23 червня 2024, 10:30
Ми зустрічаємось з Аліною Кондратенко на Алеї пам’яті Рівнянського кладовища у Кропивницькому. Тут понад два роки спочиває її Герой, чоловік і батько їхньої доньки Олександри. Дмитро Кондратенко загинув у день свого народження – 29 березня. Тоді у будівлю Миколаївської обладміністрації прилетіла російська ракета. Вона забрала життя чоловіка Аліни, а у її – принесла розпач, відчай і нерозуміння того, як жити далі. Але вона навчилась справлятись. Їй допомагає турбота про доньку, заняття спортом, консультації з психологом і прогулянки з собакою. Але так було не завжди. Як переживає втрату чоловіка і що дає сил жити далі, Аліна Кондратенко розповіла Точці доступу напередодні Міжнародного Дня вдів, який відзначають 23 червня.
Аліна називає себе дружиною – і ніколи вдовою – Дмитра. Ніжні свіжі троянди – у чаші. Біля портрету – улюблені Дмитрові кава і шоколадний батончик, у руках Аліни – хустинка, яка всотує її сльози за чоловіком. Вона прийшла на Алею задовго до обумовленого часу зустрічі з нами. Щоб побути з Дмитром наодинці.
Розмову починаємо з історії знайомства майбутнього подружжя. Аліна і Дмитро – родом з Кропивницького. Вперше побачились у школі, ще коли були дітьми.
Моя мама була його першою вчителькою. Він старший за мене на декілька років, тож закінчив школу першим, згодом – я. Ми періодично бачились у Кропивницькому, а через багато років зустрілись у Миколаєві, на той час він служив за контрактом у ЗСУ.
Їхня сім’я, каже Аліна, народилась у Миколаєві. У 2013 році пара побралась.
Миколаїв став другим домом. У цьому місті відбулось становлення Дмитра як офіцера і військовослужбовця. І воно стало нам рідним.
Дмитро завжди був цілеспрямованим і, в хорошому розумінні слова, упертим, згадує Аліна.
Мені здається, в ньому з народження був закладений дух воїна. Це завжди відчувалось.
Напис на зворотній стороні памʼятника – це слова Дмитра, каже дружина:
Він дуже часто казав "Прорвемось!". Дмитро любив історію і особливо все, що повʼязано з козацтвом. Одне з останніх татуювань, яке він зробив, – зображення Іван Сірка на передпліччі. З ним я втратила свою опору, свою сталеву стіну. Тепер вчуся опиратися на себе. Важко, та не можу здатися!.
Підлітком Дмитро був худорлявої статури і свого часу пішов займатись у спортзал. Спорт настільки його захопив, що згодом він перемагав у всеукраїнських і міжнародних змаганнях з пауерліфтингу, каже його дружина. Потім до спорту додались стрільба і тактична стрільба, а ще – мотоцикл.
Це, мабуть, показує різноплановість його інтересів.
Аліна називає чоловіка справжнім універсальним солдатом. І не лише тому, що він мав широке коло захоплень і занять.
Коли Дмитро служив за контрактом, він брав участь у змаганнях "Універсальний солдат" серед військовослужбовців ЗСУ. Я зберігаю його медаль, він посів перше місце. Він справді універсальний, і не лише як солдат, а і людина.
Аліна показує фото з архіву родини Кондратенків. Донька Саша, яку в родині називають Саня, народилась 30 вересня. Це перше спільне фото Дмитра з донькою.
Тут Сані – місяць, сім'я прогулюється на восьмому причалі у Миколаєві.
А це родина Кондратенків у Кропивницькому на площі Героїв Майдану біля новорічної ялинки.
Доньці подружжя – Олександрі – було три з половиною роки, коли загинув її тато. Цієї осені дівчинці виповниться 6 років і вона, каже Аліна, дуже схожа на нього.
Вона така сама жвава, різностороння, "пальця в рота не клади". Діма був таким же. Іноді вона згадує тата, обіймає якусь із його речей. Вона знає і пам’ятає, хто її батько, сумує за ним… Я стараюсь огорнути її якомога більшою турботою. Сподіваюсь, мені це вдається.
