26 липня 2023, 18:50
20-річна Діана – щаслива дружина та мама півторарічного сина. Дівчина намагається оточити його любов’ю і турботою. Хоче, щоб його дитинство було щасливим та безтурботним. Таким, якого не було у неї.
Прийомні батьки били Діану до синців та крові, могли залишити без їжі та води, принижували, кричали та маніпулювали. А найстрашніший спогад з дитинства і досі переслідує у снах.
Точка доступу розповість її історію, щоб привернути увагу до домашнього насильства над дітьми. А психологиня та співзасновниця центру "Жіночі перспективи" Марта Чумало пояснить, чому державна система неідеальна щодо ідентифікації постраждалих дітей та як саме завдана шкода в ранньому віці проявляється у дорослих.
Перші нечіткі спогади Діана має про притулок. Там вона росла зі своєю сестрою-двійничкою та старшим братом. Коли дівчаткам виповнилося по два роки, їх та брата забрали прийомні батьки. Це був чудовий період життя, згадала вона.
Мама намагалася зробити все, щоб ми не почувалися нерідними. Вона часто обіймала та цілувала нас. Навіть найнуднішу справу перетворювала на гру. Пам'ятаю, коли треба було зібрати з городу колорадських жуків, вона придумала конкурс: хто більше збере – отримує приз. І ми бігали по тому городу, як навіжені.
Все змінилося, коли Діані виповнилося шість років. Батьки розлучилися. Мама забрала старшого сина, а сестри та молодший брат залишилися з татом.
Він прийшов додому і сказав, що це мама в усьому винна. Не пояснив, чому так сталося. А ще через три місяці знайшов нову жінку та одружився з нею. У них народився син, наш молодший брат.
Після того Діана бачилася з мамою декілька разів. З кожним разом інтервали між зустрічами ставали довшими, поки жінка зовсім не зникла з її життя. Пізніше дівчина передасть старшому брату свій номер, щоб мама могла її набрати в будь-який момент. Проте бажаний дзвінок не прозвучав і досі.
Після розлучення батьків все змінилося. Діана не змогла прийняти нову маму, одразу відчула до неї неприязнь. Але та навіть не намагалася подружитися, або знайти підхід, розповіла дівчина.
Вона карала нас за будь-яку провинність. Била руками, палками, лозинами. Батько не захищав, теж бив. Били так, що на тілі залишалися синці та рани. Могли вдарити головою об стіну або стіл. Луснути по губах або заклеїти рот скотчем. Ми часто залишалися голодними, без обіду або сніданку. Могли день просидіти в кімнаті без їжі та води.
Діана почувала себе самотньою. Спершу діти підтримували одне одного. Особливо турбота відчувалася від сестри. Але батьки зробили все, аби це змінити, вважає дівчина.
Мачуха казала сестрі, що я пліткую про неї за спиною. А мені, що вона про мене. Не знаю, навіщо вона це робила. Можливо, щоб зламати нас. Але зрештою їй це вдалося. Ми перестали розуміти одна одну.
Вчитися шити, готувати, прати або поратися по господарству доводилося самій. Адже, коли щось пояснювала мачуха – опускалися руки.
Вона казала що я погана хазяйка. Що я нездара і в мене ніколи нічого не вийде.
Стосунки з батьком склалися не краще. Він або ігнорував поведінку дружини, або підтримував.
Він змушував мене читати, щоб я стала освіченішою. Я люблю читати, але без примусу. Коли він перевіряв домашнє, постійно перепитував, чи впевнена я у кінцевому результаті. Я знову перероблювала, і він знову питав. І знову, і знову. Він доводив мене до істерики. Мачуха знімала мою поведінку на телефон та погрожувала викласти у YouTube.
Батько був психологом і вважав свої методи виховання правильними. А ще – християнин, тож часто нас брав до церкви. На людях вони показували ідеальну родину. А вдома тривала моя особиста каторга.
Діана розповіла, що деякі сусіди бачили, як чоловік та жінка поводять себе із дітьми. Навіть робили зауваження. Але, на жаль, це не допомогло.
