Молодший побратим: історії з тваринами на фронті

Мій тато – ЗАХИСНИК. Я цим пишаюсь.
І разом з ним на перемогу сподіваюсь.
Розмова з найріднішим – це не інтерв’ю,
Це час в обіймах теплих рук, що побували у бою.

Час, коли тато вдома – це найкращі, але й найшвидші години, хвилини, секунди. Мама не натішиться і безперестанку бігає з кухні в кімнату, щоб і смаколиків наготувати і тата довше обійняти. Я їй допомагаю. Але наразі не можу відірватись від татусика. І наче вже і подорослішала, але як ніколи потребую татового тепла, обіймів та розмов. Не треба ні гаджетів, ні інтернету, бо тато розповідає цікавіші, в тисячі разів, історії. Його теплі і зворушливі оповідки,  про чотирилапих побратимів на фронті, захоплюють.

З його слів, найчастіше це безпритульні собачи чи коти, які опиняються поблизу позицій. Іноді вони приходять самі, ніби відчувають, що тут їх нагодують і не скривдять.

«Буває, що ми самі забираємо їх, якщо знаходимося десь у небезпечній зоні. Адже всі чотирилапі друзі стають підтримкою і допомогою на фронті: собаки – охоронцями. Вони мають гострий слух і нюх, тому можуть попередити про небезпеку чи про якусь дивну активність. Коти- антистрес. Уявіть, після важкого дня, коли ти втомлений і напружений, до тебе підходить маленький клубок тепла і ніжності. Це заряджає енергією та піднімає моральний дух».

«З ними є чимало цікавих історій, що запам’яталися. Якось у нас з’явилося смугляве цуценя - Кокс. Коли наші побратими перейшли на інші позиції, він вирішив залишитись тут. Мабуть відчував, що саме нам потрібні  його викрутаси, підлещування, тепло і позитив. Тому і став для нас розрадою.

Він своєю поведінкою відволікав нас від думок про війну, поранених і втрачених побратимів. Єдине, що не говорив, але розумів усіх і кожного. Знав, в який час і кому потрібна психологічна допомога. Інколи так і питали: Де наш психолог Коксик? А як він спав по-особливому? Хропів, як ми після передової. Але якщо підняв  праве вухо – готуйсь, небезпека поруч. Якщо затих, то і нам варто прислухатись – поряд чужинці. Це не фантазії, доню, а реалії перевірені часом. З ним ми зробили чимало фото і зняли не одне відео». Тато поділився деякими з них.

«Знаєш, донечко, скільки ми вдома боролись із гризунами? А там, вони стають друзями. Так. Шкоди від них не менше як удома. Та коли повертаєшся з «пекла», розумієш, що живий і встояв та головне немає «двохсотих і трьохсотих», то на душі так радісно і тепло, що та миша, яка вискочила з пакета з хлібом і вскочила у твій берц, а потім вилетіла з нього як ошпарена (розумієш, який там запах  і атмосфера?) та подалась в щілину, здається подружкою, яка наповнює тебе адреналіном та енергією на життя, швидкість, позитив. А коли знаходиш гніздо з її малятами, то навіть думки не допускаєш, щоб знищити їх. Бо життя – найбільша цінність».

На завершення тато гордо додав: «Вірте, доню, у нас, і в нашу перемогу. Пам’ятайте, що ми захищаємо наш дім, наш народ  і наших чотирилапих друзів. Ми обов’язково вистоїмо. Слава Україні!». ГЕРОЯМ СЛАВА!

Авторка: Ілона Безугла, 14 років,

учениця Водянської гімназії-філії комунального закладу «Голубієвицький ліцей» Компаніївської селищної ради