05 грудня 2024, 10:00
Повномасштабна війна в Україні стала переломним моментом, який докорінно змінив соціальні ролі у суспільстві. Ці трансформації стали відображенням глибоких змін у сприйнятті гендерних і соціальних обов'язків, що визначають майбутнє українського суспільства. Точка доступу поспілкувалась з декількома жінками, які перебрали на себе частину “чоловічих” обов'язків. Зробили це вимушено, адже їхні чоловіки нині воюють. Також ми поговорили з кандидаткою соціологічних наук, яка розповіла про глобальні зміни соціальних ролей в українському суспільстві і поділилась, якими наслідками це може обернутись для країни в майбутньому.
Кропивничанка Юлія Топольник – підприємиця, мама двох дітей і дружина військовослужбовця. Подружжя має бізнес – вони виготовляють жалюзі, встановлюють і чистять кондиціонери, а ще монтують натяжні стелі. До повномасштабної війни працювали разом, але тоді Юлія виконувала обов’язки помічниці, бо основним місцем роботи була школа – вона викладала хореографію. 24 лютого 2022 року життя родини кардинально змінилось: чоловік Юлії Віктор добровольцем пішов воювати, тож ведення бізнесу повністю лягло на плечі жінки, зі школи вона звільнилась.
Нині я займаюсь “нежіночою” роботою. Монтую жалюзі і встановлюю кондиціонери. За роки повномасштабної війни я навчила це робити декількох чоловіків, вони були моїми помічниками, але їх мобілізували, тож я знову на виробництві сама. Працюю щодня, без вихідних.
Новим викликом для Юлії стало опанування навичок керування автомобілем – місяць тому вона склала іспит з водіння і отримала посвідчення.
У нас двоє дітей, вони відвідують гуртки у різних мікрорайонах міста і я маю встигати розвозити їх туди після школи. Тож навчитись керувати авто було вимушеним кроком. Інакше я би просто не встигала.
Так звану “чоловічу” роботу по господарству вдома, поки чоловік воює, Юлія теж виконує сама – ремонтує розетки, замінює електричні лампи, ремонтує крани і комунікації водовідведення. А ще з перших днів російського вторгнення жінка почала волонтерити: спочатку плела маскувальні сітки, потім збирала і передавала військовим на фронт консервацію.
Зараз я ремонтую, вже не знаю яке за рахунком, авто. Його привезли з херсонського напрямку. І запити є завжди. На жаль, збори на запчастини і ремонт нині просуваються повільно, не так активно, як це було у перший рік вторгнення. Доводиться вкладати свої гроші.
Важко не лише фізично, а й психологічно, каже Юлія, бо діти щодня запитують “А коли приїде тато?”. Син і донька здобувають перемоги у плаванні, на танцях, але тато цього не бачить.
Нещодавно донька взяла гран-прі на конкурсі гри на бандурі. Морально дуже важко – не мати можливості розділити радість за успіхи дітей з чоловіком. Він приїжджає дуже рідко і ці зустрічі є найбільшим святом для нас у ці часи.
Розраду і розвантаження для себе знаходить у спільному проведенні дозвілля з дітьми: родина іноді відвідує кінотеатр або грають вдома у настільні ігри.
Ввечері поплакала в подушку, щоб ніхто не бачив. Вранці встала, одягнула на себе посмішку і пішла далі…
Попри те, що важко і фізично, і психологічно, Юлія не опускає рук. А ще не хоче виїжджати з дітьми за кордон, хоча чоловік пропонував це зробити.
Я так не можу, бо повинна бути тут. І допомагатиму стільки, скільки треба. Бо разом – ми сила.
Ірини Пинзарь працює вчителькою. Її чоловік теж воює. У подружжя є дитина. Війна, каже жінка, дуже змінила життя. Додалося багато повсякденних обов'язків, а ще довелося опановувати процес обробітку землі і вчитись доглядати за пасікою – це раніше робив її чоловік.