У мене є найстрашніший спогад. Мені було 9, ми з батьком були в місті та чекали на автобус у селище. Ми посварилися і я в гніві сказала, що він мені не тато взагалі. Тоді він нахилився до мене і тихо та спокійно сказав: "Якщо ти приїдеш додому, я тебе приб'ю". А потім сів в автобус і залишив мене одну.
Було страшно повертатися. Хотілося плакати, але я не показувала емоцій. Нас вчили, що якщо ти плачеш – ти слабка. Тож я сіла на наступний автобус і таки приїхала.
Свою обіцянку він виконав: взяв ремінь і хлистав довго і боляче, куди попаде. А як відпустив, я забилася у порожній кімнаті і заридала. А тоді мачуха витягла мене за волосся і почала бити по обличчю.
Я почувалася безсилою та приниженою.
Спілкуватися з іншими дітьми не дозволяли. Ходити в гості, або приводити когось додому – теж. Потайки Діана мала одну подругу в школі, але після четвертого класу вони віддалилися.
У класі мене дражнили через те, що я прийомна. А коли батьки розлучилися, почали ще більше. Колись мене підтримувала мама. Але коли вона пішла, не було вже нікого. Тато на це не зважав.
У такій атмосфері Діана жила до 19 років. Навіть попри таке ставлення, розповіла, намагалася переробити купу всього по дому, щоб почути бодай "спасибі". Але частіше вислуховувала, що ні нащо не здатна, що груба та невдячна, та інші неприємні речі.
Якось у 18 років я не витримала і дала мачусі здачі: вдарила її ганчіркою по обличчю. Але це ні до чого хорошого не призвело. Вона ходила і розповідала, що я всіх б'ю постійно.
Як тільки з’явилася можливість втекти – дівчина її використала. Переїхала у Львів і там познайомилася з хлопцем.
Проте, коли завагітніла, він мене кинув. Довелося повернутися назад у місто, але вже не до батьків. Розуміла, що допомоги від них не отримаю. Інколи лишалася у них, але ненадовго: не витримувала вічних нарікань та повчань. Тричі через нерви потрапляла в лікарню. Один раз потрапила, коли ночувала у сестри. Тоді вона сказала, що через мене одні проблеми. Краще б я зробила аборт.
Почався період тривоги та невизначеності. Дівчина не мала постійного місця проживання, тож часто ночувала де доведеться: у родичів, знайомих. Бувало, на вулиці чи на вокзалі. Їла, згадує, що попаде у руки. На роботі довго ніде не затримувалась – звільняли, коли дізнавалися про вагітність.
Взимку я зайшла погрітися та випити чаю в одну кафешку. Там зустріла свою однокласницю, яка порадила звернутися в один із соціальних центрів (який саме, ми не напишемо заради безпеки). Так я переїхала туди і там мені надали допомогу.
Попри все пережите, Діана все одно намагалася зберігати зв’язок з батьками та рідними. Просила їх підтримати її під час пологів (але вони не приїхали), познайомила з новим чоловіком, запросила на весілля. Проте спілкування із ними було токсичним: після кожної розмови вона почувала себе розгніваною і засмученою.
У мене була дитяча надія, що тато таки зміниться. Але цього не сталося, – пояснила вона.
Бачивши стан дружини, чоловік запропонував відмовитися від спілкування з рідними. І, зрештою, Діана це зробила.
Через їхнє "виховання" я була дуже замкнута і перестала довіряти людям. Навіть із чоловіком мені потрібен був час, щоб почати довіряти. Розповідати про те, що відчуваю і про що думаю. Що проявляти свої емоції – це нормально. Він мене дуже підтримує в цьому. А відтоді, як припинила спілкування з батьками, я стала набагато спокійнішою, – підсумувала Діана.
Є чотири ознаки, за якими можна відрізнити домашнє насилля від конфлікту, розповіла Марта Чумало. Перша – значна перевага сил однієї сторони над іншою. Друга – це свідомі дії. Третя – порушуються права людини. Четверта – заподіяння шкоди.
Воно може бути фізичним, психологічним, економічним та сексуальним. Три, крім останнього, переживала наша героїня.
Проблема насильства над дітьми – дуже поширена в Україні, каже експертка. Хоча державна система майже "сліпа" щодо ідентифікації постраждалих дітей. Наочно це показує дослідження центру "Жіночі перспективи".
