавський застрахував в зарубіжній компанії на велику суму. І, коли він відпочивав в Одесі, млин згорів. Компанія не знайшла причини відмовитися від виплати страховки. На ці гроші Варшавський побудував сучасний паровий млин. У 1894 році млин дав першу продукцію.
Виробляли борошно, висівки, манку, інші крупи. Продукція навіть йшла на експорт. Працювали тут 35 людей. Заробітна плата на той час була одною з найвищих. Працював млин цілодобово, гудок млина був багатьом жителям Новоукраїнки за годинник. А одного разу працівник млина, у якого було троє дітей, вкрав три мішки борошна. Варшавський його викликав і дав два мішки борошна і мішок манки для дітей. Це при тому, що підприємця вважали скупим, бо він пригорщею збирав розсипане зерно, аби не пропало, – говорить Микола Гаращенко.
Коли Варшавський помер, млин перейшов у власність держави. Деякий час він не працював. А потім знову відкрився як мельзавод №3. Тут вже працювало 200 осіб. Попри суворий наказ радянського керівництва підривати все і не лишати окупантам нічого, млин підірвати не встигли. Він лишився в робочому стані, керували ним німці. Були випадки, коли продукція млина потрапляла до партизанів у Знам’янський ліс. 15 березня 1944 року, за два дні до вступу радянських військ Другого українського фронту в Новоукраїнку, окупанти підірвали млин, він горів, люди намагалися рятувати зерно.
А після війни відновлювати його було невигідно. Адже млин внизу біля річки, залізницю не прокладеш і він лишився таким, як є, – історичною пам’яткою. Був проєкт у 90-х роках: у закруті річки Чорний Ташлик побудувати дозвіллєвий комплекс. Хотіли перенести сюди музей. Відновлювальні роботи почали, але не стало коштів, – додав Микола Гаращенко.
До слова, коли ховали Варшавського, пів міста йшло у процесії, адже підприємець зробив багато хорошого для Новоукраїнки, за його гроші побудували низку об’єктів. Варшавського поховали на єврейському цвинтарі. Поставили пам’ятник із чорного мармуру. Але окупанти вчинили акт вандалізму на кладовищі і цей пам’ятник зник. Тож зараз навіть не можна сказати, де похований Варшавський.
Дещо містична на вигляд будівля не експлуатується.
Текст: Лілія Кочерга
Фото: Олександр Козловський
Читайте також: Якою буде головна площа Кропивницького після реконструкції: в міськраді показали ескізи (ФОТО)
Головне сьогодні