Розвантаження буває різним: це поїздка в місто, де можна переглянути мультфільм в кінотеатрі з донькою, відвести її в ігрову зону; інколи це зустріч з хорошими знайомими (чи сестрою) та розмови з ними, – каже жінка.
Під час війни розрадою Ірини є дитина і ті нечасті дні, коли родина може зібратись разом.
"Стала більше уваги приділяти собі, з двох волонтерських громадських організацій, де я була, залишила собі для волонтерства одну. Пройшла курси "Національного спротиву", готуюся до того, що доведеться воювати…", – розповіла 36-річна жінка з Виноградова Закарпатської області. "Матеріальний стан хиткий. Ціни ледве не щодня зростають…", – сказав 49-річний житель Кропивницького. Своїми думками про життя під час повномасштабного вторгнення поділились українки і українці в межах дослідження "Два роки повномасштабної війни в Україні: думки, переживання, дії". Його провели експерти й експертки незалежного аналітичного центру "Сedos". Зокрема, вони вивчають динаміку змін в емоційних станах жителів і жительок України, а ще як люди ухвалюють рішення і пристосовують побут до умов війни.
Серед іншого, результати дослідження показали, що через повномасштабну війну частина респондентів і респонденток змінили місце проживання, деякі – вимушено, через активні бойові дії або обстріли росіян. Війна наклала відбиток і на стосунки з оточуючими. Частина опитаних розповіли, що почали частіше бачитися з друзями, рідними, розпочали нові романтичні стосунки, в їхньому оточенні з’явилися нові люди. Інші опитані, навпаки, говорили, що їм стало складніше спілкуватися – вони менше часу проводять з іншими людьми й уникають взаємодії з друзями та родичами.
BBC Media Action дослідила вплив війни на позиціонування жінок та гендерні ролі в українському суспільстві, пише “Детектор медіа”. Основні висновки дослідження такі:
Молоді та внутрішньо переміщені жінки найгостріше відчувають вплив війни як на психічне, так і на фізичне здоров’я; переміщені жінки визначили відповідальність за прийняття всіх сімейних рішень як особливо складну.
Жінки зазвичай відчувають підтримку у тому, щоб брати участь у війні будь-яким способом, яким вони хочуть, наприклад, вступаючи до армії чи волонтерством, незалежно від того, вирішать вони виїхати чи залишитися в Україні. Однак консервативні гендерні настрої все ще досить присутні – наприклад, жінок досі сприймають як “берегинь домашнього вогнища”.
Сильне почуття національної єдності допомагає долати гендерні відмінності, і жінки, і чоловіки дуже вдячні тим, хто служить в армії. Але існує думка, що чоловіків у ЗМІ звеличують як захисників і героїв, що загрожує закріпленням гендерних стереотипів у майбутньому.
Як бачимо, війна змусила багатьох змінити звичний ритм життя, адаптуватися до нових реалій: участь у бойових діях, вимушена міграція, втрата близьких, оселі чи роботи, а також життя в умовах постійної небезпеки та нестабільності.
Які нові обов’язки взяли на себе жінки і як це вплинуло на динаміку у громадах, родинах, а також на загальний рівень гендерної рівності в українському суспільстві під час війни, розповіла Точці доступу кандидатка соціологічних наук, засновниця та директорка громадської організації "Дівчата" Юлія Спориш.
Головна зміна полягає в тому, що війна переклала на плечі багатьох жінок одноосібну відповідальність за родину, поки їхні чоловіки та партнери захищають країну. Це стало особливо відчутним під час вимушеного переселення та еміграції. Жінкам довелося ухвалювати рішення про переїзд, дбаючи про безпеку дітей та підтримку сім’ї. У нових умовах вони не лише організовували побут, розв'язували бюрократичні питання, шукали роботу та заробляли гроші, а й виконували важливу “емоційну роботу”, підтримуючи моральний стан близьких, розповіла експертка.