За даними Національної поліції України станом на 1 січня 2023 року на обліку стоїть майже 82 тисячі кривдників. Це люди, вина яких доведена, і поліція тримає їх у своєму полі зору. Водночас за даними Національної соціальної сервісної служби на обліку перебуває 3 428 дітей, які постраждали від насильства.
Дітей на обліку має бути більше, ніж кривдників. Кривдники мають по двоє, по троє дітей. Стамбульська конвенція, яку Україна ратифікувала рік тому, ввела таке поняття: дитина-свідок домашнього насильства вважається постраждалою. Адже діти, які спостерігають, як тато б'є маму, можуть отримати глибші травми, ніж коли хтось із батьків б’є дитину, а інший чи інша підтримує її,– каже пані Марта.
Довідка: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, або Стамбульська конвенція — міжнародна угода Ради Європи, яка криміналізує та попереджує насильство проти жінок та дівчат та захищає постраждалих.
Як і у випадку Діани, часто оточення ігнорує насильство над дитиною. Наприклад, лікарі чи вчителі, які явно бачать, що над дитиною знущаються, можуть не звертатися у соцслужби чи поліцію. Як можливі причини цього Марта Чумало називає вигорання, страх погіршити ситуацію чи зіпсувати імідж освітнього закладу.
Сусіди або друзі такої родини можуть не повідомляти через нерозуміння проблеми. Більшість людей виховувалися за такою ж методикою "ременя" або ж навіть виховують своїх дітей таким же чином.
Варто розуміти, що будь-яке свідоме завдання шкоди дитині є насильством. З дитиною треба поводитися, як з дорослою людиною.
На жаль, часто батьки бачать дітей як свою власність. Але діти – це також люди, зі своїми правами та кордонами. З ними треба взаємодіяти, пояснювати, домовлятися. Час від часу я отримую запити від жінок, із якими працюю. Вони хочуть припинити бити своїх дітей і змінити поведінку, бо вже бачать, як це шкодить.
У ранньому віці дитина формує уявлення про себе, світ та інших людей. Домашнє насильство може формувати уявлення, що цей світ жорстокий до неї, що вона та її потреби – неважливі, а любов та гарне ставлення треба заслужити, пояснює експертка.
Вона може думати, що кожна людина хоче її використати. Або навпаки, що треба задовольнити усі потреби, щоб отримати схвалення. Дитина, яку кривдили, може переносити цю модель і так само кривдити слабших за себе. Тобто ми можемо мати дуже різні поведінкові девіації у результаті нехтування базовими потребами.
Дитячі травми, якщо їх не пропрацювати з фахівцями, впливають на поведінку дорослої людини. Наприклад, якщо дитина завчила, що заради уникнення побиття їй треба стати "невидимою", то цю стратегію вона може використовувати і в дорослому віці.
Або брати на себе багато роботи не тому, що хоче розвиватися чи це подобається, а тому, що щось хоче довести уявним батькам. Психіка так звикла і вона так живе.
Якщо ви помітили, що над дитиною вчиняється насильство, повідомте про це у поліцію чи соціальну службу. Усі номери підтримки та допомоги ми залишимо нижче.
Окрім цього, якщо маєте таку змогу, станьте підтримкою та опорою для цієї дитини. Психологиня Марта Чумало каже, що для дітей важливо, щоб поряд був доросла людина, якій можна довіритися, з яким можна поговорити та поділитися проблемами. Це покращить її психоемоційний стан.
Одна жінка розповідала про жахливі речі, яка сталися з нею у дитинстві. Але її психіка добре сформована та міцна. Я подумала: ну не може бути такого, щоб не було ніякої опори. І тоді вона поділилася, що часто приходила додому до однокласниці, мама якої годувала, вчила плести бісером, вишивати, щось розповідала. Ця жінка стала опорою, яка допомогла сформуватися, – розповіла про один із випадків пані Марта.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського пресклубу
Фото: pixabay
Читайте також: "Все в тобі добре, крім того, що ти жінка": чи є сексизм у Кропивницькій міській раді
Головне сьогодні