Нині Олександра ходить у дитячий садок, наступного року має піти в школу. А отже, невдовзі Аліні доведеться обирати навчальний заклад для доньки. І це, зізнається вона, страшно. Бо усі важливі питання вони з Дмитром обговорювали разом. Нині, каже, боляче усвідомлювати, що вона не може порадитись з чоловіком.
Я довіряла такі важливі питання тільки йому, а тепер визнати, що це моя індивідуальна відповідальність, – важко. Попри те, що Дмитра немає більше двох років… Увесь цей час я культивую в собі, що всі важливі рішення повинна ухвалювати одноосібно. Це важко, але потрохи справляюсь.
Аліна розповіла, що до цього часу не наважується сказати доньці, що сталось із татом.
Коли Дмитро загинув, вона була маленькою і не розуміла. Зараз вона дорослішає і у неї змінюється погляд на це. Але я не наважуюсь сказати прямо – що він загинув. Натомість кажу "Тата немає з нами. Він наш Герой і Захисник. Він завжди поряд з нами.
На Алею до тата Аліна ще не приводить доньку.
Я даю нам обом час на те, щоб ми до цього доросли. Щоб ми змогли прийти сюди удвох.
"Спи, котику милий, працюють Збройні сили", таку пісню нещодавно слухали з донькою, згадує Аліна.
У ній є слово "піксель" і, щоб пояснити це слово доньці, я дістала форму тата. Вона обіймала її, міряла, одягала, ходила в ній. Тобто, для неї це теж час проживання… Я даю їй цей час. Коли вона малює, може зобразити усю родину – мене, себе і тата. Але частіше на її малюнках ми удвох.
Рік тому Саня намалювала тата і цей малюнок Аліна вставила у рамку і почепила на стіну.
Намалювала як могла, по-дитячому. Але вона дуже пишається ним, бо він на видному місці у рамці. Вона дуже пишається татом.
Вранці 29-го березня 2022-року Дмитро Кондратенко загинув. Російська ракета прилетіла у приміщення Миколаївської обласної військової адміністрації, у якому військовий ніс службу. Того ранку Аліна записала чоловіку відеопривітання. Він його так і не побачив.
Після повернення в Миколаїв, до будівлі ОВА я приходжу на урочисті дати, а ще коли "ноги несуть самі". Це свого роду місце зустрічі і пам’яті. У Кропивницькому таким місцем є ця Алея.
Аліна показує нагороди Дмитра – усі вони викарбувані на стелі з його портретом. Це орден "За мужність ІІІ ступеня", відзнака "За бойові заслуги" від Головного управління розвідки, спеціальна відзнака "За оборону Миколаєва" і відзнака президента "За оборону України".
Серед іншого, справлятись із втратою Аліні допомагають зустрічі з психотерапевтом.
Я вважаю, це важливо для всіх, хто переживає втрату. Комусь треба менше часу, комусь – більше, але, гадаю, у найгостріший період – пів року-рік після смерті рідної людини – така підтримка важлива усім родинам, які горюють.
До цього часу, каже, деякі люди соромляться звертатись до психотерапевтів чи психологів. Жінка радить відкинути перестороги.
Психотерапія – це моя історія. Відвідую консультації і нині. Якщо відчуваю, що мені це не потрібно, переношу зустріч, але знаю, що у будь-який момент, коли вона мені знадобиться, вона відбудеться.
Каже, треба дати собі час прожити усі етапи горювання – заперечення, агресію, апатію.
І добре, якщо поряд буде людина, яка підкаже, де точка неповернення, бо в моменті ти цього не відчуваєш.
Коли проживала один із цих станів, був період, коли було важко перебувати поряд з дитиною, каже Аліна.
Я не знала, як її обійняти. Я не хотіла. Мені було важко. Я боялась того свого стану і не розуміла, чому так відбувається. Але потім мені пояснили, що це нормально. Протягом першого року після втрати було дуже багато різних емоцій і важливо дозволити собі прожити ці всі емоції, якими б вони не були.
Головне у цьому, вважає жінка, завжди обирати життя.
Треба починати з чогось малого. Я вчилась дихати, як би це дивно не звучало. Усе те буденне, на що не звертала уваги до втрати, після загибелі Дмитра стало важкодосяжним і непотрібним. Я не могла встати з ліжка, їсти, я не хотіла цього….