Перед тими, хто залишився в Україні, постали інші труднощі через руйнування інфраструктури, зокрема, шкіл. Перехід на дистанційне навчання змусив контролювати низку додаткових речей: забезпечення дітей гаджетами, доступом до безперебійного інтернету та врахування викликів, пов’язаних із повітряними тривогами та відключеннями електрики.
Тобто жінки змушені брати відповідальність за всю сімʼю, а іноді й за сімʼю свого партнера, – каже Юлія Спориш.
Водночас війна загострила проблему відсутності рольових моделей для сучасних українських підліток. За даними дослідження ГО “Дівчата” "Жінки та стигма", нині більшість дівчат (64% опитаних) не мають прикладів успішних українських жінок для наслідування, які б імпонували їм щодо побудови карʼєри, досягнення успіху, поєднання материнства та карʼєри.
Стереотипне уявлення про “жінку-матір” та “чоловіка-захисника” продовжують впливати на сприйняття суспільством обов'язків обох статей, проте нові обставини зламали чимало стереотипів і змусили жінок брати на себе відповідальність, яка раніше вважалася суто чоловічою.
З одного боку, війна стала для жінок фантастичним соціальним ліфтом. Завдяки вимушеним обставинам багато хто отримали шанс посісти управлінські посади, стати керівницями на своєму або вищому рівні, подолавши так звану "скляну стелю". Жінки змогли проявити себе як сильні лідерки, що є безсумнівним кроком уперед у боротьбі за гендерну рівність. Однак цей розвиток нерідко відбувається під тиском обставин.
Наприклад, коли директор мобілізований, його заступниці доводиться автоматично брати на себе керівні обов’язки, навіть якщо вона не готова до цього або не бажала займати таку позицію. Таким чином, хоча соціальний ліфт для жінок і працює, він не завжди є вибором, а все частіше – необхідністю, – каже Юлія Спориш.
З іншого боку, стигматизація жінок залишається. Це особливо стосується тих, котрі добровільно пішли до лав ЗСУ, де жінки на сьогодні складають п’яту частину особового складу. Попри те, що вони виконують надважливі функції, їх нерідко критикують за те, що вони “залишили дітей” чи “недостатньо добре виконують материнські обов’язки”. Така подвійна стигма показує, як важко суспільству адаптуватися до нових реалій, де жінка може бути і військовою, і матір’ю, і керівницею водночас. Тож, справжня рівність можлива лише тоді, коли суспільство навчиться приймати ці зміни без упереджень і осуду.
Всі ці зміни матимуть довготривалий вплив, каже Юлія Спориш. Найгострішим викликом стане демографічна криза, яку багато експертів уже називають “демографічним проваллям”. Через втрати на фронті, вимушену міграцію та падіння рівня народжуваності Україна продовжить стикатися зі скороченням населення, що впливатиме на всі сфери життя.
Особливе занепокоєння викликає молодь. Значна частина юних українців, зокрема хлопці, покинули країну та не поспішають повертатися. Якщо цей тренд продовжиться, Україна може втратити ціле покоління активних і перспективних громадян. Водночас це створює виклики для освітньої та міграційної політики: зменшення кількості студентів, скорочення великих освітніх і професійних програм, необхідність стимулювання повернення молоді. Разом з тим, війна розкрила потенціал українців до адаптації.
Наприклад, 2023 рік став рекордним за кількістю новостворених бізнесів, і що важливо, 56% із них були засновані жінками. Це історичний прорив для України, який демонструє, як повномасштабне вторгнення підштовхнуло жінок до активної ролі в економіці та управлінні.
Розвиток підприємництва, реформи та зростання громадянської активності можуть стати ключовими елементами для відновлення країни. Майбутнє залежить від того, як ми використаємо цей досвід і які ресурси вкладемо в його реалізацію.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
Читайте також: "Дівчатка – відмінниці, хлопчики – бешкетники". Розповідаємо, як гендерні стереотипи формують явище булінгу в школах
Головне сьогодні