Підсумовує, що кожна людина переживає втрату по-своєму і універсального "рецепту" не існує. Каже, у такому стані допомогли прогулянки з собакою.
Я дуже багато гуляла з ним. І це допомагає до цього часу. Ми взяли Роккі у травні 2013 року, він 11 років з нами.
Торік у травні Аліна з донькою повернулись у Миколаїв.
Протягом перших місяців було важко і страшно. Я погано спала, в коридорі завжди було облаштоване місце з черговим матрацом на випадок обстрілу. У липні був приліт, було дуже гучно, але ми все рівно там лишились. Зараз я вже усвідомила, що можу бути і жити у Миколаєві. Як буде далі, покаже життя. Довше, ніж на тиждень, планів не будую.
Аліну з донькою у Миколаєві підтримують друзі. Жінка – волонтерить.
За можливості, купую інструменти, які передаю хлопцям на фронт, взимку передавали їм устілки-грілки у взуття. Потроху допомагаю, бо для мене це справа честі.
Після втрати чоловіка Аліна почала писати вірші у пам’ять про коханого, а ще про державу, українців, війну і захисників. Нині пише рідко. Нам декламує вірш, який написала останнім, в лютому.
Я не вмію тебе не кохати,
Я себе пам’ятаю з тобою,
На подушці твій запах вдихати,
Я його відчуваю до болю.
Я у прірву летіла від втрати
З висоти неймовірного щастя,
Як же хочеться лиш обійняти,
Та цього вже ніколи не вдасться.
Був період, коли писала багато. Гадаю, почала робити це рідше, бо "втягнулась" у повсякденне життя. Іноді ловлю себе на думці, що я сама себе блокую: забороняю собі дивитись на фото Дмитра, згадувати його, – щоб не плакати. Але через деякий час все ж випускаю емоції, бо тримати їх у собі важко.
Додає, що час не лікує, а вчить жити з болем від втрати.
Вчусь приймати реальність.
Свої вірші Аліні пропонують друкувати у альманасі, цим займається поетична спілка Кропивницького.
Оцінили, сказали "Пиши", а я все не наважуюсь. Якщо публікую, то лише на особистих сторінках у соцмережах. Я даю собі час. Зараз моє основне завдання – бути мамою. Паралельно шукаю для себе нові життєві задачі.
Аліна не працює за фахом від початку повномасштабної війни. Вона – авіадиспетчерка, працювала у Чорнобаївці.
Незважаючи на те, що з дня загибелі чоловіка минуло більше двох років, прийняття факту ще до цього часу немає….
Додала, що нині мама Дмитра Людмила Шибіста, яка живе у Кропивницькому, написала звернення у топонімічну комісію Кропивницької міської ради, у якому просить, щоб вулицю Гранітна перейменували на честь сина – Дмитра Кондратенка.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
Торік Точка доступу у рамках проєкту "Дружини Героїв" опублікувала п’ять історій про жінок, які втратили чоловіків на війні.
У них ми poзпoвідали пpo жінoк, у яких війна забpала найдopoжче, які вчаться жити занoвo і які змушені сказати дітям, щo тата більше немає. Рoзпoвідали й пpo їхніх чoлoвіків, які пpацювали, мpіяли, жили, і життя яких відібpали poсіяни. У наших матеpіалах ви знайдете пopади від психoлoгів пpo те, як ваpтo спілкуватися з людьми, які втpатили близьких. Як їх підтpимати і пpo щo тoчнo не тpеба гoвopити.
Перший читайте тут: “Якщо Герої не вмирають, то кого я тоді поховала?”
Другий матеріал читайте тут: "Ти вчишся жити з цим болем": Ганна Мединська про втрату чоловіка на війні та переживання горя
Третій за цим посиланням: “Найтяжче було сказати доньці про смерть тата”: історія дружини загиблого воїна з Кропивницького
Четвертий матеріал за цим посиланням: “Таких, як він, більше немає”: історія дружини загиблого військового з Кропивницького
П'ятий матеріал читайте за цим посиланням: "Мамо, а наш тато живий?": чоловік кропивничанки зник безвісти на війні (ВІДЕО)
Головне сьогодні
